Грошові потоки ринку цінних паперів

Грошові потоки ринку цінних паперів - №1 - открытая онлайн библиотека

Ключовими суб’єктами ринку цінних паперів є емітенти, які випускають цінні папери, та інвестори, що їх купують. Грошові потоки щодо залучення ресурсів спрямовані в бік емітента. Вони можуть бути прямими - від інвестора до емітента - і опосередкованими - через фондову біржу та інших фінансових посередників - інституційних інвесторів, які можуть мати прямі взаємовідносини з емітентом, а можуть працювати і через фондову біржу.

Фондова біржа, будучи центром торгівлі цінними паперами, координує рух грошових потоків на цьому ринку. Разом з тим ефективність використання фінансових ресурсів забезпечується не через систему комерційного розрахунку (на відміну від банків, біржа не має ні власних ресурсів, ні ресурсів, якими вона може розпоряджатись), а через індикативну функцію - котирування акцій та інших цінних паперів на ринку.

Насамкінець, про співвідношення і підпорядкованість понять «фінансовий ринок» і «ринок фінансових послуг». Ці два явища (як і фінансовий та грошовий ринки) мають складний взаємо­зв’язок. Вони не включаються один до одного, оскільки мають різне призначення і різні сфери. При цьому сфера кожного ширша, ніж іншого. Водночас слід зазначити, що більш узагальнюючим є ринок фінансових послуг і більша частина фінансового ринку належить до нього.

Ринок фінансових послуг являє собою сферу різноманітних послуг, що надаються суб’єктам фінансових відносин - підприємницьким структурам, державі і громадянам - у процесі їх фінансової діяльності. Ключовими суб’єктами цього ринку є різні фінансові інституції та організації, що надають відповідні послуги. Ці послуги можна об’єднати у три групи: фінансове посередництво; страхування; консалтинг, аудит та інформаційні послуги.

Фінансове посередництво, яке є першим сегментом ринку фінансових послуг, відображає відносини, які складаються на фінансовому ринку у процесі руху фінансових ресурсів і грошових коштів. Функціонування більшої частини фінансового ринку забезпечують фінансові посередники, які здійснюють, з одного боку, мобілізацію тимчасово вільних ресурсів, а з іншого - їх продаж. Ця частина повністю належить до ринку фінансових послуг. В окремих випадках операції купівлі-продажу фінансових ресурсів можуть здійснюватись безпосередньо між продавцем і покупцем, наприклад придбання акцій інвестором безпосередньо в емітента. Подібні операції є складовою функціонування фінансового ринку, але не належать до ринку фінансових послуг, оскільки послуга як така відсутня. Водночас посередництво у русі грошових коштів може бути пов’язане і з додатковими послугами у розрахунках - різноманітні операції банків з векселями (авалювання, акцептування, інкасування), операції з перевідступлення боргу (факторинг, форфейтинг). Ці операції відносять до ринку фінансових послуг, але вони не належать до фінансового ринку. У цілому до фінансових посередників відносять комерційні банки та небанківські кредитні установи, фінансові, факторингові й лізингові компанії, інституційні інвестори, фондові та валютні біржі.

Страхування з погляду ринку фінансових послуг є сукупністю фінансових послуг з приводу формування колективних страхових фондів і фінансового відшкодування різних втрат і збитків. При цьому страхові компанії можуть розглядатись і як виробники страхових послуг, і як фінансові посередники. Їх фінансове посередництво здійснюється у двох напрямах. По-перше, між страхувальниками і застрахованими у процесі перерозподілу коштів страхових фондів. По-друге, між страхувальниками і споживачами фінансових ресурсів при їх розміщенні на фінансовому ринку. Сукупність страховиків і страхових послуг формує страховий ринок, який є другим сегментом ринку фінансових послуг.

Консалтинг, аудит та інформаційні послуги складають специфічний сегмент ринку фінансових послуг. Вони не пов’язані безпосередньо з рухом фінансових ресурсів чи формуванням доходів та здійсненням витрат і видатків. Водночас їх призначення полягає у наданні таких послуг, що сприяють указаним процесам. Ці послуги можуть надаватись у різних сферах діяльності. Безумовно, до ринку фінансових послуг належать ті, що надаються у сфері фінансової діяльності.

Фінансовий консалтинг являє собою сукупність консультаційних послуг, що передують фінансовим операціям чи надаються у процесі їх здійснення. Функціонування консалтингових фірм ґрунтується на високому професіоналізмі їх працівників, які можуть допомогти мінімізувати вартість залучених фінансових ресурсів, оптимізувати їх розміщення, сприяти максимізації доходів і прибутку, мінімізації податкового навантаження тощо.

Аудиторські послуги пов’язані з незалежною перевіркою фінансової діяльності і фінансової звітності окремих суб’єктів, тобто вони надаються після здійснення фінансових операцій. Ауди­торські послуги надаються двом сторонам. По-перше, самому суб’єкту, якому дуже важлива незалежна оцінка його діяльності. По-друге, тим суб’єктам, які вступають з ним у фінансові взаємовідносини і для яких також дуже важливо мати об’єктивну й достовірну оцінку його діяльності і фінансового стану. Наявність незалежного аудиторського контролю є певним стабілізуючим чинником функціонування фінансової системи у цілому.

Інформаційні послуги полягають у наданні певної фінансової та нефінансової інформації тим чи іншим суб’єктам, необхідної їм для прийняття рішень у сфері фінансової діяльності. Правильність управлінських рішень залежить від своєчасного отримання повної та достовірної інформації. В умовах інформаційного су-
спільства наявність інформації перетворюється у ключовий чинник розвитку. Функцію надання первинної інформації виконують інформаційні агенції. Інформація може надаватись різними способами: публікація статистичних збірників; періодичні зведення, наприклад, біржові; інформаційні мережі - Інтернет. Функцію надання аналітичної інформації виконують рейтингові агенції. Їх продуктом є різноманітні аналітичні огляди, рейтингові оцінки, наприклад оцінка привабливості цінних паперів.

Сегмент консалтингових, аудиторських та особливо інформаційних послуг тісно пов’язаний з функціонуванням фінансового ринку, адже операції на ньому є досить ризикованими. Сукупність цих послуг є одним із методів хеджування ризиків, що виконує важливу роль у забезпеченні стабільності фінансового рин­ку і фінансової системи у цілому.

8 та джерела їх формування

Виробнича і фінансова діяльність підприємств починається з формування фінансових ресурсів. Вони мають створити передумови для стабільного процесу виробництва та його постійного зростання, що визначає конкурентоспроможність підприємства на ринку. Врешті-решт виграє той, хто зуміє залучити більше ресурсів з найменшими затратами.

Стабільність функціонування підприємства ґрунтуєть­ся на достатності фінансових ресурсів та їх стабільному кругообігу. Перспективи розвитку підприємства визначаються його можливостями у нарощенні та залученні фінансових ресурсів.

Початкові фінансові ресурси, які формують статутний фонд, спрямовуються в основні та оборотні фонди. У процесі використання основних фондів формується такий вид фінансових ресурсів, як амортизаційні відрахування. Забезпечення формування оборотних фондів здійснюється за рахунок оборотних коштів.

Амортизаційні відрахування являють собою специфічний вид цільових фінансових ресурсів. У кругообігу коштів вони відображають перенесену на готову продукцію вартість основних засобів, їх знос у процесі експлуатації. З цих позицій - це витрати підприємства в даному виробничому циклі. Водночас у виручці від реалізації ця сума розглядається як цільовий дохід, призначений для простого відтворення основних засобів. Саме з цих позицій амортизаційні відрахування є фінансовими ресурсами під­приємства, призначеними для відтворення зношених у процесі виробництва основних засобів. По суті це поетапне повернення початкових фінансових ресурсів, вкладених в основні засоби, які можуть використовуватись у поточному році.

За економічною сутністю амортизаційні відрахування мають забезпечити просте відтворення основних засобів. У реальній дійсності потреба в коштах на вказані цілі може як перевищувати суму амортизаційних відрахувань, так і бути меншою за дану суму. На це впливає безліч чинників, насамперед ціновий. Ціни на нове обладнання та устаткування можуть бути як вищі, так і нижчі порівняно з діючими. При їх зростанні сума амортизації, нарахована виходячи з діючих цін, буде недостатньою. Навпаки, при зниженні цін надлишок амортизаційних відрахувань може бути ви­користаний на розширене відтворення основних засобів.

Амортизація нараховується за встановленими нормативами, які мають враховувати фізичний та моральний знос основних засобів. Відомо два методи нарахування амортизації: рівномірне і прискорене. Рівномірне відрахування здійснюється за єдиним на весь період використання фондів нормативом. Прискорене списання полягає у застосуванні регресивної шкали, тобто нормативи поступово знижуються. При цьому основна частина амортизації списується за перші два-три роки. Такий підхід дає змогу досить повно врахувати моральне старіння устаткування та обладнання, яке є основ­ним у сучасних умовах. Прискорена амортизація сприяє створенню достатніх фінансових ресурсів для своєчасного оновлення основних засобів і впровадження новітніх техніки і технологій.

Амортизаційні відрахування, як фінансові ресурси підприємства, окремо не формуються, а надходять на поточний рахунок у складі виручки від реалізації. Їх виділення здійснюється на підставі обліку на окремому бухгалтерському рахунку. Нараховується амортизація щомісячно, а використовується відповідно до установлених планів, через оплату витрат безпосередньо з поточного рахунку.

Амортизаційні відрахування спрямовуються на фінансування капітальних вкладень - нове будівництво, розширення і модернізацію діючих потужностей, технічне переозброєння, придбання нової техніки, упровадження новітніх технологій тощо. Їх використовують разом з іншими джерелами фінансування капітальних вкладень (прибутком, середньо- і довгостроковим кредитом, бюджетними асигнуваннями, надходженнями з централізованих фондів, іншими мобілізованими і залученими коштами.

Оборотні кошти являють собою ту частину фінансових ресурсів, яка постійно перебуває в обігу. Вони спрямовуються на придбання сировини, основних і допоміжних матеріалів, напівфабрикатів та інших елементів виробничих запасів. Частина цих коштів перебуває у незавершеному виробництві та в готовій нереалізованій продукції. До них належать також залишки грошових коштів підприємства.

Оборотні кошти, як і амортизаційні відрахування, призначені для забезпечення простого відтворення оборотних фондів, яке здійснюється як за рахунок власних оборотних коштів, так і залучених джерел - короткострокових кредитів і кредиторської заборгованості. При цьому дуже важливо встановити оптимальну структуру цих джерел. Власні кошти повинні забезпечувати мінімальну стабільну потребу, без якої процес виробництва неможливий. Установлення рівня забезпеченості підприємств власними оборотними коштами може здійснюватися шляхом їх нормування в адміністративному порядку та на основі самостійного визначення обсягів власних коштів, залучених в оборотні фонди. При самостійному встановленні обсягів власних оборотних коштів підприємство виходить зі своїх фінансових можливостей (розмірів статутного фонду) та доцільності спрямування початкових фінансових ресурсів в оборотні кошти.

У процесі виробничої і фінансової діяльності підприємства заінтересовані у збереженні та ефективному використанні влас­них оборотних коштів. Збереження досягається за рахунок, по-перше, їх спрямування на придбання потрібних виробничих запасів, які використовуватимуться у виробничому процесі, а не осідатимуть на складі. По-друге, за рахунок недопущення використання оборотних коштів не за призначенням. Ефективність використання забезпечується насамперед високим рівнем обіговості. Чим вищий рівень обіговості, тим менше коштів потрібно для забезпечення виробничого процесу. Обіговість визначається терміном між вкладенням коштів та їх поверненням у складі виручки від реалізації. Осідання коштів у незавершеному виробництві й нереалізованій готовій про­дукції - основний чинник неефективного використання оборотних коштів.

Потреба у власних оборотних коштах визначається як вироб­ничими, так і фінансовими чинниками. Виробничі - це обсяги виробництва, тривалість виробничого циклу, періодичність закупівлі виробничих запасів, терміни реалізації продукції і форми розрахунків за неї. Зміни цих показників ведуть до необхідності коригування власних оборотних коштів. Скорочення обся­гів виробництва та інших показників сприяє зменшенню потреби у власних оборотних коштах. Вивільнені ресурси можуть бути спрямовані на інші цілі. Збільшення вказаних показників веде до необхідності приросту власних оборотних коштів. Цей приріст забезпечується за рахунок власного прибутку підприємства чи наданих ресурсів.

Фінансовим чинником, що визначає потребу у власних оборот­них коштах, є можливість залучення до формування оборотних фондів позичкових коштів. Ця можливість, у свою чергу, залежить від рівня самофінансування та наявності майна, яке може бути прийняте банком у заставу, а також від фінансових результатів діяльності підприємства, його стабільного становища на ринку. Чим кращі показники діяльності підприємства, тим більше у нього можливостей залучити банківські кредити й зекономити на власних оборотних коштах.

Забезпеченість підприємства оборотними коштами, як і основ­ними фондами, безпосередньо впливає на його діяльність. Не-
достатність цих коштів веде до незабезпеченості виробничого процесу. Нераціональне та неефективне їх використання звужує виробничі й фінансові можливості підприємства. Втрата чи осідання оборотних коштів веде до банкрутства підприємства.

Надані фінансові ресурси за характером використання подібні власним, оскільки після їх надходження вони переходять у розпорядження підприємства. Разом з тим існують певні обмеження, адже такі кошти мають здебільшого цільовий характер.

Бюджетні асигнування можуть надаватися підприємствам (як правило, державним) у таких формах:

- бюджетні інвестиції;

- бюджетні кредити;

- державні дотації;

- державні субсидії.

Бюджетні інвестиції являють собою виділення коштів на розвиток виробництва, насамперед у вигляді капітальних вкладень. Вони спрямовуються у пріоритетні галузі й проекти, які визначають розвиток економіки країни загалом.

Бюджетні кредити є формою фінансової допомоги підприємствам у разі скрутного фінансового стану. Вони відрізняються від банківських відносно невисоким рівнем процентних ставок.

Державні дотації - це виділення коштів з бюджету на покриття збитків підприємств, як правило, у тому разі, коли збитковість є наслідком певної політики держави, наприклад цінової.

Державні субсидії - це виділення коштів з бюджету суб’єк­там підприємницької діяльності на вирішення певних завдань у межах різних державних програм.

Надходження з державних цільових фондів за своїм змістом ідентичні бюджетним асигнуванням. Вони здійснюються у формі державних інвестицій і субсидій, кредитів. Ці надані ресурси мають строго цільовий характер, котрий випливає із суті даних фондів.

Надходження з централізованих фондів відображають внутрішньокорпоративний перерозподіл фінансових ресурсів. Ці фонди створюються за рахунок прибутку структурних одиниць корпоративного об’єднання, тобто за своєю сутністю - це перерозподіл чистого прибутку. З одного боку, підприємства здійснюють відрахування у централізовані фонди, з іншого - можуть отримувати з них кошти. Тому, крім загальної суми надходжень з цих фондів, слід визначати чисті (нетто) надходження, які обчислюються як різниця між надходженнями з фондів і внесками до них.

Сальдо взаємовідносин може визначатися стосовно всіх наданих ресурсів. Кожне підприємство сплачує податки й обов’яз­кові платежі до бюджету та внески в цільові фонди. Однак тільки деякі з них можуть отримувати асигнування з бюджету чи надходження з фондів. При цьому, як правило, сальдо взаємовідносин від’ємне. Тому, визначаючи фінансові ресурси, надані з бюджету, цільових і централізованих фондів, слід враховувати сальдо взаємовідносин. Позитивне сальдо характеризує реально надані ресурси, від’ємне - фактичну суму вилучених коштів підприємств.

Кредити являють собою фінансові ресурси, які тимчасово перебувають у розпорядженні підприємств. Саме це визначає сферу їх використання - як правило, на тимчасові чи сезонні потреби, а також потреби, які мають циклічний характер.

Кредит існує у двох основних формах: комерційний і банківський.Комерційний - це придбання товарів чи отримання послуг з відстрочкою оплати. Подібна угода оформляється спеціальним борговим зобов’язанням - векселем. Банківськийкредит полягає в отриманні позичок від банків чи інших кредитних установ.

Кредитування здійснюється з дотриманням принципів поворот­ності, строковості, платності, забезпеченості.

Дотримання принципів кредитування дуже важливе для обох сторін. Підприємства-позичальники за умови неухильного виконання вимог до отримання і повернення кредитів не просто заінтересовані в ефективному використанні позичених фінансових ресурсів - вони повинні його забезпечити. Кредитні установи, відповідно, не просто позичають певні кошти - вони, для забезпечення виконання встановлених принципів, спрямовують їх у найефективніші підприємства і проекти.

Прибуток є формою фінансових ресурсів, прирощених (зароблених) підприємством у результаті його господарської діяльності. Він спрямовується насамперед на розвиток виробництва. Капітальні вкладення та приріст оборотних коштів відображають збільшення статутного фонду, тобто тих ресурсів, які постійно перебувають у розпорядженні підприємства. Крім того, за рахунок прибутку здійснюються певні поточні затрати, які податкове законодавство не дозволяє відносити на валові витрати.

Роль прибутку як фінансового ресурсу характеризується саме його використанням на розширення виробництва. В умовах ринку стабільні позиції мають тільки ті підприємства, що постійно розвиваються. Можливості ж розвитку визначаються масою отриманого прибутку.

Прибуток - досить складне й багатогранне економічне явище, що характеризує різні сторони діяльності підприємства. Оскільки прибуток відображає результати фінансової діяльності, розглянемо його детальніше.

9. 2.3. Управління фінансовою системою

Фінансова система являє собою доволі складний механізм. Ефективність її функціонування залежить від двох визначальних чинників. По-перше, від налагодженості фінансових відносин у суспільстві. В основі цього лежить насамперед вибір правильної і доцільної для даної країни фінансової моделі, яка стимулює виробника і суспільство. Крім того, дуже важливим чинником є дійовість фінансового механізму, а також чітке фінансове законодавство. Без цих передумов цілеспрямовано керувати фінансами практично неможливо. По-друге, ефективне функціонування фінансової системи залежить від організації управління нею.

Управління фінансами, як і будь-якою іншою системою, включає дві основні складові: органи управління та форми і методи управлінської діяльності. У світовій теорії і практиці широкого визнання набув фінансовий менеджмент як наука про управління фінансовою діяльністю. Зміст фінансового менеджменту визначається функціями управління: розроблення стратегії, планування тактики реалізації стратегії, організація виконання розроблених планів, облік і контроль.

Основним завданням органів управління фінансовою системою є забезпечення злагодженості у функціонуванні окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається чітким розмежуванням функцій і повноважень між фінансовими органами та інституціями.

Центральне місце в управлінні фінансами в Україні, як і в будь-якій іншій державі, посідає Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завданнязагального керівництва всією фінансовою системою країни. Основними його функціями є:

- вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розроблення заходів щодо їх реалізації;

- організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України;

- здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом;

- організаційне регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання через установлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;

- організація функціонування ринку державних цінних паперів;

- забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і фінансовими інституціями;

- організація і здійснення фінансового контролю в країні.

Міністерство фінансів України має розгалужену регіональну структуру (схема 11):

Схема 11