Психоаналіз і неофрейдизм (Фрейд, Юнг, Фром)

Основоположником психоаналізу є австрійський лікар-психопатолог і психіатр ЗигмундФрейд.

Фрейд вважав, що психоаналіз може бути використаний для пояснення і врегулювання суспільних процесів. Зокрема, людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями і свідомо керувати ними в реальному житті Завдання психоаналізу, на його думку, якраз і полягає в тому, щоб несвідомий матеріал людської психіки перевести у сферу свідомого і підкорити своїм цілям.

До Фрейда класична психологія вивчала прояви свідомості у здорової людини. Як психопатолог, вивчаючи характер і причини неврозів, Фрейд наштовхнувся на ділянку людської психіки, яка раніше не вивчалась, але мала велике значення для життєдіяльності людини, - це «несвідоме». На думку Фрейда, більшість наших бажань і прагнень несвідомі. У сновидіннях, гіпнотичних станах, у фактах нашої поведінки: описках, обмовках, неправильних рухах тощо - знаходить вираження «несвідоме». Людська психіка, за Фрейдом, - структура з трьома головними рівнями, несвідоме, підсвідоме і свідоме. Створена Фрейдом модель особистості виступає як комбінація трьох головних інстанцій. «Воно» (id) - глибинний пласт несвідомих нахилів, сукупність інстинктивних потягів, основа діяльності індивідів; «Я» (Ego)- сфера свідомого, яке відділилося від «Воно» в процесі еволюції з метою адаптації до зовнішнього середовища, посередник між «Воно» і «зовнішнім світом». «Над-Я» (Super ego)з’являється в момент виникнення людського суспільства, воно, немовби вища істота в людині, включає засвоєні індивідом соціально значущі норми і заповіді, соціальні заборони влади, батьків і авторитетів.

Ця психічна інстанція успадковується й актуалізується у відносинах зі своїми батьками в психіці кожної людини. «Над-Я» одержує енергію від інстинктивних прагнень, разом з тим «Над-Я» -саме та інстанція, яка пригнічує інстинктивні потяги, жорстко обмежує та спрямовує діяльність«Я».«Над-Я» - джерело почуття вини і мук совісті. «Несвідоме» Фрейд вважає центральним компонентом, який відповідає суті людської психіки, а свідоме - лише особливою інтуїцією, надбудованою над «несвідомим». На думку Фрейда, глибинний пласт людської психіки функціонує на основі природних інстинктів, «первісних прагнень» з метою одержання найбільшого задоволення. Основою первісних потягів виступають сексуальні нахили, які Фрейд називає «лібідо» (прагнення, бажання, пристрасть). Вони охоплюють усю сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до Батьківщини.

Пізніше висувається гіпотеза, що діяльність людини обумовлюється наявністю як біологічних, так і соціальних прагнень, в яких домінуючу роль відіграють так звані «інстинкт життя» - «ерос» та «інстинкт смерті» - «танатос». Доповненням «лібідо» виступає також агресивне начало - «мортидо». У процесі розвитку індивіда «лібідо» локалізується в різних зонах людського тіла. Спочатку воно аутоеротичне, згодом переноситься на зовнішній об'єкт, на іншу людину.

Ідеї Фрейда знайшли подальший розвиток у неофрейдизмі, зокрема в теорії Карла

Густава Юнга.

Сутність розходжень Юнга і Фрейда зводилася до розуміння природи і форм виявлення несвідомого. Юнг вважає, що Фрейд невиправдано звів всю людську діяльність до біологічно успадкованих інстинктів, - вони мають не біологічну, а суто символічну природу. В основі символічного як частини самої психіки лежать міфи і легенди, які з давніх часів існують як «колективне несвідоме» начало людства і можуть бути відкриті як у магічних віруваннях первісних людей, так і в усіх релігіях світу.

Вважаючи міф вираженням «колективного несвідомого», властивого всім народам,

націям, расам, яке впливає на становлення індивідуальної свідомості, Юнг робить спроби

створити «архетипи»як формальні зразки поведінки або символічні образи, на основі

яких оформлюються конкретні, наповнені змістом, відповідні в реальному житті стереотипи свідомої діяльності людини.«Архетипи» діють у людині інстинктивно. Відповідно до цього Юнг розрізняє існування двох типів особистості: екстравертна та інтровертна (екстраверт та інтроверт).

У першому випадку об'єктивно психологічне явище стає над суб'єктом. Інтроверсія- процес, при якому суб'єкту належить визначальна цінність. У структурі кожного з цих двох типів ми знаходимо конкретний вияв інтелектуальних, емоційних, сенсорних, інтуїтивних здібностей; Особливого значення Юнг надає інтуїтивним здібностям з притаманним їм, як він вважає, несвідомим - ірраціоналізмом і суб'єктивністю. Юнг підкреслює роль інтровертної інтуїції, яка створює особливі типи особистостей: мрійника, фантаста, ясновидця і художника. К. Юнг проводить чітку межу між індивідуальним і колективним несвідомим: перше відображає досвід окремої людини і складається з переживань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер внаслідок забуття чи пригнічення. Колективне несвідоме - це загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас і народів, у якому заховано сліди пам'яті людського минулого, а також долюдський тваринний стан.

Е. Фромм намагається синтезувати ідеї молодого Маркса з екзистенціалізмом і психоаналізом. В особистості немає нічого вродженого, всі її психічні прояви - це наслідок перебування в різних соціальних середовищах. На відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування не від впливу соціального середовища, а з «подвійності» людського існування: «екзистенціального» та «історичного». В екзистенціальному бутті людина перебуває між життям і смертю, на суперечності життя реагує різноманітними способами відповідно до свого характеру і культури.

Аніма та Анімус. Обидві статі вміщують одночасно Персону і Тінь, при цьому Тінь у чоловіків зазвичай уособлює інший чоловік, у жінки - інша жінка. Але підсвідомість чоловіка містить жіночий елемент, який чоловік витісняє з його зовнішнього життя, а підсвідомість жінки - чоловічий. Ці образи Юнг називає відповідно Анімою та Анімусом.

Поняття метанаративу значно ширше – це не тільки політичні «догматичні» інтенції, це взагалі сподівання на певну «доктрину».

6. Фемінізм і постмодернізм.

В сучасну епоху наукове пізнання зазнає швидких і значних перемін: змінюється роль науки в суспільному житті, змінюються форми і методи, завдяки яким вона переосмислює

природу і суспільство, змінюються взаємовідношення науки з іншими формами суспільної

свідомості. Бурхливі революційні зрушення в суспільному бутті поставили перед суспільною свідомістю ряд нових проблем, що зумовило переосмислення традиційних проблем: про сенс людського життя, про зв'язок індивідуальної людської долі з соціальною історією, про роль і місце людини у всесвіті, про можливість, межі і критерії пізнання природної і соціальної дійсності. Всі ці традиційно філософські проблеми стали об'єктом детального аналізу, з яким у різних варіантах виступив постмодернізм. Теоретиками постмодернізму є Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко (пізній), Ж. Дерріда.

Постмодернізм - течія інтелектуальна. Його інтелектуалізм веде за собою релятивне (відносне), ірраціональне, нігілістичне ставлення до досягнень культури. «Смисл не належить ні висоті, ні глибині. Все відбувається на поверхні», - заявляє Ліотар. У такому ж ключі, з претензією на абсолютність, звучать й інші тези постмодерністів: «Ніщо не занадто»; «Забути!»; «Ніщо не гарантовано»; «Мовлю - отже, існую»; «На тому стою, але можу як завгодно».

Постмодернізм багато зробив для того, щоб звільнити мислення від спрощених схем, застиглих стереотипів, віджилих міфологій, обмеженості позитивістської картини світу, протиставивши їм творчу уяву, історико-філософську ерудицію, літературний талант,метафоричність. Разом з тим нищівна критика традиційних цінностей, норм і регуляторів ведеться для того, щоб дати місце новому образу споживача культури, для якого інформація - культова цінність. Тим самим постмодернізм проявив себе як потужна форма відчуження людини від цілераціонального проектування і соціальної дії.

Явище постмодерну в соціально-історичному плані - це «культурна логіка пізнього капіталізму». В цьому відношенні постмодернізм виступає як «некероване зростання складності» (Ж.-Ф. Аіотар), під якою розуміється ускладнення буття людини у всіх сферах взаємовідношень з природою і суспільством, «ера безладдя, яке все більше посилюється, причому вона має глобальну природу» (Дж. Фрідман). Найважливішим фактором становлення постмодерну стала інформаційна культура. Вона обумовила перехід від виробництва речей (модерн) до виробництва знаків, символів, інформації.

Феміні́зм являє собою набір рухів та ідеологій, спрямованих на визначення, створення і захист рівних політичних, економічних і соціальних прав жінок.

Секси́зм (англ. sexism, від лат. sexus - стать) - світогляд, в якому стверджується нерівне становище і різні права статей. Може виявлятися у формі ненависті, недооцінки або упередження по відношенню до представників відповідної статі в цілому

Сублімація - психоаналітичний термін, що означає один із психологічних захисних механізмів. Сублімація проявляється у заміні людиною однієї потреби, важливішої, але такої, яку не повністю можна задовольнити, іншою потребою, менш важливою, але такою, яку можна повніше задовольнити, або, відповідно, одного, привабливішого об’єкта іншим, менш привабливим, об’єктом. Відбувається у тому разі, якщо людині чомусь не вдається оволодіти привабливішим для неї об’єктом і задовольнити тим самим свою актуальну потребу.

7.Феноменологія (Гусерль), структуралізм, неопозитивізм…

Одним з головних напрямків сучасної філософської думки є феноменологія, що буквально означає вчення про феномени.

Основоположником даного напряму сучасної західної філософії являється Е. Гуссерль.

Феноменологія розглядає зовнішній світ як такий, котрий даний суб'єкту в потоці феноменів. Філософ має будувати всі свої висновки, виходячи з цього факту існування феноменів, які повинні підлягати послідовному аналізу. Феноменологічний метод досить популярний у світовій філософії і науці. Вважається, гир він гарантує від сповзання в крайнощі науки, котра оперує поняттями, за якими не видно барв, звуків, запахів життєвого світу. Це характерно для європейських наук, які через це перебувають у стані кризи, в лещатах формалізму, сцієнтизму і техніцизму. Феноменологія розглядає наукові ідеалізації (лінії, точки, осі координат тощо) як деякі по-межові суб'єктивні творення. Найбільш повно життєвий світ дано суб'єктові не в ідеалізаціях і взагалі в поняттях, а в ейдосах, які утворюють потік свідомості. Феноменологія застерігає від забуття життєвого світу. Подолання кризи наук уможливлюється не інакше як на основі феноменологічних рекомендацій і рецептів. Здійснення феноменологічної редукції, тобто аналізу потоку феноменів, дає змогу виявити справжні смисли. Оскільки свідомість завжди спрямовується на предмет, вона є інтенційною. Оперуючи феноменами, філософ має справу не тільки із зовнішнім, але і з внутрішнім світом людини. Важливе значення має категоріальна інтуїція, механізм якої полягає в наступному: хочеш виявити сутність речей -конструюй розмаїття переживань про них.

Філософський структуралізм заявив про себе в конкретно-наукових дослідженнях. Він став, власне, науковим методом, який продуктивно застосовують у лінгвістиці та в ряді інших гуманітарних наук. З допомогою цього методу було досліджено системи родинних відношень, тотемізм, ритуали, міфи та інші явища життя первісних племен. Нові результати було одержано в літературознавстві, в історії культури та інших галузях. Структуралізм розглядає важливе питання ментальних структур, що втілюють колективне, несвідоме і виявляють єдність мислення первісної та сучасної людини. Це дуже важливо сьогодні у пошуку широких узагальнень, універсалій і загальних схем розумової діяльності на основі виявлення глибинних структур сучасної філософської думки, в якій спостерігається явний акцент на розгляді визначального впливу людського фактора. Конкретно-науковий структуралізм, який з'явився в лінгвістиці значно раніше, ніж філософський структуралізм, не був «чистою наукою», зовсім вільною від філософських впливів. У різних лінгвістів-структуралістів у різні періоди можна виявити вплив неопозитивізму, біхевіоризму, феноменології та інших течій. Однак це були сааме філософські впливи, а не власні оригінальні розробки. Все це дає підстави говорити про філософію структуралізму, яка знайшла своє продовження в постструктуралізмі і постмодернізмі.

«Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х pp. XX ст. і дістає назву неопозитивізму.

Неопозитивісти вважають, що є сенс говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти. Світ взагалі є сукупністю фактів. Відчуття - єдина реальність, єдине джерело знань, єдина основа пізнання - дає нам атомарні (найпростіші) факти. Передані в мові, атомарні факти перетворюються на логічні атомарні факти. Це прості граматичні речення, як наприклад: «це біле», «це тверде», «це ближче». Вони фіксують у мові наші відчуття. Знання і починається з цих найпростіших логічних атомів.

З логічних атомів будуються протокольні речення: «Я, такий-то, в такому-то місці, в такий-то час бачив таке-то явище». З протокольних речень будується вся наука. Пізнавальна діяльність полягає в комбінації та перекомбінації протокольних речень, внаслідок чого породжуються все нові й нові протокольні речення. Вони істинні, якщо несуперечливо входять у систему. Критерій істинності - формально-логічний. Знання та пізнавальна діяльність зводяться до дослідження логічної структури знання, його несуперечливості, повноти.

Релігійна філософіяналежить до традиціоналістського, догматичного типу мислення. Однак у руслі релігійної думки народжуються філософські вчення, які справляють великий і тривалий вплив на людську культуру. Озброюючи релігійну свідомість ідеями, аргументами, ціннісними уявленнями, релігійні філософуй ставали впливовими мислителями. Динамічне сьогодення розвінчує застиглі, закостенілі форми мислення, показує неефективність спроб використати релігію як традиційну духовну зброю.

Найбільш впливовою релігійно-філософською течією сучасності є неотомізм. Прибічники цього напряму називають своє вчення «віковічною філософією», оскільки вона сягає 700-літньої давнини.

Екзистенціальну інтерпретацію зв'язку божественного буття та царства творення розпочали Е. Жільсон іЖ. Марітен. Сьогодні вона загальноприйнята в неотомізмі, і саме

таке тлумачення зв'язку творця та творення виконує роль засобу оновлення креаціоністських ідей. Різноманітність створеного буття інтерпретується з допомогою ідеї гілеморфізму. кожне конкретне утворення - субстанція розглядається як таке, що складається з матерії та духовної форми. Матерія виступає як деяке пасивне начало, що потребує для своєї актуалізації наявності форми.

Значне місце в сучасній релігійно-філософській думці займає християнський еволюціонізм П'єра Тейяра де Шардена.

Під космогенезом розуміється один зростаючий наплив у ритмі століть, непоборний рух до все більш високих форм психізму, джерелом якого є внутрішній «наступ свідомості». Цей наплив свідомості, «імпульс світу», змушує матерію розвиватися в певних напрямках.

Природний відбір, пристосування організмів є не причиною еволюції, а її фоном. Справжньою причиною еволюції Тейяр де Шарден вважає дію духовних внутрішніх сил.

Тейяра де Шардена апелює до необхідності духовного оновлення Землі. Першочергова умова об’єднання людства - створення нової психологічної атмосфери, яка виникне внаслідок, по-перше, усвідомлення людьми факту еволюції та процесу біологічного самосинтезування, по-друге, активізації свідомості кожного індивіда «зсередини» під впливом вищого джерела співрефлексії - Бога, який вселяє віру в наявність надбуття. Організація наукових досліджень у масштабах планети, метою яких насамперед повинна бути людина, а також об'єднання науки та релігії - саме ці фактории повинні забезпечити, на думку Тейяра де Шардена, конвергенцію у сфері духу, яка завершиться злиттям душ.

Специфічний філософський напрям, цілим рядом відношень споріднений з екзистенціалізмом, - персоналізм (від лат. persona - особистість) сформувався наприкінці

XIX ст. в Росії та США, але найбільш яскравого вияву набув у 30-х роках XX ст. у Франції. В ньому особистість визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю, а весь світ - виявом творчої активності вищої особистості.

Людина як особистістьможе ствердити себе тільки шляхом вільного волевиявлення, через волю, що переборює і кінечність життя, і соціальні перепони немовби зсередини (з душі) людини, тобто в основі вчення персоналізму про особистість лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку вирішується не раціональним шляхом, а завжди виходить з особистості, передбачає спрямування волі, вибір, моральну оцінку.

Ґендер (англ. gender - «стать», від лат. genus - «рід») - соціально-біологічна характеристика, через яку визначаються поняття «чоловік» і «жінка», психосоціальні, соціокультурні ролі чоловіка і жінки як особистостей.

Суфражи́зм - рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав, що зародився в Англії наприкінці 19 - початку 20 століття. Взагалі рух за надання політичних прав.

Тема 8

1.В історії людської цивілізації вагоме місце посідає українська філософська думка, яка розвивалась спочатку в межах християнського віровчення. Досить згадати твори, що мали не лише релігійний характер, а й філософське звучання. Це твори Нестора "Повість временних літ", Іларіона "Слово про закон і благодать", Смолятича "Посланіє", Туровського "Златоуст", а також визначна пам'ятка літератури "Слово о полку Ігоревім", де чітко простежуються філософські аспекти.

Помітним явищем в історії української культури є філософія Відродження (XIV–XVI ст.). Гуманістичні ідеї розвивали Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін.

Вагомий внесок у розвиток філософської думки зробили представники першої української школи вищого типу – Острозької академії. Це Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Нова Княгиницький, Христофор Філалет.

Слід згадати також представників братств, що виникли на межі XVI–XVII ст. і виражали національний протест проти польсько-шляхетського панування. Разом із тим, діячі братств розвивали проблеми людини, соціального устрою тощо. Це – Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Касіян Сакович.

Вперше в Україні почала викладатися філософія в Києво-Могилянській академії. Але це була в основному схоластична філософія. Професори академії І. Гізель, Г. Кониський, Т. Прокопович, Г. Щербацький велику увагу приділяли проблемам пізнання істини, суті пізнання. Розглядались також проблеми матерії, простору, руху.

Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на певних особливостях української філософії. Українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов; у неї завжди проявлялись означені вище емоційність та естетизм, схильність скоріше виразити певну життєву позицію, ніж побудувати докладну концепцію світобудови, космосу. Термінологічно це інколи позначають як перевагу в українській філософії "серця над головою". А звідси випливає й те, що вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання. Українська філософія також переважно позитивно ставилася до релігії, шанувала вищі духовні цінності. Вона, як засвідчують спеціальні дослідження, досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов'янства в цілому, а тому вона певною мірою вливалася в процес формування української національної ідеї. Внаслідок зазначених загальнихособливостей українська філософія завжди була досить сильно інтегрованою у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування. Це все складає своєрідність української філософії.

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії –

оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової мудрості. Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість набули особливого соціального статусу.

- філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально історичні питання.
Наприкінці ХІV та у XV ст. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича активність та внутрішня суспільна комунікація.

- У XIV-XV ст. в Україні набули поширення домашні школи, у яких діти заможних громадян отримували знання. Охоче вивчали латинську мову: вона відкривала доступ до навчальних закладів Європи, мережа яких стрімко зростала, починаючи від XI століття. У європейських університетах велику увагу приділяли вивченню філософії. Початково у межах навчальної дисципліни викладали діалектику, логіку, фізику та метафізику. Пізніше структура філософської освіти істотно змінилась. У якості філософських дисциплін стали вивчати логіку, онтологію, психологію, теологію, космологію, етику, право, історію філософії, поетику, естетику.

- у 1544 р. - церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово почали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 року при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов'язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов'язкової навчальної дисципліни. Авторитетним ідеологом Львівського братства був Ст.Зизаній

- На духовну ситуацію в Україні справили вплив праці візантійських філософів-богословів XIV ст. Г.Синаїта, Г.Палами, М.Кавасили, Й.Лествичника, І.Сіріна та інших мислителів, зусиллями яких було опрацьоване релігійно-філософське вчення ісихазм (від грецького слова ісихія - тобто спокій). Його сутність полягала у вченні про безпосереднє єднання людини з Богом, засобом для чого має стати самозаглиблення особи у власний внутрішній світ та в універсальний світ духовних явищ. Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Вишенському (1550-1620), вихованцеві Острозької академії.

2. Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) є одним із найвидатніших представників історії української філософії.

Визначаючи предмет філософії, Сковорода вважає, що вона - саме життя. Філософствувати - значить «перебувати на самоті з собою», на самопізнання слід спрямувати людське життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває всередині себе. Мета людського життя - це «внутрішній світ», «радість серця», «міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням усього добра та найвищим благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки «теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування.

Подібно до Сократа, Сковорода дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у себе». Близьким до традиційних античних поглядів є висування у філософії ідеалу «евдемонії» (щастя, блаженство - найвища мета людського життя), проповіді «автаркії» (самодостатності, незалежності від зовнішнього світу), «аскези» (стриманості, відмови від життєвих благ).

Причина людських страждань - у «неправдивому розумінні» суті речей Зовнішній світ - «швидкоплинна річка», тому гонитва за його благами -безглуздя. Любов до зовнішності робить з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву помилок. А істинне пізнання проникає в незмінну сутність речей, тому воно може стати основою справжнього щастя, тобто Сковорода йде за сократівським принципом тотожності щастя та істини.

Для людини є два способи життя: «світський» - згубний та «божий» - спасенний, праведний. Останній є умовою знаходження «правильного» погляду, подолання гріха, зречення злої волі. Це не шлях розуму та розуміння, а шлях віри і любові до Бога. Найвища мудрість для Сковороди - «філософствувати у Христі», оскільки Христос та істина - тотожні. Жити в істині означає жити у Христі Кожна людина прагне до самопізнання, бо найкоротший шлях до Бога - через власне «серце», через відкриття в ньому «образу божого». Здобуваючи собі «нове серце», людина сама стає «сином божим», «обожнюється», «преображається». А звідси виводиться мета всілякого людського буття і, зрештою, філософії. «Філософія, чи любомудрість, скеровує все коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові усього».

Премудрість єдина для всіх: для «поган і юдеїв, богословів і філософів». У цьому відношенні філософствувати повинні всі. Отже, справжній центр ваги філософії Сковороди як «мистецтва життя» - у відкритті в собі

«сина божого», «внутрішньої», «духовної» людини, що є основою «миру душевного» та істинного «блаженного життя». Головна мета вчення Сковороди полягає у проповіді набуття людиною містичного стану «обожнення» через внутрішнє «перетворення» її «серця». В цьому процесі людині допомагає розкриття символів Святого письма. Реальність Сковорода розуміє не як моністичне (ідеальне чи матеріальне) буття, а як гармонійну взаємодію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу, символічного світу або Біблії. Божественне життя «пронизує» кожен з трьох світів, воно становить собою їх творчу основу, справжню «натуру». Макрокосмос - великий світ, у якому «живе все порожнє». Мікрокосмос - світ людини, «світик, світочок», але глибиною він не поступається великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює. Кожен з трьох світів є єдність двох «натур»: «видимої», «зовнішньої», «тіньової» та «невидимої», «внутрішньої», «світлої».

У своїй «видимій» іпостасі макрокосмос - це природний світ відчутих речей і явищ (як матерія), але насправді - «пуста видимість», «місце», «нікчемність», «тінь» справжньої, але невидимої його «натури» - Бога. Проте Бог - не сама природа, а її «джерело», «світло», «сонце». Існування матерії є «корелятом» існування Бога, і в цьому сенс її вічності, але ця вічність - функція вічності божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне.

Мікрокосмос (людина) - це також єдність двох «натур»: «емпіричної» (тілесної) та «внутрішньої» (справжньої, «істинної») людини. Емпірична людина, як і матерія, є «тінню», «темрявою», «тлінням». Проте мікрокосмос не просто співіснує з макрокосмосом, пасивно відтворює його структуру, а є активним моментом у гармонійній взаємодії з великим світом (макрокосмосом), оскільки єством «внутрішньої» людини є Бог. Тому сократівський заклик Сковороди «пізнай себе» означає пізнати Бога.

Як зазначає А. К. Бичко, це є свідченням діалектичності його позиції, але не об'єктивної (в гегелівському розумінні) діалектики, а екзистенціальної, вихідним пунктом якої є знаменита «іронія» Сократа. Однією з центральних ідей Сковороди є твердження про «нерозривність» і водночас «незлитність» природи та людини, єством якої є Бог. Таким чином,

«Люди в житті своїм працюють, метушаться, утаюються, а нащо - багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то з усіх людських затій, скільки їх там тисяч не буває, є один кінець - радість серця».

Г. Сковорода

«А здорове коріння - це і є міцна душа і мирне серце. Здоровий корінь розсилає по всіх гілках вологу та оживляє їх, а серце мирне, життєвою вологою наповнене, кладе сліди свої за зов-нішностями».

Г. Сковорода

«внутрішня» людина - це божественне в людині. Ідеальна форма людського єства, яку можна знайти в «тайниках» свого серця, є образ Божий, який існує вічно. Всі особисті форми окремих людських істот містяться в єдності досконалої та єдиної людини - Ісуса Христа. Цю людину вже не створено Богом, - вона народжена ним і є його Сином Єдинородним.

Гармонія великого світу (макрокосмосу) і людини (мікрокосмосу) не встановлюється сама собою, автоматично; вона має своїм грунтом творчу життєву ініціативу людини. Можливих (і різних) способів гармонізації людини зі світом багато, і кожен має віднайти відповідний («сродний») своїй неповторності й унікальності спосіб життя у світі. Але ці способи репрезентовано людині символічно. Тобто між макрокосмосом і мікрокосмосом існує посередник, третій світ, світ символів - Біблія. Тут також вирізняються дві «натури» - «видима» (предметна образність символу) і «невидима» (смисл, розшифрування «сенсу символу»). Біблія як третій світ є справжнім, реальним Словом Божим і втіленням Бога. Сама Біблія стає істотою божого порядку. Сковорода вказує, що Біблія є Бог.

Онтоло́гія - (0%9B%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"лат. ontologia від 0%94%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"дав.-гр. ών рід. п. 0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"грец. όντος - суще, те, що існує і 0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"грец. λόγος - учення, наука) - це вчення про 0%91%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F"буття, розділ 0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F"філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.

Теорія пізнання, гносеологія, 0%95%D0%BF%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F"епістемологія, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи 0%9F%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"пізнання і його можливостей, відношення 0%97%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності.

Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське - духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.
Сковорода створив власну філософську систему, специфічний стиль і форму філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи. Один із найавторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевський писав: «Філософічний стиль Сковороди - це своєрідний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення в образах та через образи. Він повертається від термінологічного вжитку слів до символічного їх вжитку. Сковорда пристосовує скарб філософської термінології до свого стилю думання: поняття стають символами».

«Розшифрування» символіки третього світу має метою знайти відповідний («сродний») спосіб діяльності «Сродна» або «споріднена» праця є однією з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації справді людського способу життєдіяльності, самоствердження особи. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям людини, є найвищою насолодою і справжнім щастям. «Неспоріднена» («несродна») праця є основним джерелом усіх суспільних бід.

«Спорідненій» і «неспорідненій» праці надається великого суспільного значення, оскільки Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому люди зможуть реалізувати свої природні здібності і нахили в «спорідненій» ( «сродній») праці і отримуватимуть від неї радість і відчуття повноти свого буття. Але природні здібності повинні бути виявлені, розкриті. Освіта і виховання можуть їх лише вдосконалювати, але не створювати. Не освіта та знання роблять людину щасливою, а лише ретельне вивчення себе, що й відкриває шлях до щастя, спокою, душевної злагоди. Кожен повинен пізнати себе, свої природні нахили та здібності. Суспільство складається з окремих людей, і це є шляхом і до спільного блага, тому самопізнання у Сковороди виступає як універсальний засіб перетворення людини та світу, усунення світового зла Ідея перетворення є центральною у філософській творчості Сковороди, у своїх творах він закликає стати істинною людиною: із зовнішньої - внутрішньою, із тілесної - духовною і в такий спосіб поєднатися з Богом, отже, з природою всього сутнісного.

Можливість «сродної» праці для всіх виявляє себе в ідеї «нерівної рівності», тобто в реалізації кожним себе за своїми можливостями. У концепції «сродної» праці і похідної від неї «нерівної рівності» знаходить свій зрілий вияв антеїзм філософії Сковороди (термін походить від давньогрецького міфічного персонажа Антея, який черпав свою життєву силу в постійному зв'язку з матір'ю-землею).

Етичні погляди Сковороди базуються також на самопізнанні, яке має остаточною метою «мистецтво життя». Людина може знайти щастя через самопізнання. Для цього потрібно «жити за натурою», не спотворювати природне, задовольнятися малим. Найвищим усвідомленням цього є «вдячність» як певний ціннісний рівень людського буття, що поширюється на Бога, батьків, благодійників. Смислова послідовність така: вдячність - благочестивість - самозадоволення. Завдання виховання - зберегти здоров'я та навчити вдячності.

Викладаючи принципи мистецтва життя, Сковорода вказує, що всі неприємності бувають від заздрощів, заздрість - від ремствування, а те - від невдячної долі, що вдень і вночі гризе дух. Невдячність породжує смуток, нудьгу, жадобу, заздрість, а її прагнуть задовольнити улесливістю, крадіжкою, ворожнечею, кровопролиттям 3 нею пов'язується вічний смуток,

збентеження, зніяковіння, відчай, тому для людського життя надія -у вдячності, яка задовольняється власним змістом, не зазіхає на чуже. У вдячності людина не втрачає власної гідності, а, навпаки, дістає стимул для змістовного спілкування з іншою людиною на основі поважання її особистої самобутності

Досконалість людини, ґрунтуючись на «мистецтві життя», переборює вульгарну прив'язаність до предметного світу і дає

«Адже ти знаєш, що істина завжди в малолюдному числі просвічених Божих людей царювала і царює, а світ цей прийняти не може. Збери перед собою усіх художників та архітекторів і пізнаєш, що художня істина не в багатьох місцях перебуває, а найбільшу їхню юрбу обіймає невігластво та не мистецтво».

Г. Сковорода

можливість відчути різноманітність і багатство буття, розкрити вічну загальнолюдську основу власного буття.

Підводячи підсумки, можна виділити у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності: антеїзм («спорідненість» («сродність») людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності),кордоцентризм («серце - всьому голова»). Ці домінантні лінії набувають класичної форми вияву, а українська філософія вступає у свою класичну добу.

Г. С. Сковорода - засновник класичної української філософії.

3. Вперше найповніше формулювання «Філософії серця» з’являється у вченні Григорія Сковороди, але найбільшого теоретичного обґрунтування вона набула в працях українського мислителя Памфіла Юркевича. «Філософія серця» мала великий вплив на український романтизм. Її вплив можна спостерігати в творах багатьох письменників, зокрема Миколи Гоголя.

Які ж основні засади даного вчення? Не важко здогадатися, що особливе місце тут займає «серце». Саме серцю П.Юркевич відводить головну роль в житті людини. Він вважав, що саме серце є осередком духовного життя людини, розуму ж відводив похідну роль, бо, за його словами, «володарююча сила не є сила породжувальна». У своїй праці П.Юркевич виступив проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, весь духовний світ людини до мислення. Він вважав, що зводячи всі вчинки людей до впливу розуму, втрачається людська індивідуальність, залишається якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Свою позицію він пояснював так. Мислення не вичерпує собою всю повноту духовного життя людини. Той, хто стверджує, що мислення пояснює всю багатогранність душевних явищ, подібний до фізіолога, який намагається з’ясовувати явища слуху (звуки, слова) із явищ зору (розмір, фігура). Тобто, діяльність духу має своїм органом не одну лиш голову чи розум з нервовими закінченнями а поширюється далеко вглиб людського організму. Отже ,сутність душі, як і її зв’язок з тілом повинна бути набагато глибша і різноманітніша. Тому, за словами П.Юркевича, світ, у всій своїй красі, відкривається найперше глибокому серцю, а вже потім – розуму. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. Саме за цей скарб, а не за абстрактну думку, людина може стати на боротьбу з обставинами чи з іншими людьми, бо тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

З усього цього П.Юркевич робить два висновки:

1) серце може розуміти ті стани людини, які за своєю ніжністю і чуттєвістю є недоступними розуму;

2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці.

Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Такими основними положеннями можна охарактеризувати «Філософію серці» П. Юркевича.

Душа і серце є визначальними у творчості видатного російського письменника М.Гоголя, як зазначалося вище. Він, як і Юркевич, називає душу (чи серце) великим джерелом пізнання. М.Гоголь стверджував, що «порив і натхнення рухає душу, а натхненням багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею». У творчості М.Гоголя серце виступає, як емоційний образ і християнський символ.

Гоголя, як і іншим романтикам притамання закоханість у природу, злиття з нею. За його словами призначення людини – нести у світ гармонію, а причина всього зла, на його думку, в черствості й байдужості людини, якій бракує глибини чуття, несвідомості глибин своєї душі.

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

- 4. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин - лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі.

- Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові. Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини - з сучасним життям і прагненням народів світу.

- Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка, зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього - це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, яким вимальовується він у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української Ідеї.

- Філософське світосприйняття Т.Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як «філософію трагедії». Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не лише про трагічні обставини особистого життя Т. Шевченка, а й прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета.

- Т. Шевченко відродив національну самосвідомість українського народу. Розглядаючи необхідність збагачення української культури культурними надбаннями цивілізації, він казав “У чужого научайтесь й свого не цурайтесь”. Бо коли культуар замикається в собі, відкидаючи будь-який обмін і заставлення, що стосується правди про людину і сенс її буття у світі, тоді вона стає безплідною і йде до занепаду. Поет також добре розумів, відчував продуктивну силу слова, суспільної свідомості, їх мобілізаційну сутність. Слово, мова, суспільна свідомість є спонукальною силою людської діяльності.

Основні його філософськи думки:

1) близкість людини і природи – вихідна спорідненість;

2) ідея Бога, зв’язок його з людиною. Він вважав, що існує Бог церков-офіційної релігії для панування над людьми, і людський Бог – душа світу;

3) єдиним суб’єктом всіх подій людського життя є народ. Народ не може бути в ізоляції, він повинен мати контакти, щоб не втратити своє (ідея місіанства);

4) людський розум повинен перебувати в гармонії з людськими почуттямя;

Шанування жінок.

Серед інших світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

- ♦ Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

- ♦ Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ° ніхто не може вирішувати Його долі, він є єдина животворча сила історії.

- ♦ Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім'ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

- ♦ Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у XIX ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.

- ♦ У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

- ♦ Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.

Іван Франко (1856 - 1916) - унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філософії.

- І. Франко ще на зорі комуністичного руху зумів розглядіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, "програма державного соціалізму ", при всіх можливих її варіантах, "аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій ". /. Франко - людина енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділена тонкою інтуїцією вченого. Він полишив по собі неозору епістолярну спадщину, справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. Він належить до когорти тих діячів, через творчість яких нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.

Психоаналіз і неофрейдизм (Фрейд, Юнг, Фром) - №1 - открытая онлайн библиотека

- Філософські переконання Івана Франка.

- У розвитку світогляду Франка відбилися складні суперечності ідейної боротьби, суспільно-політичних течій переломного періоду у розвитку людства. Тому при всій глибині та багатогранності його світогляд не був послідовно завершений.

- Основними рисами світогляду Івана Франка були:

- 1. філософський матеріалізм;

- 2. революційний демократизм;

- 3. критичний реалізм;

- 4. просвітительський гуманізм.

- Вони склалися у Франка в період з 1876 по 1883 рік під сильним впливом передових ідейних напрямків суспільно-політичної і філософської думки, які йшли тоді в Україну з Німеччини і Росії.

- Марксистська історіософська теорія ґрунтувалася на законах матеріалістичної діалектики, що своєю чергою була, мовляв, поставленою з голови на ноги діалектикою Гегеля. З цього приводу І.Франко аналізує зміст гегелівської тріади, що становила собою логічну форму розвитку світу. «В кожнім розвою - після Геґеля і Маркса, - пише І.Франко, - є три ступені: 1) первісний стан - thesis, 2) негація цього первісного стану - antithesis, 3) негація сеї негації і поворот до первісного стану, тільки на вищий ступінь - synthesis”. І якщо Гегель сформулював цей закон як закон логіки і пізнання світу, то Маркс переніс його дію на розвиток природи і суспільства.

- Крім того, Франко цікавився і науковими працями з проблем гносеології багатьох його сучасників психологів і філософів, які науково розглядали різні форми пізнання. Зупиняючись над процесом пізнання, Франко твердив, що воно відбувається з допомогою імпульсів. "Із зовнішнього світу доходять до нашої свідомості певні механічні чи хімічні імпульси (тверді тіла, плини, запахи, тремтіння етеру або електричні рухи) і уділяють нашим нервам. Нерви провадять їх до певних мозкових центрів і в комірках нашої мозкової субстанції постає образ того центра, з якого вийшов даний імпульс"[16]. Аналогічно Франко зупиняється над процесом відображення. Він твердив, що процес відображення неможливий без відображуваного.

- Загальнонауковий характер філософського світогляду І.Франка добре проглядається в його оцінках релігії як складного суспільно-історичного явища. Відомо, що І.Франко неодноразово і з різних приводів вдавався до наукового аналізу релігії і зокрема християнства, а працю «Поема про сотворення світу» цілком присвятив розгляду джерельної бази “Біблії”.

- У таких працях І.Франка, як «Католицький панславізм», «Воскресеніє чи погребеніє?», «Поступи інквізиції», «Дві унії», «Містифікація чи ідіотизм» та ін. подана розгорнута характеристика релігії як важливого складника історії культури, як такого духовного явища, що конче потребує аналізу з висоти здобутків новочасної науки. І.Франко вважав, що історичний час релігії залишився в минулому, що на її місце має прийти наука з її «широким цивілізаційним світоглядом. А релігія має залишитися лише як річ особистого переконання»

Тема 9