Філософська категорія буття, її зміст і значення. Концепції буття в історії філософії. Основні види буття, їх співвідношення

 

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від свідомості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне поняття, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основи філософії багатьох мислителів, як минулого, так і сучасного покладені системотворчі поняття, до їх числа належить і буття.Філософський смисл поняття буттятісно пов’язаний з поняттями: небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтології. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Існує два заперечення доцільності введення в філос. категорії буття:

- категорія буття не говорить нічого про конкретні ознаки речей і тому її слід вилучити з розгляду;

- поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то і в цьому випадку вона теж непотрібна.

Очевидна необґрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не конкретні ознаки речей. Філ. категорія буття включає в себе не тільки вказівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблений людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (поза індивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор. процесі) і суспільне буття. Головні сфери буття – природі, суспільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднанні певною загальною основою.

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".

Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма – невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.

Середньовічна християнська філософія протиставляла "істинне", божественне буття і "неістинне", створене буття, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) та можливе буття (потенція), сутність та існування, смисл та символ.

В епоху Відродження загальне визнання отримав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

У Новий час (XVII–XVIII ст.) буття розглядається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій – монад.

Своє завершення ця новоєвропейська інтерпретація буття знайшла в німецькій класичній філософії. Зокрема, для І. Канта буття не є властивістю речей. Буття – це загальнозначущий спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність між природним та морально-свободним буттям заключається у відмінності форм законоположення: причинності та цілі.

У філософській системі Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. Буття виявилося у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолютно невизначеним, безпосереднім, без'якісним). Це пояснюється прагненням вивести буття з актів самосвідомості, з гносеологічного аналізу знання та його форм. Не дивлячись на недостатньо повне розуміння "буття", спостерігаємо тут позитивний момент. Піддаючи критиці попередню онтологію (вчення про буття), яка прагнула побудувати вчення про буття до і поза будь-яким досвідом, нехтуючи тим, як мислиться реальність в науковому знанні, німецький класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття як об'єктивно-ідеальне буття, що втілюється в різних формах діяльності суб'єкта.

Для зарубіжної філософії XX ст. теж є характерним прагнення зрозуміти буття, виходячи з аналізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ототожнюється з гносеологічним (теоретико-пізнавальним) аналізом, а передбачає цілісну структуру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у "філософії життя" (зокрема Дільтей) буття співпадає з цілісністю життя.

У Новий час і в XX ст. антична ідея об'єктивного буття трансформується: буття стало суб'єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог – не поза людиною, він – в ній.

У неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає "долженствованіє").

У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між різними шарами буття – між психічними актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

Але в усьому цьому розмаїтті поглядів простежуються деякі закономірності. Так, за найрізноманітніших підходів та думок можна виділити декілька головних тем, які залишаються актуальними для всього загалу філософів і кожної людини.

Поняття субстанції і основні філософські підходи до проблеми сутності та єдності світу. Матерія як субстанція і філософська кАтегорія. 36.Універсальні форми буття(атрибути) матерії:рух, простір і час, їх взаємозв’язок.

загрузка...

МАТЕРІЯ (лат. materia), речовина; субстрат, субстанція; зміст.

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) - монізм (від грецької monos - один), дві субстанції - дуалізм (від латинської - dualis - двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), і, нарешті, множина субстанцій - плюралізм (від латинської - pluralis - множинний), наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца.

Поняття “матерія”, його формування має свою історію. У найдавніших філософів античного світу вже була думка про першооснову всього існуючого. Нею, як відомо, вони вважали воду, повітря, вогонь, атом тощо. Міркування про це ми знаходимо, зокрема, у філософії Фалеса, Анаксімена, Геракліта, Демокріта. Однак таке уявлення про різні першооснови всього існуючого не мало тієї універсальності, всезагальності охоплення об’єктивної дійсності, котре характерно для категоріального, філософського розуміння матерії.

Згадується розміркування англійського філософа XVII століття Френсіса Бекона про те, що “...древні уявляли собі першу матерію як таку, що має форму і якість, а не як абстрактну, тільки можливу і безформну...”, бо “...в той час ще не настало царство “категорій”, де б абстрактне начало могло укритися під захистом категорій субстанції, і тому ніхто не насмілився придумати цілком уявлювану матерію, а за начало приймалося тільки те, що могло б бути сприйнято почуттям...” (Див. Ф. Бекон. Соч., в 2-х томах, т. 2, М., 1972, стор. 305, 314).

Лише учень і послідовник Фалеса – Анаксімандр першим дійшов до висновку, що в усіх цих речей – води, повітря, вогню і т.п. – повинна бути єдина, загальна першооснова. Вона повинна бути всеохоплюючою, безмежною, вічною. Такою першоосновою він вважав “апейрон” (апейрон – з грецької – безконечне, безмежне). Фактично це була перша спроба дати узагальнене уявлення про першооснову всього існуючого, спроба категоріального визначення поняття матерії.

Пізніше, у Арістотеля, ми вже знаходимо розуміння поняття матерії як філософської категорії, котра не має якихось конкретних ознак і є результатом абстрактного мислення людини. Арістотель стверджував, що “матерія... чуттєво не сприймається. Однак до визнання її існування ми приходимо на основі узагальнення наших спостережень” (Див. Анатомия мировой философии, т. 1, часть 1, М., 1969, стор. 441).

Подібну думку стосовно поняття матерії поділяв також, вже відомий нам, Френсіс Бекон. “Матерія, – писав він, – позбавлена будь-яких (конкретних – В.Б.) якостей... Вона є, очевидно, найдосконалішою фікцією людського розуму...” (Ф. Бекон. Соч., в 2-х томах, т. 2, М., 1972, стор. 305).

Отже, поняття матерії вищезгадані філософи пов’язували не з кон­кретними її властивостями, а з чимось загальним, абстрактним, всеохоп­лю­ючим, безмежним. Такий підхід став важливим кроком на шляху визначення поняття матерії як філософської категорії.

Однак не всі філософи поділяли подібне уявлення про поняття матерії. Насамперед, такий підхід відкидали ті, хто вважав першоосновою всього сущого дух, ідею, “абсолютний розум”, свідоме начало. До таких відносився англійський філософ, єпископ Джордж Берклі (1684 – 1753). Він виступив з різкою критикою уявлення про матерію як про абстрактне поняття. Запереченню цього Берклі присвятив “Трактат про начала людського пізнання” (1710). В ньому він не приховує того, що головною його метою є боротьба проти матеріалізму в усіх його проявах. Чому? Тому, що Берклі був філософом-ідеалістом, єпископом. Його фах вимагав спростування матері­алізму, основного його поняття матерії, оскільки визнання останньої не залишало місця для Бога як творця всього існуючого.

Аргументація Берклі проти поняття матерії як абстракції була нескладною. Вона зводилася до проголошеної ним тези: “існувати означає бути сприйнятим”. Що це означає? Прослідкуємо за логікою Джорджа Берклі. Все те, що реально існує, вважав Берклі, я сприймаю з допомогою органів відчуття. Матерії, як поняття, я не сприймаю ні з допомогою зору, ні з допомогою дотику, а оскільки це так, то вона не існує, а отже позбавлена сенсу. Ось його судження на цей рахунок: “В тім, що речі, котрі я бачу моїми очима, чи відчуваю моїми руками, дійсно існують – я зовсім не маю сумніву. Єдина річ, існування якої я заперечую, це те, що філософи називають матерією”. (Див. Антология мировой философии, т. 2, М., 1969, стор. 518-519).

Однак це помилкове утвердження. Людина багато речей не сприймає з допомогою відчуттів, але це не означає, що такі речі не існують. Ми не сприймаємо відчуттями магнітне поле, ультразвук, радіохвилі тощо, але вони є. Про їх існування ми дізнаємося з допомогою відповідних приладів. Закони природи теж не сприймаються на рівні відчуттів, однак ніхто не заперечує їх існування. Поняття матерії теж не сприймається з допомогою дотику, зору, смаку і т.п. бо це абстракція, узагальнене уявлення, в ньому на рівні мислення фіксується найбільш загальна, всеохоплююча ознака дійсності, котра полягає в тому, що речі, предмети, природа існують реально, об’єктивно, незалежно від людини, її свідомості. “Матерія, – писав Ф. Енгельс, – є чисте творіння думки і абстракція. Ми відхиляємося від кісних відмінностей речей, коли об’єднуємо їх під поняттям матерії. Матерія, к така, не є чимось чуттєво існуючим” (Ф. Енгельс. Анти-Дюринг. М., 1957, стр. 358).

Таким чином, поняття матерії вироблено у філософії для позначення об’єктивної реальності, котра дається людині у її відчуттях. Ця об’єктивна реальність і є змістом такої філософської категорії, як матерія.

Види матерії. В яких видах зустрічається матерія як конкретна об’єктивна реальність? Існує така класифікація конкретних видів матерії:

1) речовинні види (речовина). Речовина – матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою;

2) неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою.

3) антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина – матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком плюс (+), у антиречовини дро зі знаком мінус (-) – антиядро. У речовини електрон зі знаком мінус (-), у антиречовини електрон зі знаком плюс (+) – антиелектрон. Експериментально на прискорювачах заряджених частинок отримані антиядра гелія, антипротон, антинейтрон, антиелектрон тощо.

Структурні рівні матерії. У філософії розглядаються, далі, структурні рівні видів матерії. Картина виглядає так:

неорганічний рівень – мікросвіт (з грецьк. – малий); макросвіт (з грецьк. – великий); мегасвіт (з грецьк. – надвеликий, величезний);

органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень – клітина, надорганізменний – біосфера (зона актив­ного життя), біоциноз (“живий комплекс”, сукупність рослин, тварин, мікро­організмів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, наприк­лад, ліс, озеро тощо);

соціальний рівень – людина, сім’я, племя, народність, нація, соціальна група, суспільство.

І насамкінець слід підкреслити, що матерію як поняття не можна ототожнювати з конкретними її видами, як це було, скажімо, в античній філософії, коли першооснову всього існуючого визначали через конкретні види матерії – воду, повітря, вогонь тощо. Чому?

По-перше, тому, що матерія як поняття – це найбільш загальне, а конкретний вид матерії – це окреме;

по-друге, матерія як поняття, і про це вже йшла мова, не сприймається органами відчуття людини. Конкретні види матерії (речовина) на рівні відчуттів сприймаються;

по-третє, матерія як поняття у філософії визначається не по відношенню до її конкретних видів, а по відношенню до відчуттів людини, її свідомості. Бо визначення матерії як поняття через її конкретні види є логічною помилкою.

У логіці така помилка носить назву “теж через теж” (лат. idem per idem). Це коли кажуть: “матерія є вода”, тобто “матерія є матерія”; “людина є людина”. Таке визначення є хибним. Це – тавтологія (тавтологія – визначен­ня, яке повторює раніше висловлене). Бо людину, скажімо, можна визначити лише у порівнянні з нижчими за неї живими істотами. У словнику ми знаходимо таке визначення людини: “Людина – суспільна істота, вища сту­пінь розвитку тварин на Землі. Вони відрізняється від вищих тварин свідомістю та членороздільною мовою” (Див. Философский словарь, М., 1963, стор. 499).

Отже, логічне визначення поняття матерії можна дати лише по відно­шенню до людини, її свідомості, відчуттів, а саме: матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її відчуттів.

Рух – спосіб існування матерії.З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним.

Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється. Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.

Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна. Рух – це зміна взагалі.

Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:

1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);

2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);

3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);

4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);

5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Простір і час як форми існування матерії.Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?

Простір – форма існування (буття) матерії, ка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є йоготрьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).

Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає трива­лість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час без матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.

Простір і час як філософські категорії і простір і час к природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон(1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.

Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).

Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.

Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з кого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.

Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.

Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта Ейнштейна (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: кщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.

Ілюзії простору і часу. Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони об’єктивні за своєю природою. Разом з тим, їх сприйняття не позбавлено і суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно – віддаль між цими об’єктами може скрадатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.

Розповідають, що коли відомий російський художник Ілля Рєпін (1844 – 1930) малював свої картини, то так цим захоплювався, що цілу добу міг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу ставили на віконце, котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.

Автора теорії відносності – Альберта Ейнштейна кореспонденти якось запитали, як розуміти його утвердження про те, що час – поняття відносне, може уповільнюватися, коли відомо, що час завжди в земних умовах протікає однаково. На це запитання маестро відповів у жартівливій формі: “Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша, – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати по-різному. У першому випадку час буде для вас протікати швидко. У другому – надто повільно”.

Навіть залежно від віку люди сприймають час не однаково. Американський дослідник Петер Манган провів такий експеримент. Він відібрав три групи людей різного віку: тим, кому 19 – 24 роки; 45 – 50 років; 60 – 70 років. І попросив їх, зосередившись, повідомити, коли для них пройдуть три хвилини часу. Виявилася така картина: для групи осіб 19 – 24-ти річних оцінка трьох хвилин дорівнювала 3,01 хвилини; для групи осіб 45 – 50-ти річних три хвилини дорівнювали 3,25 хвилини; для групи осіб 60 – 70-ти річних три хвилини становили 3,67 хвилини. Тобто, для літніх людей час проходить швидше, хоча об’єктивно час в земних умовах завжди протікає однаково, стабільно.

Такі, найбільш загальні характеристики простору і часу к філософських категорій і як природничо-наукових понять.

Природа як вид буття та сфера життєдіяльності людини. Особливості сучасного етапу взаємодії суспільства і природи.( вчення про біосферу і неосферу. Історичні типи сприйняття та практичного освоєння природи людиною. Форми відношення людини до природи).

У широкому розумінні буття є захоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв’язки і відносини. У формі духовної реалісті існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії, науки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне.

Штучна природа – свій єдиний, цілісний, такий, що розвивається за специфічними законами, створюється на основі мети, покладеної в діяльність людини, і включає знаряддя праці, промисловість, предмети побуту та ін. Буття штучне є „соціально-історичне, а саме – цивілізоване буття.” .речі „другої природи” живуть двома життями відразу: природним, тобто створеним «першою природою», і тим, яке їм визначила людина. „Друга природа” тісно пов’язана з існуванням людини, рівнем її свідомості, практичними навиками; оскільки виникла в результаті її діяльності, у штучному світі діють і закони „першої природи”. Штучна ж сфера перебування, де безпосередньо і живе людина, відносно самостійне буття.

Невід’ємною складовою частиною вчення про буття є знання про світ. Поняття світ, всесвіт мають конкретно-історичний зміст, що визначається станом і рівнем культури, науки, техніки, матеріального виробництва, суспільних відносин, природи.

Світ – це єдність об’єктивної дійсності і дійсності сутнісних сил людини, що мають конкретно-історичний характер.

У процесі суспільної практики поняття світ змінювалося і наповнювалося змістом, всебічно відбиваючи часто суперечливі аспекти людської діяльності, що ускладнювалися.

Світ – це цілісна система, що розвивається в діалектичній єдності природи й суспільства. Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, що, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникнуть природа і зміни, які сталися в ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ буття людини. З іншого боку, завдяки своєму існуванню природа, людина, суспільство, ідеї та інше утворюють цілісну єдність не минущого світу, що має внутрішню логіку існування і розвитку.

Буття людини характеризується рядом особливостей. Людина – частина природи і, як усе живе, підпорядковується її законам: проходить етапи виникнення, розвитку і загибелі, вимагаючись тим самим у діалектику буття і небуття. Людське тіло, як і всі речі природи, підпадає дії закону збереження речовини і енергії. Біологія людини – відносно самостійний світ, порушення якого з боку здоров’я таїть у собі шкідливі наслідки для нових поколінь, особливо якщо зміни пов’язана з порушенням екологічного балансу між людиною і природою. Особливості буття людини не вичерчуються тим, що людина – природна істота.

Людина – істота, яка володіє свідомістю і здатна до людських форм спілкування. Наявність свідомості у людини якісно виділяє її серед інших високорозвинених тварин і надає її буттю нових особливостей.

По-перше, завдяки свідомості людина на основі предметно-практичної діяльності задовольняє свої потреби і тим самим взаємодіє з іншими формами буття.

По-друге, людина має не тільки свідомість взагалі а й душу, що дозволяє їй усвідомлювати саму себе, свою історичність, свою неминучу смерть, діяльність душі створює умови для розуміння залежності і водночас відносної незалежності людини від зовнішнього середовища, забезпечує самостійність мислення, свободу.

Завдяки тілесно-духовній організації людина є особистість, здатна до цілеспрямованої, планомірній діяльності, до творчості, до „самосвідомості” і само формування самої себе, людина підноситься над природою як духовно-культурна істота. Її суть у тому, що відрізняє цілісне від доцільного, корисне від приємного.

По-перше, людина суспільна істота, тому що не здатна стати людиною поза соціальним оточенням, у повній ізоляції від інших людей. Її життєдіяльність не може проходити нормально без використання знань. Знарядь праці, досвіду, що здобути і створені іншими людьми.

Процес соціалізації індивіда – необхідний атрибут життєдіяльності кожної людини, який продовжується усе життя.

Суспільна сутність людини проявляється і в тому, що вона залучена у реальній історичний процес і бере участь у суспільному житті: у колективній праці, соціальних реформах, страйках, війнах.

Буття соціального суспільства є частина матеріального світу, що відособилася від природи, форма життєдіяльності людей, що історично розвивається. Буття соціального – результат сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних інтересів і договору. Джерело розвитку буття суспільного складається з векторів різних сил: природних, власне соціальних і духовних. Соціальне буття – це реальність особливого роду, що не належить до інших форм буття, в тому числі до психічних, індивідуальних аспектів людського існування.

Системоутворюючим фактором сучасного суспільства багато філософів вважають інформацію – нову соціальну реальність, де виробництво уже не розглядається як таке, що визначає суспільний устрій, і разом з тим змінюється концепція буття індивіда у суспільстві.

Людина в межах нової суспільної якості уже не розглядається, як, насамперед, людина економічна, діяльність якої і в соціальній сфері визначається вигодою, користю, інтересом. Виникає нова раціоналість, нові мотиваційні механізми, нові пост матеріалістичні цінності, що не визначаються у системі виробництва і утилітаристської етики.

Буття ідеального (духовного) складається із суб’єктивного (ідеального), об’єктивного (загального) і об’єктивного (сукупності завершених створінь духу) духовного. Ідеальне - філософське поняття, що означає якийсь нематеріальний початок. Ідеальне представлене у формах свідомості людини, діяльності, культури. Суб’єктивне (ідеальне) буття притаманне окремій людині і є результат соціалізації, внутрішньої духовної діяльності, що не припиняється до кінця життя.

До суб’єктивного буття належать: свідомість індивіда з усією її різноманітністю швидкоплинних вражень, почуттів, переживань, думок, ідей, переконань, знання та ін.

Об’єктивне ідеальне органічно пов’язане із суб’єктивним, воно втілене у сукупності завершених творінь свідомості людини.

Осягнення людиною буттєвих форм здійснюється з позицій єдності світу, органічного взаємозв’язку всіх форм буття.