Особливості української міфології

ТЕМА 2.1. СВІТОГЛЯДНІ УЯВЛЕННЯ ТА ВІРУВАННЯ УКРАЇНЦІВ

Поняття міфа і міфології. Міф (від гр. mitos - слово, переказ) означає давні вірування народу, сказання про походження Всесвіту, Землі, явищ природи, Богів, героїв.

Міфологія - це сукупність міфів того чи іншого народу. Донедавна у фольклористиці побутувала думка про те, що міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії. До міфів же ставилися як до імовірних подій. Але не слід забувати, що значна частина казок створювалася на основі давніх міфів, хоча вже й завуальованих від християнських переслідувань. Досить часто в наших казках знаходимо паралелі з етнічною релігійною міфологією. Міфи відрізняються від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.

Природність Українським міфам властива надзвичайна природність, пов'язаність із хліборобським або пастушим побутом наших Предків. Персонажами переважно є батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, худоба і поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом. Як писав Іван Нечуй-Левицький, у найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, а швидше - відгомін прославляння сім'ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, Зорі, дрібного Дощику, Вітру тощо. Дуже часто в наших міфах персонажам божественного походження надавалися людські імена, що й перетворювало міф на казку.

Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер християнської критики і засудження язичницьких Богів ("бісів"), значення яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, не прийнятних для християн.

Для людини, яка жила в повній гармонії з природою, рідні Боги та міфічні істоти були природними і рідними. Та цей природний розвиток української, як і загалом слов'янської, міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники у всіх слов'янських країнах знищили безліч язичницьких творів, що писалися Волхвами для потреб богослужіння та практичного життя свого народу. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім слов'янам, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, досить часто ховаючись у глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. Писемні джерела язичницької релігії були знищені агресорами світового християнства. Хто знає, як би нині виглядала наша рідна міфологія, коли 6 вона мала писемні пам'ятки, як приміром, у греків, адже наші вірування ні давністю, ні глибиною не поступаються грецьким.

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, в більшості засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб вибудувати чітку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду передхристиянської доби.

Зв'язок міфології з релігією. Спроби якось упорядкувати матеріали з української міфології і звести їх до певної системи почалися лише в другій половині XIX ст. Вийшла низка наукових праць з міфології, розвідки з окремих проблем, публікації фольклорного матеріалу, який ще зберігала народна пам'ять. Проте систематичного викладу рідної міфології ми не маємо й до сьогодні. Християнський світогляд дослідників XIX ст. та матеріалістичний світогляд XX ст., насаджуваний науковим установам, остаточно зруйнував не тільки останні залишки народних вірувань, але й звузив до мінімуму всілякі наукові дослідження у галузі міфології, котра трактувалася виключно як примітивне пережиткове явище культури. Недостатньо уваги приділялося також вивченню взаємозв'язку міфології і релігії. Вважалося, що християнська релігія має статус "вищої", - отже, вона не міфологічна, а історична. Язичницьку ж релігію вважали "нижчою", тому вона - міфологічна, а значить - "казкова". Таке уявлення породило і хибне ставлення до міфу як до чогось нижчого порівняно з релігією.

Ми ж, взявши за основу факт, що жодна релігія не обходиться без міфології, розглядатимемо українську міфологію в нерозривному зв'язку з етнічною релігією. Етнічною вважаємо ту релігію, яку створив сам народ впродовж багатотисячолітнього побутування на рідній землі засобами рідної мови, рідної пісні, рідної символічно-образної системи, тобто українське язичництво.

Пантеїзм, політейм, генотеїзм. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм (від гр. pan - все, і theos - Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється із природою. Обожнювання усіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом Богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям (від гр.polis - багато і Teos - Бог, дослівно означає "храм усім Богам")

В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту, йому підпорядковуються нижчі рангом Боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям. Форма релігії, в якій є багато Богів на чолі з одним верховним Богом, називається генот теїзмом (від гр. henos - рід, походження і Teos - Бог).

На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи Богів, за винятком окремих натяків "Слова о полку Ігоревім" на зразок: "вітри - Стрибожі внуки" або літописного "цар Сонце, син Сварогів. себто Даждьбог"3. Дещо більше таких "родоводів" подає Велесова Книга. Отже, слов'янська теогонія - сукупність міфів про походження і родовід Богів - досі залишається вивченою не достатньо, до того ж саме в цій галузі маємо найменше матеріалу.

Позаетнічний монотеїзм як антипод етнічного політеїзму. В середині І тис. до н. ч. у деяких країнах Сходу почався відхід від природних релігійних систем і спрощення та примітивізація космогонічних світоглядних засад етнічних вірувань. Буддизм, зороастризм, юдаїзм поклали початок штучним, створеним однією людиною ("пророком"), релігіям. Причиною виникнення монотеїстичних релігій стало прагнення певних осіб до узурпації релігійної та світської влади спочатку в своїх країнах, а пізніше і в усьому світі. Близько IV ст. н. ч. на фунті юдаїзму сформувалась, на нашу думку, одна з найжорстокіших монотеїстичних релігій - християнізм.

Монотеїстичні релігії (від гр. monos - один і Teos - Бог) проголошують, що визнають одного Бога. Однак таке твердження є лише декларативним. Насправді, не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, ці релігії стихійно створюють безліч "святих", які переважно виконують роль етнічних Богів. Виявляється, що й сучасне християнство не можна повною мірою визнати монотеїстичною релігією, бо в ньому є Бог-отець, Бог-син, Бог-дух, Мати Божа та ціла плеяда "святих", яким поклоняються, як і язичницьким Богам. Про це ще йтиметься далі.

Монотеїзм - це, власне кажучи, спрощення світогляду, перенесення божественних рис природи на конкретну людину. Якщо справді Будда, Христос чи Магомет були історичними особами, то для сучасної людини виглядає досить наївним вірити в них як у Богів. Обожнювання будь-яких "пророків", з точки зору автора, є найпримітивнішою формою релігії. Коли людина сама неспроможна мислити, вона шукає собі пророка або якийсь інший авторитет. А всяке спрощення будь-якої системи - це шлях до уніфікації, знищення різноманітності, а відтак, до занепаду.

Крім того, слід ще додати, що монотеїзм як світоглядне явище є антагоністом політеїзму. Носії монотеїстичних ідей жорстоко винищували все, що не вписувалось у їхній обмежений світогляд. Тому при вивченні язичницької міфології дослідникам слід позбутися монотеїстичної упередженості та уявляти світ як многопроявну цілісність природи, кожен прояв якої має божественне походження і власне ім'я.

Рідні українські Боги

Род і Рожаниці.

Творцем Всесвіту, Богом над Богами усі слов'яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі - найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині Долю. Род - один із Богів, який залишався у пам'яті народу найдовше. Його статуї, заховані у хащах і високих горах від християнських фанатиків, вшановувалися небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст.

Жіночі божества Рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємничий зв'язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню - зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю'.

Родові і Рожаннцям. як найріднішим Богам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама природа: від рослин і від тварин. І le були жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви - куті, па Різдво, батько кидає першу ложку вгору у святий куток - Покуть або під стелю. Цей звичай побутує і нині в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жер j ви Роду і Рожаннцям. яке в давнину здійснював Волхв або жрець. Батько родини ототожнюється зі служителем культу.

Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так. у Софії Київській* в перші роки її існування, .збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. І Іізніше попівство ці відправи суворо заборонило.

Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи - це невеличкі скульптурки, які. вірогідно, мала кожна сім'я. Збереглися вони також і на вишиваних рушниках. Це широковідомі мотиви Дерева Життя (Дерева Роду), стилізовані зображення Великої Богині тощо. Деякі етнографічні матеріали зберігають ще в XX ст. зображення родовідного дерева на дверях хат: імена чоловіків писані па листках цього дерева, а імена жінок - па квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювался хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку з листочком або квіткою. Пізніше уявлення про Рода були перенесені на хатнього Домовика, який, за повір'ями, живе біля домашнього вогнища і < його охоронцем.

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха Бронзи), в той час, як Рожаниці. що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці - Богині плодючості - виникли у наших Предків раніше чоловічого божества Роду.

Зображувалися Рожаниці у вигляді пари близнюків, що вважаюся ознакою найвищої родючості і і святості. В народі її нині близнюків вважають священними, або принаймні таємничими знаками Богів. Рожаниці (мати Дала і дочка Леля) в народі ототожнювалися із сузір'ями Великої та Малої Ведмедиць. Род - духовна енергія Пращурів. Він єднає усі покоління: померлих Пращурів. їхніх живих нащадків і майбутні, ше ненароджені, гілки родів, тобто є зміцнюючим ядром народу (нації) - зв'язком минулого, теперішнього і майбутнього, виразником історії свого етносу, який формує і його майбутнє.

Рода вшановують на другий день зимового сонцестояння (це випадає на 22-23 грудня). У цей день також поминають померлих і вшановують старших родичів та "родителів" (батька і матір, тобто тих, хто народив). Волхви здійснюють "рождественноє водшеніє", що означає віщувати за зірками майбутнє родів - "родословіє". В давнішу наші Пращури читані "Рожденник книгу, в которій указані добриє і злиє дні і часи і вліяніє їх на судьбу нарождающихся младенців", тобто за давніми "волшебиимп" книгами віщували дитині долю. Такі віщування називалися ще "звіздо-чотіс". "звіздословіє", або "звіздозакопіс". Християни довго і безуспішно боролися із вірою в Рода і Рожаниць. Так, у Кормчій книзі 1284 р. внесено правило № 61 від 6-го Вселенського собору, яке наказує суворо карати тих, "іже в получаї вірують і в родословіє, рікше в Рожаиицю". Тут слово получаїозначає "доля, рок, сліпни випадок"'. Колись побутуваю багато імен, похідних від імені Рода: Родак. Родан, Родик, Родко, Родимир, Роди-слав, Родобог - так називані дітей, які народились на Свято Роду

Продовження Роду - головне призначення людини на Землі. Існували спеціальні молитви про продовження Роду. Для цього зверталися до Дажбога (ідеального, духовного початку) ідо Велеса (матеріального, тілесного). Із Родом пов'язана також Ясна - Богиня жіночої плідності, тотожна Рожаниці. Вона, як і Доля-Стріча, пряде нитку нового життя. Про продовження Роду молили також Сварога. який с першоджерелом всього сущого: "Спершу Сварога Пращури молили, де Роду Роженіщь було джерело, препросили і тоді бо кришили хліб наш" (Велесова Книга, дошка 15-Л). Про обряд принесення хліба в жертву Роду і Рожаннцям повідомляють також і християнські "Поученія" проти язичництва: "короваї їм молять", "трапезу ставлять" біля води, на річках, біля джерел. Слов'янські Рожаниці близькі до грецької Артеміди - покровительки дітонародження і породіль. Ведмедиця, яка супроводжує Артем іду. очевидно, ототожнюється із сузір'ям Великої Ведмедиці. Вона була також відома і в західних слов'ян. 11а горі Слєнжі, в Польщі, іі до сьогодні стоїть кам'яна статуя Ведмедиці зі священним крижем на грудях, яку датують VII-IV ст. до н. ч. Родові Божества, як правило, найдовше живуть у нам'яті народу. Род тотожний із Богом Отцем - Сварогом, який оберігає наш український народ.

Сварог.

Прабог - володар світу, батько українського пантеону. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги - його сини Сварожичі. Чеська книга "Mater Verborum" - "Мати Слів" - перекладає наше ім'я Сварог словом Зодіак. Культ, подібний до нашого Сварога, мама й Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному Богові. Існували статуї дванадцяти Богам-сузір'ям. Римляни мапи зодіакальне коло із зображенням тварин (власне знаків зодіаку) навколо Юпітера, статуя якого розміщувалась у центрі. Можливо, у грецькій міфології річне коло відповідаю дванадцяти титанам. Один із них має ім'я Гіперіон, що тотожне українському Перуну або зодіакальному сузір'ю Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI- VII ст.) є згадки про

Гефеста і його сина Геліоса; наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса - Дажбогом.

Культ Сварога зародився, вірогідно, на межі Бронзового і Залізного віків. Його знали вже кіммерійці й скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар- на значній території: давнє городище Саварка, Сва-роме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на ївано-Франківщині тощо. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сва-равіс у Прибалтиці, Сварехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Свар-чец, Сваречев, Сварине, Сварове у Польщі.

Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних, особливо косих, хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які дуже часто знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є й серед фресок Софійського собору в Києві (ось який знак живучості народних традицій!) - поміж іконами християнських "святих" знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм ще в XI ст. не уявлявся.

На небосхилі Сварогові відповідає Плуг (сузір'я Оріона), яке пов'язують зі скіфською легендою про небесні дари, що впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є різдвяні обходи хат із ним, покладення його під різдвяним столом тощо. За легендами, що передають наші літописи, Сварог - Бог ковальства і шлюбу, викував золотий плуг і золоту обручку, які так гарно оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях.

Сварог - Бог-творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. Він населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім'ї. Він відомий ще в давніх аріїв: у ведійській релігії йому тотожний Тваштар - творець усіх живих і мертвих форм природи. Про нього розповідає давня культова пам'ятка аріїв Рігведа В Україні про нього як майстра - твастира лишилась хіба що згадка у Велесовій Книзі (дощечка 22).

У слов'ян Сварог зображався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців. Арії Індії його зображали з топірцем у золотих руках або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів "золоті руки", яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних першопочатків Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір'їв, які отримали імена Сварожичів (по батькові). Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір'їв, тобто календар.

Ім'я Сварог походить зі санскритського (давньоарійського) кореня Свар-, що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, небо. Іноді його називають Зварог, від чого походить назва свята

Зворожини, яке на Подніпров'ї пам'ятали ще на початку XX століття. Сварог також завідує Раєм (Ірієм), що має ще назву Луки Сварожі.

Перун.

Володар блискавок і грому, покровитель воїнів, у X ст. все більше заступає Сварога. Він тотожний також грецькому Зевсові, частково римському Юпітерові, скандинавському Одину. Перун виконує аналогічні функції - оберігає дружину на війні, завідує громом і блискавкою.

В українській релігії Перун має божественно-природне походження і означає силу небесної енергетики (електрики), яку Сварог дає людям для посилення їхньої життєдіяльності. Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах є лайка: "Бодай тя Перун вдарив". Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити, "дощ уперіщив". Слово періщити первісно означало "метати каміння".

Цей Бог залишив на слов'янських землях чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), села Перунове і Піорунове, урочище Перуни (на Черкащині). Лишилося навіть прізвище Перун. У Болгарії є чоловіче ім'я Перун, жіноче - Перуніка.

У договорах русів із греками воїни князя Ігоря складали присягу Перунові як покровителеві війська: "І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорб, де стояв Перун. І поклали оружжя своє і щити, і золото, і присягнув Ігор і мужі його, і скільки поган [язичників] русів". Звернімо принагідно увагу на те, що в договорах Ігоря із греками на позначення сповідників руської (язичницької) віри вживали слова руси, русини на противагу "християнам" (грекам - "не русам"), тобто ше побутувало уявлення про етнічність віри як своєї на противагу чужій, хоча вже частина русів була охрищена. Слова ж присяги були суворими як клятва воїнів і цілком в язичницькій традиції: "... Якщо ж переступить [порушить присягу] хто-небудь із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрищений, чи нехрищений, - хай не має він од Бога помочі і хай буде він рабом в сей вік і в будучий, і хай заколений буде своїм оружжям... йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят Богом і Перуном, що переступив свою клятву"".

Роль Перуна у християнстві перебрав на себе ізраїльський Ілля-пророк - цей лютий ненависник язичників, який зарізав триста жерців із найголовнішим жерцем (за "Словом нікоєго христолюбця"), чи 850 жерців (за Біблією), щоб викликати дощ. Отакий у християнстві "Ілля-громовержець"!

Грім і блискавка мають як позитивне (викликання плодотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою). Тому збереглося безліч повір'їв, пов'язаних із громом і блискавкою: під час грому забороняється свистіти, співати, їсти, спати. Не слід ховатися під деревом, підіймати вгору гострі предмети (списи, мечі, ножі тощо). Не можна швидко бігти - як відомо, саме в таких випадках блискавка найчастіше влучає у людину. Наші Предки мали вже ці знання з давніх-давен. Однак із дерева чи з піску, в які влучила блискавка, робили ліки, використовуючи цілющу силу небесної електрики.

Волхви користувалися ворожбитськими книгами - "Громниками", за якими ворожили і передбачали події залежно від фази місяця, в якій гримів грім: наприклад, якщо грім загримить на зростаючий місяць, то "великий муж помре". Перший грім навесні вважався цілющим на здоров'я. Цілющими також були так звані "громові стріли" - камінчики, пробиті блискавкою: вода, перелита крізь утворену блискавкою дірочку вважалася освяченою і використовувалася для лікування. Такі камінчики в Карпатах називають "Перуновими топірцями" (записано Іваном Франком). Карпатські язичницькі храми існували ще кілька століть після офіційного впровадження християнства. На деяких скелях (наприклад, у Сколівському районі на Львівщині) знайдено висічені символи Перуна - бойові сокири і свастики.

Грім і блискавка на Купайла - добрий знак. Недарма цвіт папороті, який шукають у цю ніч, називають "Перуновим цвітом". Гадають, що надзвичайне напруження у природі під час грому сприяє зацвітанню квітки папороті. Щоб узяти цей чарівний цвіт, треба окреслити навколо папороті коло і не оглядатися, доки не зірвеш. Перунів цвіт, як вірили, дає людині мудрість, багатство, силу, кохання, красу. Ботаніки ж вважають, що папороть не цвіте.

Перуна уявляли струнким, срібноголовим, золотовусим чоловіком із луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону дізнаємося, що кумир Перуна мав людську подобу: дерев'яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. В Густинському літописі подано опис статуї Перуна з коштовним каменем у руках (рубіном чи карбункулом). В Радзивіллівському літописі також є малюнок статуї Перуна, який стоїть на високій колоні зі списом і щитом. Біля статуї Перуна завжди палало вогнище, "живий вогонь", що підтримувався постійно. Якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть. Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його символами вважаються дуб, калина, цвіт папороті, сокира, стріла, кінь. Помічниками Перуна були відомі й сьогодні казкові персонажі - Вернигора й Вернидуб.

Існує повір'я, що дерево, в яке ударив Перун, не можна використовувати для будівництва, але воно придатне для виготовлення музичних інструментів. Капище Перуна було в Новгороді, а в Києві його кумир стояв на місці сучасного будинку № 3 по вулиці Володимирській, де було так зване "Володимирове капище". Народна легенда розповідає, що в 988 р. дерев'яну статую Перуна зі срібною головою і золотими вусами було, за наказом князя Володимира, скинуто в Дніпро. Люди бігли берегом і в розпачі гукали: "Видибай, наш Господарю-Боже, видибай!". Перун "видибав" - виплив на закруті Дніпра в урочищі, названому згодом Видибичі (пізніше перетворено на Видубичі). З того часу це було святе місце язичників, де вони збиралися на свої моління ще довгі десятиліття після офіційної християнізації Русі. Однак християни, задля остаточного знищення притулку язичницької громади, збудували тут Видуби-цький монастир. Дружинники ж, за наказом Володимира, відпихали статую від берега і супроводжували її вздовж Дніпра, доки не дісталися до порогів: "Коли ж пустили його і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь". Ярун Мот-ронюк у поемі "Лихоліття" так описав Дніпровський шлях Перуна:

Він видибав і далі плив і плив... Коли ж проплив, нарешті, вже пороги, Тоді прийшов кінець його дороги: Його Дніпро до берега прибив, Він зник серед скелястих берегів У темних хвилях шумовиння й піни... І слава сяяла з тих скель впродовж віків, - Безсмертна слава Лицарів Вкраїни.

Вірогідно, Перунова Рінь була десь неподалік від острова Хортиця у Запорожжі, звідки сяяла слава запорозьких козаків. На острові, який у давнину називався Хортич, колись було Перунове капище, де молились Богам русичі князя Святослава перед походами. Тут і досі зберігається місцева кам'яна статуя Перуна, яка височіє на скелястому березі Дніпра. Саме на цьому місці, за легендами, і загинув хоробрий князь - захисник Віри Предків - від візантійського духовного поневолення. Совітська влада в 1927 році дощенту знищила святу могилу славетного князя.

Життєтворчі властивості блискавки й досі маловивчені, але вже існує нова галузь науки, міфологічна фізика (хімія), що пояснює явища реального світу за допомогою відомих міфологічних систем. Так, у 1934 р. Гарольд Урей припустив, що життя виникло внаслідок дії якогось виду енергії (можливо, блискавки) на атмосферу первісної Землі. Через 20 років його учень Стенлі Мілер здійснив експеримент, щоб перевірити цю теорію. Він підготував дві скляні кулі, одна з яких була наповнена різними газами (первісний хаос), що близьке до атмосфери первісної Землі, а друга призначалася для збору газів, що виникнуть внаслідок експерименту. Далі вчений створив "блискавку" - електричний розряд в 60 тисяч вольт. У результаті, серед речовин, які зібралися у другій кулі, були виявлені нукіеотидп - органічні компоненти амінокислот, які при з'єднанні утворюють ДІІК - основний будівельний матеріал життя. Вперше-за всю історію науки нукіеотидп були створені штучним шляхом, а не виділені живим організмом".

Міфи про Сотворения Світу Перуновою блискавкою, яка пронизала хаос, існують у багатьох народів світу. В Україні галузь міфологічної фізико-хімії чи не найкраще представлена працями Олександра Знойка (1907-1988) - великого знавця слов'янської міфології, у вивченні якої він застосовував комплексний метод порівняння даних фізики, хімії, астрономії, лінгвістики, історії, етнографії, релігієзнавства та філософії. Як стверджував. О. Знойко, Перун на території нашого Подніпров'я вже був відомий у IV тис. до н. ч."'

Отже, ми, дійсно, є дітьми Перуна і онуками Сварога - за природою і по духу.

Світовид.

Світовид (Святовит, Свентовит) - Бог неба, небесного світла, найвищої святості. Можливо, тотожний давньоруським Роду, Диву, Білобогу, близький до Сварога та Перуна, а також до грецьких Зевса та Аполлона. У Ріґведі йому відповідає Савітар - Бог сонячного світла, який дає рух Сонцю (Ріґведа. 1. 35. 9). Ім'я цього Бога походить від світло в його різноманітних значеннях: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. Гельмольд у своїй "Слов'янськії"! хроніці" називає Світовнда "Богом Богів".

Зображали Світовида у вигляді чотиригранного стовпа, орієнтованого чітко на чотири сторони світу. Він має вгорі чотири обличчя (два чоловічих і два жіночих) під однією шапкою. Це дозволяє припустити, що Світовид відає всіма чотирма сторонами білого світу.

Одне з найвідоміших кам'яних зображень Світовида знайдено в 1848 р. у р. Збруч в Україні (нині статуя знаходиться у Краківському археологічному музеї). Кумир має три яруси, які символізують триєдність світів Прави (верхній світ Богів), Яви (середнііі світ людей) і Пави (нижній світ Предків). Це дає право дослідникам вважати Світовида персоніфікацією Світового стовпа (Світової осі, Світового Дерева, Дерева Життя). Статуя Світовида втілює в собі п'ять Богів слов'янського пантеону (верхній світ царства Білобога: Лада - схід, Дажбог - південь, Перун - захід, Моко-ша - північ: і нижній світ царства Чорнобога: триликий Велес).

Атрибутами Світовида можемо вважати ті символи, які має його статуя. Так, постать Ліокоші зображена з рогом достатку в руці; Лада - з обручкою, Дажбог - із солярним знаком (колесом), Перун - із мечем і конем. Про білого коня Світовида згадує Саксон Граматик у своєму описі святині Аркона (1168 p.).

Меч Світовида - символ боротьби проти сил темряви й хаосу. Білий кінь - символ білого світу і божественної святості, вічного руху Сонця.

Найзнаменитіший храм Світовида, Аркона, знаходився у Ругії. Він існував до 1168 року, доки його не зруйнували данські хрестоносці. Назва святині походить від давньослов'янського ректи - говорити, передрікати. Саме тут був найсильніший оракул, до якого сходились мешканці не тільки ближніх поселень, але й усієї Слов'янщини, щоб почути віще слово жерців. Як писав В. Шаян, місто Аркона вивищувалось на 50 метрів над рівнем моря і над усім островом Ругія (Руян). Цілком імовірно, саме цей острів у давньоруській міфології називають островом Буяном. Найбільше згадок про цей чарівний острів збереглося у словесній магії східних слов'ян (замовляннях).

Нині о. Рюген у Балтійському морі належить Німеччині, на місці колишньої святині знаходиться село Альтенкірхен, що у перекладі з німецької означає Старий храм23. Тут у стіні католицького костьолу збереглася гранітна плита розміром 1,19 х 1,68 метра із зображенням Бога ругіян Світовида. Він зображений у вигляді вусатого чоловіка в довгій сорочці з рогом у руках. Польські дослідники стверджують, що рельєф виготовлений у X-XI ст. Ще в XVIII ст. це зображення було підписане: "Sanctus Vitus oder Svantevit" ("Святий Вит або Свантевит"). Нині напис, вірогідно, зітертий. Аж до XIX ст. в ругіянській традиції побутувала думка, що це зображення язичницького Бога Світовита24.

Свята Світовида відзначалися влітку і восени. 15 червня здійснювали різні справи, які сьогодні ми могли 6 назвати "магією натхнення". Обряд полягав у тому, щоб показати Світовидові все своє багатство - вишивки, рушники, хустки, килими, які кожна жінка витягувала в цей день зі скрині й просушувала на сонці. У південних і західних слов'ян (сербів, хорватів, словенців, болгар і поляків) відомий Бог на ім'я Вид (Вило), який за всіма ознаками тотожний Світовиду, але в умовах християнізації перетворився у "святого Вита", який нібито опікується зором людини, бо його ім'я походить від "видіти" - бачити. У цей день намагалися виносити своє рукоділля для показу людям і Богам, шоб уміти вишивати ще краще25.

Але найзначнішими були Світовидові урочистості в день осіннього рівнодення (нині випадає на 25-26 вересня). Правилася всенічна Бого-служба, подібна до Великодньої, відбувалося всенародне причастя до священного коловою (короваю) розміром у зріст людини і священним напоєм медом-сурою, який споживали з рога, промовляючи славослів'я Богам. Із середньовічних хронік відомо, що в святині Аркона це свято було найшанованішим. Воно відбувалося як осіннє свято врожаю. Кожного року головний жрець наливав мед у величезний ріг, який тримав у руці кумир Світовида. За тим, скільки лишалось священного напою в цьому розі до наступного осіннього рівнодення, жрець віщував, яким буде наступний рік. Потім знову наповнював ріг священним напоєм.

Храм Світовида також існував майже до XVII ст. на горі Богит (Тернопільська обл. України). У ХНІ ст., як вважають археологи, храм (капище, жертовник і хороми) були зруйновані, можливо, внаслідок монголо-татарської навали. Однак збереглися давні рукотворні вали, кам'яні ворота, складені з трьох величезних менгірів, спіралеподібна вимощена каменем дорога, яка веде на вершину гори, де розмішувався жертовник, інші культові місця і стояла сама статуя. Оскільки оригінал статуї Світовида вивезений до Польщі, нині в Києві на Софійському майдані встановлено копію цієї статуї. Копії Збруцького Світовида мають також інші музеї України (Кам'янець-Подільський, Переяслав-Хмельницький).

Світовид майже в усіх давніх релігіях символізує духовну божественну сутність. Він - покровитель духовної роботи. Коли зібрано врожай, виконано більшість господарських робіт, люди можуть зосередити свої думки на Божественному: філософських роздумах про життя, виготовленні мистецьких творів, декоративно-прикладних виробів (ткацтво, гончарство тощо), втілюючи в них красу і святість своєї віри.

Особливості української міфології - №1 - открытая онлайн библиотека

Особливості української міфології - №2 - открытая онлайн библиотека

Особливості української міфології - №3 - открытая онлайн библиотека

Дажбог.

Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов'янський світ, має прозоре для народного розуміння ім'я: даждь - "дай" і Бог - близьке до "багатство", тобто дослівно Даждьбог - "податель" добра, багатства. У південних слов'ян він має назву Дабог. Дайбог. В українській обрядовій поезії безліч приспівів-звертань типу: "Ой дай. Боже" або "Дай, Боже, дай", які багато вчених вважають первісним язичницьким "Ой, Дажбоже!"26.

У філософському розумінні Дажбог - той, що дає буття: дух і матерію, які є близнятами. Хоча Дажбог цілком пов'язаний із небом, сонцем як син Сварога, він також є Богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому деякий час серед дослідників була поширена думка щодо Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не мала загальної підтримки. За своїм значенням і сонце, і дощ рівною мірою впливають на врожай, тому відкинути цю думку зовсім було 6 неправомірно: в українській міфології тільки поєднання двох начал - небесного вогню і небесної вологи - дарують життєдайні плоди і злаки.

Найстародавніші обряди і молитви до Дажбога пов'язані з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: "Господи, ти, котрий даєш нам їжу! Дай тепер нам її в повній мірі". Вірогідно, ця молитва вже зазнала пізніших нашарувань, проте не виключено, що до неї близьке і християнське "Отче наш": "... хліб наш насущний дай нам (ст. сл. -дождь нам) сьогодні". Безперечно, що звернення до Дажбога були пов'язані переважно з хліборобськими обрядами. Російський дослідник Б. Рибаков вважав, що ім'я Дажбога сучасним фольклором уже "не фіксується". Однак в Україні ім'я Дажбога збереглося у кількох обрядових піснях, наприклад, у веснянці:

Ой ти, соловейку, ранняя пташейко,

Ой чого так рано із Вир'ячка вийшов?

Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,

З правої ручейки І ключики видав...

Або в язичницькій весільній пісні, яку тут доречно навести повністю:

Поміж трьома дорогами, рано-рано,

Поміж трьома дорогами ранесенько.

Там здибавсь князь із Дажбогом, рано-рано,

Там здибавсь князь із Дажбогом, ранесенько.

Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано-рано,

Зверни мені з доріженьки, ранесенько.

Бо ти Богом рік від року рано-рано,

Бо ти Богом рік від року, ранесенько.

А я князем раз на віку рано-рано,

Раз на віку, в неділеньку, ранесенько

Ця пісня, помилково вміщена серед щедрівок, за всіма ознаками є весільною: "князем раз на віку" буває молодий на своєму весіллі. Звичай пропускати вперед весільний поїзд дожив і до сьогодні - навіть у містах весільну машину пропускають на червоне світло світлофора. За язичницькою вірою, самі Боги пропускають уперед молодят. Ім'я Дажбога також зберегла староукраїнська мова: прізвища Дажбогович, Дайбогович, Дайбожич, тобто "нащадок Дажбога", наявні у Словнику староукраїнської мови XIV-XVII ст.

У новорічних обрядах, що збереглися, вшановується Дідух - останній сніп жита, який заносять до хати як священний обрядовий символ. Дідух - це Дух поля, Житній дух, Дух Дажбога, який по праву вважається Богом життя. Існує народне повір'я, що жниця, яка зав'язувала останній сніп жита, має цього року народити дитину. Зав'язування снопа символізувало зав'язування пуповини. Навесні Дідуха обмолочують і зерно знову висівають на поле, випускаючи Духа поля на землю. Саме ця обрядодія надає врожаю животворної цілющої сили. Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшнику, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.

Зображення Дажбога було в пантеоні князя Володимира на Старо-київській горі. З нових публікацій рідновірів різних слов'янських народів відомо, що Дажбог зображався із променями навколо голови, як ведійський Мітра. Таке зображення є на графіті західних слов'ян29, подібні зображення робили з коштовних металів: золота і срібла. Бронзове зображення Сонячного Бога з крилами і дванадцятьма променями навколо голови зберігається в Ермітажі (вважають, що воно прикрашало колісницю). Навіть американці запозичили з язичницьких образів сонячного Божества стилістику променів навколо голови (статуя Свободи).

Дажбог - український Бог літнього сонця, син Сварога, Прабатько народу русичів. За Володимиром Шаяном. Дажбог - це животворче горіння душі наші, він - Батько людського щастя, добра, блага, любові, Добростану і саме в цьому розумінні - багатства. Рід самого В. Шаяна походить із села Добростани на Львівщині.

Дажбог - творець земного буття. Він, як і Сварог, є розпорядником Прави.

Хорс.

Бог відомий у Київській Русі з літописно оповіді про пантеон князя Володимира, спорудженого і 980 році. Згадується він і ь "Слові о полку Ігоревім". Серед дослідників нема одностайної думки щодо походження і функцій цього Бога. Більшість дослідників вважає,

що ім'я Хорс походить з іранського хоаг - сяйво, новоперського xurset - блискуче сонце, санскритського harб - вогонь31. В апокрифах згадуються Перун і Хорс як "два єсть ангела молнііна". Можливо, Хорс пов'язаний із небесним вогнем взагалі (як сонячним, так і блискавичним).

Йому поклонялися південні племена, вірогідно, ще роксолани, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хор-су приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні й досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової їжі, тому вживаються як повсякденна страва. Слово корж співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає "коло".

Деякі дослідники ототожнюють Хорса з Кродо. А. Кайсаров подав опис зображення венедського Кродо: його кумир був встановлений на високій, порослій лісом горі, мав вигляд статечного діда з непокритою головою, був підперезаний білим вовняним поясом і стояв босими ногами на Рибі, в лівій руці він тримав колесо, а в правій - посудину, наповнену квітами і плодами33. Для давніх книжників зіставлення Хорса з Кродо і Гурком, на думку Г. Дяченка, було очевидним, отже, він робить висновок, що Хорс був Богом весняного розквіту, родючості й сонячного світла34.

Вірогідно, російський міфолог Є. Анічков, досліджуючи значення цього Божества в "Слові о полку Ігоревім", розпочав дискусію, яка не скінчилася і до сьогодні: він, зокрема, вказував на те, що Хорс означав не Сонце, а Місяць. На його думку, Всеслав перебігав дорогу Хорсові вночі, отже, йшлося, напевно, про нічне світило - Місяць. Такої ж думки дотримуються Я. Боровський та В. Абаєв, надаючи Хорсу ще функцій вітру, помсти та війни, а також вважають, що він - іранського походження35. Польський дослідник А. Брюкнер дотримується думки, що Хорс - Бог місяця, а його ім'я слов'янське і походить від польського wy-chars-ly - виснажений. Адже відомо, що місяць, на відміну від сонця, може бути "спадаючим" в старіючій фазі36.

У класичних українських дослідженнях висловлювалася думка, що вираз "перебігати дорогу Хорсові" міг означати напрямок із півночі на південь, якщо Сонце-Хорс "ходить" зі сходу на захід. До того ж, у тексті сказано, що Всеслав "із Києва в Тмутаракань до півнів добігав, великому Хорсові дорогу вовком перебігаючи". Тому В. Шаян писав: "Хорс є бистро-комонний і наш герой мусів мати чудово швидкі комоні, щоб перебігти дорогу Хорсові. Хорс біжить зі Сходу на Захід, а наш герой біжить із Півночі на Південь. Картина зовсім ясна..."37. Тобто В. Шаян вважав Хорса Богом Сонця. Він наводить достатньо вагомі лінгвістичні аргументи про трансформацію звуків від санскриту до староіранської, де звук с закономірно переходить в г, і далі в х. сома - гаома (гаума) - хаома; Асура - Агура - Ахура тощо. Так само, на його думку, трасформувалось Свар - Гвар - Хвар (Хуар, Хуор, Хор) - Хорс (коротке у зникло, додалось закінчення). І нині, наприклад, в осетинській мові слово хор означає сонце. Таким чином, Шаян ототожнює Хорса зі Сварогом.

Опис статуї Хорса подав один із мандрівників-чужинців, який нібито бачив двох кумирів біля Пскова: Хоре стояв на поверженому змієві. Напевно, Хорс-Змієборець був пізніше перетворений у християнського "Георгія Побідоносця".

Борис Рибаков же запевняв, що Хорс і Симаргл - слов'янські Боги іранського походження38. Більшість дослідників переконують нас у тотожності Хорса з Дажбогом та Ярилом, тобто Сонячними Богами.

Загалом, можемо вважати, що Хорс - слов'янський Бог сонячного світла, якому поклонялися наші Предки на теренах лісостепової зони України з Києвом включно. Цей культ був також шанований у племен роксоланів, які мали ірано-арійське походження39

Стрибог.

У Володимировому пантеоні поруч із Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У "Слові о полку Ігоревім" Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Це один із найстародавніших Богів у трипільців, етрусків, римлян. В останніх він вважався Богом-винищувачем, Богом війни, жорстокої битви і був відомий під іменем Сатурна. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті - знищувати). Д. Шеппінг висловив припущення, шо Стрибог є однією з іпостасей Перуна - його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов'язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру.

Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він є не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме "подих вітру" - дихання, дмухання у найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) - створює музику.

Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда, або Посвистача - покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай. Особливо важливе значення Посвистач мав для війська. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856 р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку "Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю": "... Бач, кажуть старії люде... да Бог його знає, відкіля вони сеє уже знають: чи то їм уже такеньки Прадіди розказували, чи інак як, Господь їх знає... як-то воно буде таке, що люде так ізживуться, що як комашки ті стануть! Аже ж, як подивиться на теперішнього чоловіка, дак іще либонь не швидко таке мале переробиться, і світ іще замісь довго стоять буде. не нам, бач, дождать сього: хіба вже діти наші, чи внуки, або дані. да то сказано, що люде сі велики! були зовсім не те, що ми, християне: у їх і бога якось інак звані - кажуть посвистач якийсь. він кажуть-то установляв годину усюди, а більше нічого і не знав: об другім чім другії знані і порядок свій давані". дачі в думі розповідається про те. що князівські дружинники "своєму богові посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував"

Цікаво, що сама дума вже позначена християнськими впливами, однак наведений фрагмент розповіді має залишки язичницького мислення, а саме: поки вірили в свого бога (посвистача), були великі, "зовсім не те, що ми, християне".

Стрибог близький до грецького Кроноса - бога невмолимого часу, який поглинає, страчує те, шо сам породив. хоча у слов'ян також відомий і числобог - бог часу, про якого йтиметься далі.

Ім'я стрибога залишилося у назвах сіл стрибож (на Житомирщині). Стрижавка. стрітівка (на Київщині). Найбільше назв із коренем Стр- трапляється між Дністром і Дніпром. у Польщі є струмок стрибог. стрибог -бог вітру (вихору, бурі), покровитель погоди, син сварога (сваюжич).

У Велесовій книзі читаємо: " Стрибог свистів у степах" (дошка 5-Б): "а стрибог вітри яритиме на землю" (дошка 38-а). про те, що вітри -стрнбожі онуки, знаємо також зі "слова о полку ігоревім". корінь стр-мають слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати. ім'я посвистач він отримав, напевно, від того, що вітер свистить у просторі.

За давніми переказами, в околиці лубен (у мгарському монастирі) на стелі церкви було ліпне зображення стрибога у вигляді старого діда з довгою бородою і з кільцем у губах: " кажуть, що ото старий вітер з закованими губами. що тепер вітри є, то кажуть, молодь шастається; старий же тільки іноді в щілинки поміж губів дмуха - і отто бурі бувають! якби йому губи розкувать і він дмухонув на ввесь рот - все б поздував на світі, гори з долинами б порівняв, кінець світові був би... отже, кажуть, колись таки йому розкуються губи"".

Наш стрибог тотожний етруському сатресу, який у римлян на теренах італії перетворився у сатурна". свято стрибога, за відновленим язичницьким календарем, припадає на 19 серпня. у цей день примічають, яка погода: якщо вітер теплий - буде добрий врожай вівса.

Велес (Волос).

Це один із найстаріших богів, що вважається богом достатку. Християнин-літописець називає велеса "скотьїм богом", тобто опікуном домашніх тварин. а якщо врахувати, що череди худоби (скот) у давнину вважалися символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому велес - бог багатства і достатку. крім того, велес - опікун купецтва, торгівлі, як і римський меркурій. Олександр Афанасьев говорить про велеса не тільки як про охоронця череди худоби на землі, а й як про пастуха небесної отари хмар. боян у "слові о полку ігоревім" названий "велесовим внуком", а це вказує на те, що велес був ще й богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і меркурій.

Ізмаїл срезнєвський порівняв велеса з аполлоном, який у греків був богом муз. у договорах із греками велес (Волос) сприймається як бог золота, а перун - як бог зброї. охороняючи худобу, велес міг виступати проти самого перуна. він відомий усім слов'янам. у скандинавів велесу ідентичний бог вольсі, у чехів velis під виливом християнства почав означати "нечисту" силу. так само латинське Veis значить "біс". оскільки литовське Velis - покійник, a Vele - душі померлих, це дає підстави вважати, що первісно велес був покровителем духів предків. велес - зв'язковий світів живих людей і покійних родичів.

На зв'язок велеса з родом вказує звичай останнього снопа (дідуха). а також обряд "велесової бороди" (про це йтиметься далі). дідуха урочисто вносять у світлицю на різдво і ставлять на покуть - вважається, що духи предків перебувають у його колоссях.

Ім'я велеса, за деякими гіпотезами, походить від "волох" - волохатий. вважають, що він з'явився у наших предків ще у кам'яному віці, а символіка тура (тільця) вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську її після трипільську (арійську) добу. іноді родовід велеса виводять від волохатого ведмедя, який, за повір'ям, впливає на полювання і мисливське щастя. тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. подекуди в росії його вважають сином небесної корови, від якої він отримав епітет коровим (сни корови). згодом цей бог набув .людської подоби, його кумири були дерев'яні й кам'яні".

Капище велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву святого власія: у літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий власій. ця церква знаходилася у києві на вулиці нижній вал (згоріла 1651 р.).

Правдоподібно, що до капища велеса вела стежка, відома нині як вулиця волоська. те, що велес був установлений на подолі, де жили переважно ремісники, торговий і простий люд. ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла торгівлі, багатства. на поклоніння велесові люди дуже часто йшли разом зі своїми чередами корів, щоб освятити їх перед вигоном на пасовище. можливо, саме цим пояснюється відсутність велеса у володимировому пантеоні, який знаходився неподалік від княжого двору. кумир велеса стояв на березі річки і Почайни. куди її був скинутий за наказом князя, коли Володимир руйнував язичницькі святилища.

Різдвяні обряди донесли до нас відгомін колишніх "волових свят" - вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство: "Будь багатий, як кожух волохатий" - бажають на Різдво іі на весіллі. Іноді учасники карнавалу називаються волхвами, бо вони подібні до Волоса (покровителя волхвів) своїми волохатими кожухами. Після впровадження християнства Велес разом з іншими Богами став вважатися "нечистою силою".

З ім'ям Велеса (Волоса) зв'язана назва зодіакального сузір'я Волосожар (Тілець), назва якого, на думку Олександра Знойка, означає "небо Волоса". Велесовий син - Тур, іноді золоторогий Олень, також шанувався як охоронець добробуту родини.

Ім'я Велеса лишилося у багатьох географічних назвах Слов'янщини: Волосів Яр (в Україні, на Вінниччині), Волосова вулиця (у Новгороді), Волоська вулиця (у Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії) тощо.

Велес - Бог таємничих знань, покровитель музики й поезії. В основі імені - слова: веле - великий або воля - повелитель. Веле - це старослов'янське дуже, багато, сила (пор. велелюдний) також означає якість, достойність, красу і міць. Ім'я Велеса несе загальну ідею міцності та твердості. Велесу присвячувались окремі храми, де па жертовнику підтримувався вічний вогонь.

Культ Велеса - один із найрозвинутіших культів у Східній Слов'янщині, і зокрема в Україні, пов'язаний насамперед із господарською діяльністю наших Предків. Велесу як духовному опікуну іі покровителю хліборобства присвячували обряд "Велесової бороди" - під час жнив на полі залишали незжатими кілька пучків колосся, і зав'язавши їх стрічкою, клали до них хліб на рушнику як пожертву і подяку за добрий врожай. Ця пожертва називалася сота, тобто найменша частина (символічна) від врожаю жертвувалася для цього обряду. "Дамо десятину отцям, а соту - на Велеса", - пише автор Велесової Книги (дошка 8/2).

Велесу присвячений цілий тиждень після Стрітення (яке за астрономічним календарем настає 1-2 лютого). В усій Слов'янщині ці святки відомі як своєрідні маскаради (у Західній Європі - не карнавали). Гурти молоді (а в давнину це були волхви), одягнувши маски, роги, вивернуті хутром догори кожухи з причепленими хвостами, ходили від хати до хати зі спеціальними побажаннями здоров'я домашнім тваринам, багатства родинам. Цей барвистий веселий гурт співав урочисті пісні, говорив чарівні слова, дзвонив у безліч мелодійних дзвіночків, які виконували роль закликання добрих духів оселі. Важливо було добре замаскуватися, щоб ніхто не впізнав учасників обрядодійства, бо тоді чари втрачають свою силу. Церква засуджувала такі веселощі, називаючи свято "Чортовим тижнем", а самих артистів із їхніми масками - чортами. Це прадавнє свято і нині побутує, але вже у жартівливій формі, серед дітей, які й зберігають забуті дорослими звичаї у своїх іграх.

Імена, похідні від Велес: Велеслав, Велесик, Велесич - надавалися народженим у лютому. Нині існує українське прізвище Велесик (Рівненщина). (Докладніше про Велеса див. у розділі "Світогляд українців (за Велесовою Книгою, фольклором та археологічними даними)").

Мокоша.

Єдина представниця жіночих Божеств у пантеоні князя Володимира Мокоша (інші варіанти імені - Макош, Мокша) пов'язана з жіночою сферою діяльності у господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо. У давні часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили і достатку, покровителькою полів і домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів, то Мокоша вважалася і Богинею долі. Мовознавці висловлюють думку, що її ім'я дослівно означає "Матір долі" (пор.: ст. сл. къшь, кощъ - жереб, доля, удача). Тому Мокошу можна вважати тотожною грецькій Тихе і римській Фортуні. Атрибутами цих Богинь був ріг достатку. З таким же рогом постать Мокоші зображена на статуї Збруцького Світовида

Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, пучків вовни (прядива). Мокоша, вірогідно, була близькою до Рожа-ниць (Дів Життя) - покровителькою пологів, захисницею породіль. Тому віра й поклоніння Мокоші найдовше існували серед жінок: навіть у XVI ст. попи зобов'язані були на сповіді запитати жінку, "чи не ходила до Мокоші". На Новгородщині культ Мокоші зберігався аж до XIX ст.

У Києві до Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоча вона й була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому Володимир і увів Мокошу до свого пантеону. За переказами, саме Мокоша пряде нитку життя, тому вона вважається ще й покровителькою пряль. Ще одним обов'язком Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені Богині. Деякі дослідники вважають, що воно походить вщмокрий, мокнути.

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих Богинь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері. її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має "рогату" шапку. Обабіч Мокоші - два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики (прадавні символи щастя), іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ. Статуетки скіфських Богинь (VII ст. до н. ч.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління. Вірогідно, що і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну Богиню з піднесеними до неба руками. А відтак, Мокоша походить ще від давнішого культу води - Богині Дани. Християни не могли забути свою давню Богиню, тому що досить довго вшановували її в образі "святої Параскеви" (П'ятниці).

Дана.

Всеслов'янська Богиня Води - втілення жіночого першо-початку життя. Слово дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім'ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон ("вода", "ріка"); Донець, Дністер, Дніпро або Дунай - назви річок, оспіваних у багатьох слов'янських піснях.

Культ Дани був поширений на теренах Слов'янщини ще з передісторичних часів пізнього палеоліту.

Переказ про Богиню Дану записав Геродот: вона незрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, Богиня родючості. її днем вважалася п'ятниця, в цей день вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття у п'ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою.

Дана-Вода складає пару протилежностей з Вогнем-Сварожичем, що є чоловічим першо-початком життя. В українських міфах розповідається, як "цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили". Вода обожнювалася нашими Пращурами, бо вона є цілющою, очищаючою, родючою силою природи, справді Живою Водою, про яку розповідається у народних казках. Оспівана в українському фольклорі Богиня Дана і досі живе у підсвідомості народу. Недаремно їй присвячено кілька свят у календарі (як взимку, так і влітку). її свято відзначали у перших числах січня, коли наша планета Земля перебуває на найближчій відстані від Сонця (1-2 січня). Християнська церква у зв'язку з відставанням юліанського календаря від астрономічного, святкує 19 січня, так зване "хрищення" - освячення води річок - вже тепер пов'язуючи його з охрищенням Ісуса.

Збереження Води завжди дуже важливе, бо без неї немислиме життя людей. Воду слід шанувати, не засмічувати річок, криниць, джерел. Тому й Богиня Води мала неабияку пошану серед людей. Ім'ям Дана називають дівчаток, які народилися на свято Води, або у п'ятницю, яка є жіночим днем, присвяченим водним Богиням: Дані, Мокоші, Рожаннцям (8-9 вересня). Існує і чоловіче ім'я Дан.

Богині, тотожні українській Дані, існували у багатьох слов'янських народів: Дуна, Дойна, Діана На думку Олександра Знойка, до цієї ж когорти належить Ма-Донна, тобто "мати-вода", а також Тана (Дана). Б. Рибаков стверджує, що Мокоша є спадкоємицею найдавнішого хліборобського культу "Матері Врожаю", пов'язаного насамперед з водою - Даною.

Приспівом до багатьох народних пісень є праіндоєвропейська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:

Сіді, ріді,
Сіді, ріді,
Сіді, ріді,
Дана!

Олександр Знойко висловив також припущення, шо сі-давнє індоєвропейське "вона", ді - "діє", рі - "річка". Таким чином, вігходить: "Вона діє, річку творить - Дана!". Якщо Дана залишила своє ім'я у назвах річок, то Мокоша - переважно в назвах поселены Макошине на Чернігівщині, Моко-шин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов'янських народів.

Ладина родина. Лада.

Богиня материнства, старша Рожаниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох першо-початків життя Лелі (Води, жіночості) і Леля-Полеля (Вогню, мужності).

Грецька Богиня Лето та польська Леда тотожні з нашою Ладою. Дослідники вважають, що на острів Пелопоннес ця Богиня прийшла з Подніпров'я і має ще пелазгійські корені. її храми існували в багатьох країнах Європи, а статуї й сьогодні прикрашають музеї Італії та Греції. Лада (Лето) в обох руках тримає своїх малих дітей, Лелю (Артеміду) і Полеля (Аполлона).

Лель.

В один із весняних днів пробуджується син Богині Лади Лель (тотожний Ероту чи Купідону - синові Богині Венери, Афродіти). Саме давнє язичницьке свято цього Бога пристрасті покладене в основу сучасного католицького свята "святого Валентина". Християнські пояснення цього свята виглядають безпорадними: адже саме Лель-Купідон, який цілиться у серце красуні своєю пристрасною стрілою, зображається і нині на католицьких листівках (так званих "валентинках"), а зовсім не християнський аскет-"мученик", страчений імператором Клавдієм за образу язичницьких Богів, а не "за вінчання закоханих під час посту".

У Греції та Римі це свято відзначали в середині лютого (приблизно наш Велесовий тиждень), але у слов'ян весна настає дещо пізніше, тому, вірогідно, і це свято входило до комплексу весняних Лельників -час від Великодня до Ярила. Далекий відгомін цього слов'янського міфу про пробудження Любові зберігся у казках про Білосніжку та

Сплячу красуню, які прокидаються зі смертельного (зимового) сну завдяки силі любові (поцілунку) закоханих в них лицарів.

Лель - Дух, що прагне втілення у людській дитині. Він обирає шлюбну пару для свого народження. Майбутніх своїх родителів (батька-матір), які йому подобаються, він закохує, пускаючи в їх серця стрілу.

Леля.

Дочка Лади, Богиня дівочої любові, молодша Рожаниця; таке ім'я надавалося дівчаткам, які народилися навесні. 22 квітня на свято Лелі дівчата здійснюють обряд "Лельник" - водять хороводи, заквітчуються вінками, співають веснянки, гаївки тощо.

Ладо (ДідЛадо).

Чоловіча пара Богині Лади, згадки про якого збереглися в українському фольклорі. У веснянці "А ми просо сіяли" як рефрен звучить "Ой, Дід Ладо, сіяли!". Ладо згадується також у Веле-совій Книзі як Бог-Пращур, який через сміливого мужа Квасура відкрив людям секрет приготування священного напою меду-сури, що його русичі п'ють на славу Божу (дошка 22). Ладо у Велесовій Книзі має ще іншу форму імені - Ладобог (дошка 38-А) - Бог порядку, спокою, миру, "який править лади родинні і благості всякі".

Купайло (Купала).

Бог літнього сонця, а також назва свята на його честь. Іван Нечуй-Левицький у своєму дослідженні української міфології пояснює його назву так: "Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в її чудову силу".

Інші дослідники припускають, що назва Купайла близька до індоєвропейського "кипіти", "палати", "пристрасно бажати". Однак нові дослідження довели, що назва Купало походить від давньоруського коло - круг, колесо, коловорот, або ж грецького polos - полюс, вісь обертання, поворотна точка30. Саме з цього погляду, наш Купайло тотожний грецькому Аполлону, тісно пов'язаному з сонячним круговоротом та календарем. Можлива також паралель Купайла з римським дволиким Янусом - Божеством "входу" і "виходу", миру і війни, лики якого дивляться одночасно в минуле і в майбутнє. Дійсно, свято Купайла ніби ділить рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, проростання рослин і збору врожаю.

Купальське вогнище запалювалося від живого вогню, добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання у серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. У Густинському літописі пояснюється, шо "Купало бяше бог обилія, якоже у еллін Церес". Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася Богинею шлюбу, материнства, небесної долі. Жіноче божество Купала тотожне з малоазійською Кибелою - Богинею кохання і Матір'ю Богів. Усі обряди Купальського свята в цих народів близькі за символікою.

Кумирів Купайлу (Купалі), мабуть, не ставили, вважаючи його (її) не стільки Божеством, скільки персонажем, учасником святкового дійства, обряду, присвяченого літньому сонцестоянню. Купайлом називали також солом'яну ляльку, яку молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купайла, робили ше й Марену: ляльку з гілок дерева, прикрашену квітками та стрічками. Купайло та Марена - персоніфікація двох Божеств, шо відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Таке припущення здається цілком переконливим, оскільки маємо справу зі святкуванням саме дня літнього сонцестояння. Сонячна лялька робиться із соломи (пор. солнце і сол-ома), а Хмарі присвячується образ Марени (пор. Мар-ена і Х-ма-ра). Сонце ототожнюється із небесним вогнем, Хмара - з небесною вологою.

Перед такими "образами" на стіл ставлять різноманітні страви, біля них палає священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами, піснями й танцями "справляють празник". У кінці свята Марену топлять у річці, а Купайла спалюють. Нині залишки давніх обрядів настільки переплутані, що не завжди їхній зміст зрозумілий. Якщо йти за логікою пояснених вище символів, то чоловічим началом тут виступає Купайло (небесний вогонь), а жіночим - Марена (водяна стихія). В обрядах зафіксовано, що Марену виготовляють дівчата, між хлопцями й дівчатами йде жартівлива боротьба за неї, хлопці викрадають Марену, щоб потопити, а гіллячки з неї дівки забирають із собою, щоб розкидати на городі для підвищення родючості. Залишки Марени все ж топлять у річці, а відтак, повертають її до водяної стихії. Солом'яного Купайла ж віддають вогню. В Україні роблять колесо, обмотане соломою, яке підпалюють і котять згори в річку. Вогненне колесо, позначає Купальське Сонце - небесний вогонь.

Ярило.