Структура свідомості. Співвідношення свідомого і несвідомого як філософська проблема. 3 страница 3 страница

Об'єкт пізнання - це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Ідеальні об'єкти - це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, - це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

Сучасна матеріалістична гносеологія розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де активною стороною є суб'єкт пізнання. Проте активність суб'єкта у пізнанні слід розуміти не в значенні творення об'єктивного світу та законів його розвитку, а в значенні творчого характеру їх відкриття та виразу мовою науки, в формуванні та розвитку форм, засобів та методів пізнавальної діяльності.

Взаємодія суб'єкта і об'єкта фіксує єдність матерії і свідомості, буття і мислення, природи і духу. І об'єкт, і суб'єкт формуються в процесі практичної діяльності і невіддільні один від одного в своєму виникненні та функціонуванні. В цьому плані як без об'єкта не може бути суб'єкта, так і без суб'єкта немає об'єкта, а точніше без суспільно-історичної практики нема ні суб'єкта, ні об'єкта. Хоч об'єкт, звичайно, не конструюється суб'єктом, його свідомістю, а існує об'єктивно, проте об'єктивна реальність не може стати об'єктом без активної діяльності суб'єкта. Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб'єкта та об'єкта, в якій суб'єкт є носієм діяльності, а об'єкт - предметом, на який вона спрямована.

Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ, суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності. Пізнавальний образ не є копією дійсності і в тому плані (це, по-четверте), що дійсність відображається в ньому, як уже зазначалося, не лише такою, якою вона є, а й такою, якою може стати в результаті практичної діяльності людини, не лише з точки зору сущого, а й можливого. В той же час пізнавальний образ є об'єктивним за змістом, оскільки, по-перше, дійсність відображається в ньому в її об'єктивних зв'язках та відношеннях, по-друге, цей зміст завжди опосередкований практичною та пізнавальною діяльністю попередніх поколінь, які для кожного суб'єкта теж є об'єктивною реальністю. Пізнавальний образ та відображений у ньому об'єкт становлять єдність протилежностей. Вони єдині, тому що пізнавальний образ є образом об'єкта, але в той же час і протилежні, тому що образ по відношенню до об'єкта виступає як ідеальне до матеріального. Пізнавальний образ не є ні матеріальною копією світу, ні особливою умоглядною річчю, що існує поруч з іншими речами дійсності. Пізнання, мислення не створює свого особливого матеріального чи ідеального предмета, воно створює в результаті відображення лише ідеальні образи предметів. Ідеальність пізнавального образу існує лише як активна здатність суб'єкта в своїй діяльності, в духовному плані - в думках, почуттях та цілях відтворювати той чи інший предмет, явище, процес.

Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб'єкта. Аналіз пізнання саме через призму активної практичної і пізнавальної діяльності і дає змогу зрозуміти суб'єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну умову досягнення істинного знання про дійсність.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л.Фейербах, а також К.Маркс та його послідовники. Різняться їхні погляди і в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат - істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина - це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

загрузка...

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктивна істина", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істини", "заблудження".

Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб'єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат - знання, було і буде діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, оскільки на всіх етапах картина світу своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики і створюється за образом і подобою засобів, форм та способів людського впливу на дійсність.

Положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктивного світу. Істина - це теоретична форма розв'язання суперечності між суб'єктом та об'єктом у процесі пізнання. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта. З іншого боку, будучи характеристикою знання і завжди існуючи в суб'єктивній формі, вона характеризує знання не з його суб'єктивного боку, а з точки зору його об'єктивного змісту.

Сучасна матеріалістична гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина також є історично зумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує характеристикою її лише як об'єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та відносного в істині.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина - це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об'єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб'єкта, а реальним становищем речей, вона є об'єктивною істиною.

Для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною.

Абсолютна істина - це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з й об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта.

Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина - об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне - це два необхідних моменти об'єктивної істини. Відносна істина з необхідністю містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її. Абсолютна істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку. Відносні істини - це щаблі, певні етапи на шляху досягнення абсолютної істини. На кожному етапі пізнання ми маємо справу лише з відносно істинним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші знання свідчить про принципову можливість, рухаючись до об'єктивної істини, досягати одночасно і абсолютної істини.

Безумовно, людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно адекватну характеристику сутності безкінечного за своєю природою матеріального і духовного світу. Проте, це зовсім не означає, що абсолютна істина є недосяжним ідеалом. В кожній відносній істині є момент абсолютної. Це те об'єктивно істинне, перевірене практикою знання, що не спростовується подальшим розвитком пізнання, а зберігається, включаючись у зміст нового знання. Насамперед виявляються і уточнюються ті межі, в яких це знання зберігає свою об'єктивну істинність.

Кожна об'єктивна істина є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність - у заблудження. Істина і заблудження подібно до всіх логічних категорій, які вважаються полярними протилежностями, мають абсолютне значення тільки в рамках надзвичайно обмеженої сфери. Як тільки ми станемо застосовувати протилежність істини і заблудження поза межами вищезазначеної вузької сфери, так ця протилежність стає відносною і, значить, непридатною для точного наукового способу висловлювання. А коли ми спробуємо застосувати цю протилежність поза межами зазначеної сфери як абсолютну, то ми вже зовсім зазнаємо фіаско: обидва полюси протилежності перетворяться кожний у свою протилежність, тобто істина стане заблудженням, заблудження - істиною.

Об'єктивна істина, таким чином, є діалектичною єдністю абсолютного і відносного, а абсолютизація одного з цих моментів перетворює істину в її протилежність - у заблудження. Тому необхідною, суттєвою ознакою об'єктивної істини є її конкретність.

Розвиток об'єктивної істини як діалектичної єдності абсолютного та відносного відбувається шляхом збагачення її об'єктивного змісту через конкретизацію тих меж, поза якими вона перетворюється в заблудження.

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об'єктивною істинністю. Вимога конкретності істини означає, що об'єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв'язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання цих меж або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в заблудження, яке, слід підкреслити, є таким лише в певних межах.

Заблудження - це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб'єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження - це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.

Які ж причини виникнення та існування заблудження? Чому воно було і є незмінним супутником істини в процесі пізнання? Це обумовлено закономірностями розвитку як самого пізнання, так і його основи - практики. В процесі пізнання суб'єкт, вступаючи в сферу невідомого, змушений застосовувати ті знання та засоби пізнання, які вироблені в інших історичних умовах попередніми поколіннями, і поширювати їх на якісно нові об'єкти і нові умови. В результаті сам прогресивний розвиток науки може породжувати і досить часто породжує заблудження. Проте в процесі освоєння нових явищ, виробляючи нові поняття і уточнюючи зміст та межі застосування старих, пізнання долає заблудження, це по-перше. По-друге, знання, якими керується людина в своїй життєдіяльності, завжди є неповними, обмеженими певним рівнем досягнутого наукою в даний час, "на-сьогодні". Але практична діяльність не може чекати, поки будуть одержані більш глибокі знання, і постійно піддавати сумніву їхню істинність. У протилежному разі вона взагалі не могла б функціонувати і розвиватися. Практика потребує негайного застосування усіх наявних знань як цілком повних, досконалих, як нібито вони є об'єктивно істинними.

Отже, на кожному конкретно історичному етапі розвитку людське знання самою практикою організовується в завершену і всеосяжну систему, яка має дати цілком адекватні відповіді на всі або майже всі питання, розв'язання яких забезпечує функціонування та розвиток життєдіяльності людини і суспільства. Проте багато з них з часом демонструють свою обмеженість, а при деяких обставинах навіть стають гальмом на шляху розвитку пізнання та практики. Але все ж на певному конкретно-історичному етапі розвитку практика виступає по відношенню до наявного знання в абсолютизуючій функції. Саме через цю абсолютизуючу функцію самої практики заблудження і є постійним і невід'ємним супутником істини в процесі пізнання.

У реальному процесі пізнання заблудження, як і істина, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей - істини та заблудження. Постійне їхнє співіснування та взаємодія джерелом мають практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.

Це положення на перший погляд суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Заблудження ж, навіть коли воно з'являється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте в дійсності все відбувається по-іншому. Все стане зрозуміло, якщо не абсолютизувати практики як критерію істини, а враховувати, що в своїй критеріальній функції вона є діалектичною єдністю абсолютного та відносного. Це пояснюється історичним характером практики та багатогранністю її проявів.

Відносність практики як критерію істини пов'язана з деякими особливостями взаємозв'язку між теоретичними знаннями та практикою. Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується практикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що заблудження в цьому плані може бути не менш "доказовим", ніж істина. Взаємозв'язок теоретичного знання і реальної дії має складний і опосередкований характер. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неодмінно витікає істинність того чи іншого положення. Заблудження не меншою мірою, ніж істина, може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні, коли ставиться мета досягнення корисного ефекту.

Вказана характеристика практики суперечлива: вона - джерело не лише істини, а й заблудження; і абсолютна, і відносна істини як критерій істини є наслідком складної її структури. Нагадаємо: практика є діяльністю, що перетворює світ у відповідності з потребами і цілями людини - це головна її функція. Проте, крім дій, які своїм творчим характером перетворюють дійсність і становлять основний рівень практики, який можна назвати перетворюючим, продуктивним, практика має ще один, хоч і підлеглий, підпорядкований основному, але досить поширений у своїх проявах рівень дій - використовуючий, репродуктивний, прагматичний. Використовуючий, репродуктивний рівень практики - це сукупність навичок і операцій, здійснюваних за певними правилами, нормами, інструкціями, рецептами, за допомогою яких безпосередньо відтворюється досягнутий людством рівень контролю над світом. Сюди належать дії з експлуатації масових знарядь праці, транспорту, побутових приладів, виконання правил технології виробництва, тобто всі дії, які повторюють ті, що вже раніше здійснювались. Для виконання дій використовуючого, репродуктивного рівня практики немає потреби оволодівати знаннями сутності самої дії, достатньо мати лише "рецепт", "формулу", "алгоритм" одержання за допомогою цієї дії корисного ефекту. Звичайно, всі дії, які складають використовуючий рівень, колись функціонували на рівні перетворюючому і завжди впливали на нього. Сама по собі діяльність використовуючого рівня практики має велике значення в житті суспільства, але її безпосередня, "наочна" ефективність, будучи абсолютизованою, породжує ототожнення цього рівня з практикою як такою, з сутністю практики. В результаті сутність практики зводиться до її нижчого рівня, а істинність знання - до корисного ефекту при його застосуванні.

Практика виконує функцію критерію істини як цілісний процес у діалектичній єдності перетворюючого (продуктивного) і використовуючого (репродуктивного) рівнів, правда, при пріоритетному значенні перетворюючого, бо саме там знаходять реалізацію вищі досягнення творчої діяльності людини, засновані на тому чи іншому рівні розвитку пізнання. Проте, навіть в єдності двох своїх основних рівнів, практика все ж не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки вона завжди є практикою певного історичного етапу розвитку. Повним і абсолютним критерієм вона могла б бути лише як цілісний історичний процес, у якому здійснюється постійне розширення сфери "олюднення" світу через призму минулого, сучасного і майбутнього. Але практика, яка сама є історичним процесом, завжди функціонує як діалектична єдність абсолютного та відносного. І хоч відомо, що практика є одночасно і абсолютним, і відносним критерієм істини, значення її в пізнанні визначається тим, що це основний і всезагальний критерій істини, єдиний спосіб виявлення об'єктивного змісту наших знань про дійсність.

Проте, як відомо, є філософи (представники раціоналізму XVII-XVIII ст., позитивізму, деякі філософи-марксисти), які на основі того, що логічне доведення має широке і багатогранне застосування в науковому пізнанні, стверджують, що і логіка є критерієм істини, тому що істинність логічних форм може визначатись їхнім взаємним логічним зв'язком та взаємною відповідністю.

Постановка питання про логічний критерій істини безпосередньо пов'язана з існуванням логічного доказу, можливого без звернення до практики. Відзначаючи цю важливу рису процесу пізнання, вчені, які визнають логічний критерій істини, тим самим стверджують, що доводити можливо не лише практичним шляхом, а й теоретичним, логічним. Це, безумовно, так, але призначення критерію істини полягає в тому, щоб розрізнити, відмежувати істинне від неістинного, а для цього необхідна саме практична перевірка як логічного доведення, так і теоретичного обгрунтування. Звичайно, і логіка виявляє помилки, коли вони є в тій чи іншій концепції, але усунення логічних помилок забезпечує лише логічну правильність висновків. Іншими словами, логічна правильність є необхідною основою наукового мислення, ефективного дослідницького пошуку, попередньої перевірки умовиводів.

На противагу раціоналізму, емпіричний напрямок у гносеології, розробляючи в принципі правильне вчення про чуттєве походження наших знань, доходить, проте, помилкового висновку, що істинність будь-яких теоретичних побудов може бути перевірена лише шляхом їхнього порівняння з вихідними даними чуттєвого досвіду. Між тим історія науки свідчить, що її найвидатніші досягнення досить часто суперечать вихідним чуттєвим даним. І ця суперечність між теорією і чуттєвими даними зовсім не означає помилковості ні того, ні іншого. Розв'язання цієї суперечності передбачає застосування критерію практики.

У пізнанні бере участь багато факторів: не лише притаманні людині здібності, а й вироблені в ході історичного розвитку різні евристичні, методологічні та методичні засоби, дослідницькі програми, а також суспільновироблені цінності та оцінки, в яких виражені певні граничні орієнтації знань, інтересів, пріоритетів суб'єкта.

Цінності - це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати "предметними цінностями", об'єктами ціннісного відношення. Суб'єктивні цінності - це оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності - це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатах такої діяльності.

46. Проблема істини в пізнанні. Основні характеристики, концепції і критерії істини. (об’єктивна, конкретна, абсолютна і відносна істини)

Як у минулому, так і в сучасних умовах три великих цінності залишаються високим мірилом діянь та самого життя людини - його служіння істині, добра і краси.

Перша уособлює цінність знання, друга - етичні засади життя і третя - служіння цінностям мистецтва. При цьому істина, якщо хочете, є той фокус, в якому поєднуються добро і краса.

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за неодмінної умови, що воно правдиве.

Істина є знання. Але всяке чи знання є істина? Знання про світ і навіть про окремі його фрагментах в силу ряду причин може включати в себе помилки,, а часом і свідоме перекручування істини, хоча ядро знань і становить, як уже зазначалося вище, адекватне відображення дійсності в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.

Але що таке істина, істинне знання? Протягом усього розвитку філософії пропонується цілий ряд варіантів відповіді на це найважливіше питання теорії пізнання. Ще Аристотель запропонував його рішення, в основі якого лежить принцип кореспонденції: істина це відповідність знання об'єкту, дійсності.

Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака справжнього знання - ясність. Для Платона та Гегеля істина виступає як згоду розуму з самим собою, оскільки пізнання є з їхньої точки зору розкриттям духовної, розумною першооснови світу.

Д. Берклі, а пізніше Мах і Авенаріус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості.

конвенціональних концепція істини вважає істинне знання (або його логічні підстави) результатом конвенції, угоди.

Нарешті, окремими гносеології як істинне розглядається знання, яке вписується в ту чи іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладено принцип когерентності, тобто зводиться положень або до певних логічним установок, або до даних досвіду.

Нарешті, позиція прагматизму зводиться до того, що істина полягає в корисності знання, його ефективності.

Розкид думок досить великий, однак найбільшим авторитетом та найширшим розповсюдженням користувалася і користується класична концепція істини, що бере свій початок від Арістотеля і зводиться до кореспонденції, відповідності знання об'єкту.

Що стосується інших позицій, то при наявності та в них певних позитивних моментів вони містять у собі корінні слабкості, що дозволяють не погодитися з ними і в кращому разі визнати їх застосовність лише в обмежених масштабах. Що ж стосується цих слабкостей, то їхній вплив - задача, яку пропонується вирішити самим студентам.

Класична концепція істини добре узгоджується з вихідним гносеологічному тезою діалектико-матеріалістичної філософії про те, що пізнання є відображення дійсності в свідомості людини. Істина з цих позицій є адекватне відображення об'єкта пізнає суб'єктом, відтворення його таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від людини, його свідомості.

Існує ряд форм істини: буденна або життєва, наукова істина, художня правда, і істина моральна. У цілому ж форм істини майже стільки, скільки видів занять. Особливе місце серед них займає наукова істина, що характеризується низкою специфічних ознак. Перш за все це спрямованість на розкриття сутності на відміну від буденного істини. Крім того, наукову істину відрізняє системність, упорядкованість знання в її рамках і обгрунтованість, доказовість знання. Нарешті, наукову істину відрізняє повторюваність і загальнозначущої, інтерсуб'єктивність.

А тепер звернемося до головних характеристик істинного знання. Ключовою характеристикою істини, її головною ознакою є її об'єктивність. Об'єктивна істина - це такий зміст наших знань, яке не залежить ні від людини, ні від людства.

Іншими словами, об'єктивна істина є таке знання, зміст якого такий, як воно "задано" об'єктом, тобто відображає його таким, яке він є. Так, твердження, що земля куляста, що +3> +2, - це об'єктивні істини.

Якщо наше знання - це суб'єктивний образ об'єктивного світу, то об'єктивне в цьому образі і є об'єктивна істина.

Зізнання об'єктивності істини і пізнаваності світу рівнозначні. Але, як зазначав В. І. Ленін, слідом за рішенням питання про об'єктивну істину слід друге питання: "... Чи можуть людські уявлення, що виражають об'єктивну істину, виражати її відразу, цілком, безумовно, абсолютно, або ж тільки приблизно, щодо ? Цей другий питання є питання про співвідношення істини абсолютної та відносної ". (Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм / / Повне. Зібр. Тв.).

Питання про співвідношення істини абсолютної та відносної висловлює діалектику пізнання в його русі до істини, про що вже йшлося вище, в русі від незнання до знання, від знання менш повного до знання більш повному. Осягнення істини, - а пояснюється це нескінченною складністю світу, його незглибимістю і у великому, і в малому, - не може бути досягнуто в одному акті пізнання, воно є процес.

Цей процес йде через відносні істини, щодо вірні відображення незалежного від людини об'єкта, до істини абсолютної, точного і повного, вичерпного відбиття цього ж об'єкта.

Можна сказати, що відносна істина - це ступінь на шляху до істини абсолютної. Відносна істина містить в собі зерна істини абсолютною, і кожен крок пізнання вперед додає в знання про об'єкт нові зерна істини абсолютної, наближаючи до повного оволодіння нею.

Отже, істина одна - вона об'єктивна, оскільки містить знання, яке не залежить ні від людини, ні від людства, але вона в той же час і відносна, тому що не дає вичерпного знання про об'єкт. Більше того, будучи істиною об'єктивної, вона містить у собі і частинки, зерна істини абсолютної, є сходинкою на шляху до неї.

І в той же час істина конкретна, оскільки зберігає своє значення лише для певних умов часу і місця, а з їх зміною може перетворитися на свою протилежність. Доброчинний чи дощ? Однозначної відповіді бути не може, він залежить від умов. Істина конкретна. Та істина, що вода кипить при 1ОО 5о 0 С, зберігає своє значення лише при строго визначених умовах. Положення про конкретності істини, з одного боку, спрямоване проти догматизму, яка ігнорує зміни, що відбуваються в житті, а з іншого боку - проти релятивізму, який заперечує об'єктивну істину, що веде до агностицизму.