Методологічна функція філософії

Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для ро­зуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і від­мінності таких понять, як метод та методологія. Метод (від гр. methodos - шлях дослідження, пізнання) - спосіб організації практичного і теоре­тичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відпо­відного об'єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. methodos - шлях дослідження, пізнання та гр. logos - вчення, тобто вчення про метод.Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про принци­пи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII- XVIII ст. в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка нау­кової методології стає центром теоретичної думки. Ф.Бекон обґрунтовує метод індукції, РДекарт, Б.Спіноза та Г.В.Лейбніц - метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів пізнання враховує як своєрідність, так і зв'язок методів різних конкретних наук, емпіричного і теоретичного пізнання, загальнофілософських методів.У загальному випадку методологічна функція філософії полягає не лише в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціонального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знання методологіч­не за своєю природою. Ті чи інші філософські концепції з самого почат­ку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окремих явищ.

Філософія Арістотеля

Арістотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Арістотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча".Дітищем Арістотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів.

Філософія у Арістотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Арістотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Основні засади вчення Арістотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.

Арістотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Арістотеля є ототожнення її із суттю речі. У Арістотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Арістотеля – це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом – форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії – наступниці форми. При цьому під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.

Матерія у Арістотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції.

Філософські проблеми у “філософії життя”

Філософія життя – філософський напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей , Георг Зіммель, Анрі Бергсон та інші.

На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Поняття життя і стало основним поняттям цього напрямку. Поштовх до пошуку відповідних варіантів розв’язання назрілих філософських проблем, які були окреслені цим напрямком, був даний фундаментальними успіхами біології. Зокрема, дарвінізмом і менделівською генетикою. Але поняття життя ці філософи вживали не в науково-біологічному сенсі. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю. Завданням філософії життя було осмислення буття людини «в плині життєвого потоку» методологічними засобами філософії, а не науки. Отже, «філософія життя» - це філософія, що виникла на противагу класичному раціоналізму, в певному розумінні під впливом біології. Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу.

Витоки філософії життя знаходять у багатьох досократиків, особливо у Емпедокла та стоїків.Не менш значні праці німецьких натурфілософів, зокрема Парацельса, Ван-Гельмонта Старошого німецьких ідеалістів (особливо Шеллінг), представників романтизму та біологізму. На межі ХІХ та ХХ століть життя розуміється як абсолютний нескінченний порив світу, який, на відміну від матерії та свідомості, активний та різноманітний у вічному русі. Життя не можна зрозуміти ні почуттями, ні розумом, а тільки інтуїтивно. На цих основних уявленнях і формується філософія життя як напрямок, у рамках якого філософи, спираючись на безпосередні переживання (без опори на теоретичне знання), досліджують питання сенсу, мети, цінностей життя. Зрозуміти життя з нього самого – ось девіз представників філософії життя. Тому геть від інтелекту – пізнаємо життя на основі почуттів та інстинктів. Відмовитись від будь-якого раціоналізму – тільки ірраціоналізм та містика допоможуть адекватному баченню життя «з нього самого». Тому, замість понять та «механіцизму» ромірковування про життя проголошувався перехід до його бачення та творення.

Волюнтаризм Шопенгауера

Засновником напрямку вважається Артур Шопенгауер, песиміст і мізантроп. За Шопенгауером, суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, що є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого. Такий підхід отримав назву волюнтаризму. Шопенгауер намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому жодні суспільно-політичні перетворення нічого не змінять.

Воля до влади Ніцше

Основа життя , за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів).