Класична та сучасна Західна філософія

План

I. Зміна парадигмами філософського мислення у XIX-поч.XX ст. Особливості духовних процесів та розвитку філософії у XX ст.

II. Засновники “Некласичної філософії”.

III. Основні напрямки у зарубіжній філософії XXст.: сцієнтизм, антропологізм, культурологізм, історіософія, релігійна філософія.

IV. Філософія на межі тисячоліть: “Нова хвиля” у філософії.

I.

Відмінність некласичної філософії від класичної суттєва.

Класична та сучасна Західна філософія - №1 - открытая онлайн библиотека КласичнаНекласична

    • Говорить про буття безвідносно до людського сприйняття-безглуздо, поза ним буття зазнається невідомим.
    • У людській психіці діють чинники, які за своєю природою поза розумні (“нерозумні”).
    • Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді й заважає ( (Сленг : “горе ані ума” (рос.)).
    • Розум не може опанувати нерозумні чинники, які надто потужні.
    Буття є цілісне, глибинно узагальнене,

Внутрішньо концентроване.

  • Розум є вищою і найціннішою частиною

людської психіки.

  • За допомогою розуму людина

спроможна належним чином

організувати своє життя і взаємини з

буттям.

  • Розум здатний висвітлити глибини

психіки й орозумнити їх.

Особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ

По-перше, філософія у ХХ ст. вийшла далеко за межі академічних аудиторій, отримала широке розповсюдження у суспільстві.

По-друге – це некласична філософія.

По-третє, філософія стала говорити зрозумілою широкому загалу мовою, інколи навіть буденною.

По-четверте, філософія позбулася заборонених тем і зон, вона стала різноманітною, строкатою, насиченою варіантами.

По-п’яте, некласична філософія у ХХ ст. існує і розвивається поряд з класичною, або трансформованою класичною-неокласичною.

По-шосте, у філософії ХХ ст. розвивалися ідеї мінімалізму, тобто відмова від абсолютів і зосередження уваги на доступному для сприйняття.

По-сьоме, у ХХ ст. на ґрунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом виникли нові культурологічні жанри та напрямки, наприклад аналітична філософія.

Засновником некласичної філософії вважається А. Шопенгауер (1788-1860), який у 1819р. опублікував перший том власної праці під назвою “Світ як воля та уявлення”.

Доводив думку про те, що світ не можна зрозуміти як щось, що існує за межами нашої свідомості: “ Світ є наше уявлення при дійсності”. За Шопенгауером Світ постає як воля, вірніше як зіткнення воль, а тому світ являє нещадну боротьбу за існування, що веде до жахливих, трагічних наслідків, від чого людина впадає у сум і відчай, тобто страждає, єдине, що може зробити людина-пригасити бажання шляхом співчуття.

Найбільшого розвитку “філософія життя” здобула у вченні Ф.Ніцше (1844-1900), учня Шопенгауера. Ніцше як і Шопенгауер теж апелював до волі, але це була воля не як об’єкт, а воля суб’єкта до життя, в якому перемагає сильніший. Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам і цінностям: Мораль – це засіб боротьби слабких проти сильних, а

культура – витвір слабких і незахищених. Власне саме ці позиції були взяті на озброєння німецько-фашистською ідеологічною системою (пропагандою), а самого Ніцше стали називати ідеологом фашизму.

Зміст філософії Ніцше може бути описаний у таких трьох принципах:

1. Переоцінка всіх колишніх і перш за все християнських цінностей, оскільки релігія спрямовує діяльність людини в ім’я загробного життя, що сприяє розвитку свідомості раба і виродженню людства.

Увага!!! Ця – справді церковна антиномія була подолана наприкінці ХХ – поч. ХІ ст., коли церква (Ватикан) відмовилась від догмату, першо-гріховності людини від народження і любові.

2. Проблема життя і смерті. Ніцше проголосив смерть Бога (“так говорив Заратустра”), тому що він не втручається у життя людей для його зміцнення. Усвідомлення “смерті Бога” необхідне для формування “вільного розуму”, вільного від авторитетів, що є запорукою створення “надлюдини”, яка може не звертати на мораль і стати на той бік добра або зла.

3. Вчення про надлюдину (“Про три перетворення”): на цьому шляху людина повинна пройти шлях від свідомості “людини-веролюда” до свідомості “людини-лева”, стати паном над самим собою, і лише потім, прийти до свідомості “свободного духу” від усіляких звичаїв, прихильностей – стати людиною відкритою для пізнання світу.

ІІ.

Сєрон Кєркегор (1813-1855) став засновником іншого напрямку – екзистенціалізму. (“Екзистенція” з латини означає “існування”, вказує на вихід за межі усталеного, встановленого). За Кіркегором першим і єдиним предметом філософії може бути тільки людина – кожна людина неповторна і унікальна. Саме тому пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки наука пізнає через узагальнення, систему усталених знань. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання. На цьому шляху вона повинна пройти три стадії самопізнання і самоутвердження.

Перша – естетична, коли людина сповнена враженнями, хоче побачити і відчути все, але завжди буде чогось бракувати (стадія Дон Жуана).

Друга – етична, коли людина намагається спертися на непохитні етичні норми і принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя, що неможливо в силу індивідуальності людини і неповторності (стадія Сократ).

Третя – тотального відчаю, в який людина впадає у відчай внаслідок відчуття самотності та безправності. Разом з тим саме відчай може наказати людині її глибину істину, її абсолютну підставу, якою є Бог.

Увага!!! Сучасний екзистенціалізм бачить в протиріччях людського життя джерело розвитку. Це протиріччя між боротьбою існування і сутності людини.

Існування передує сутності. Існування – це сама людина, якою вона приходить у світ не доброю і не злою, вона такою стане в процесі життя і людських відносин.

Сутність Людини набувається в процесі суспільних відносин, де відбувається зіткнення існування і сутності, між якими людина мається усе життя!

III.

О. Конт (1798-1857) – засновник позитивізму, або “наукової філософії”. Представники цього напрямку виходили з переконання у тому, що єдиним духовним і світоглядним наставником людини є наука, а філософія, у тій мірі в якій вона може бути корисною теж повинна стати наукою серед інших наук.

За О. Контом пізнання повинно бути спрямовано на вивчення позитивного (звідси позитивізм).

· Позитивне – це спостережуване (на відміну від не спостережуваного);

· Реальне (на відміну від ілюзорного);

· Корисне (на відміну від шкідливого);

· Достовірне (на відміну від сумнівного);

· Конструктивне (на відміну від руйнівного);

Виходячи з такого розуміння позитивного Кант обґрунтовує “закон трьох стадій” у

розвитку теоретичних досліджень людства: релігійна, метафізична і позитивна.

Релігійна – пов’язана із пошуками абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил;

Метафізична – із пошуками абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей.

Позитивна (наукова) – із відмовою абсолютних знань і зосереджуванням зусиль на виведені законів спостережуваних явищ.

Внесок у розвиток позитивізму зробили англійці Д. С. Міль (представник англійської школи політекономії) і Т. Спенсер.

б) К. Маркс (1813-1883) і Ф. Енгельс (1820-1896) засновники другого варіанта “наукової філософії”. На думку Маркса наука спроможна дати відповідь на всі питання людського буття, в якому все пов’язане з усім і яке можна розглядати як результат еволюції вічної матерії (об’єктної реальності з її атрибутами: простором, рухом і часом). Вчення К. Маркса називають діалектичним матеріалізмом, оскільки в його основу покладені принципи і закони діалектики, які К. Маркс перейняв у Гегеля, але на відміну від того використовував їх у поясненні змісту і форм розвитку природи і суспільства, а не тільки людського мислення.

Філософія К. Маркса найбільш конкретизована у його праці “Капітал”, де поєднується з його соціологічними та економічними дослідженнями суспільного розвитку. Тут Маркс виводить етапи розвитку людства через зміну економічних відносин. В Капіталі викладена й “теорія класової бороди”, що випливає у Марксової теорії відчуження людини робітника без власності (“Економіко-філософські рукописи”, 1844р.), та мета людства – побудова комуністичного суспільства.

IV.

Вчення З. Фройда “про несвідоме” і про людину в натовпі

З ім’ям З. Фройда (1856-1939) пов’язують заснування психоаналізу як філософської концепції. Фрейд, австрійський лікар за фахом, ввів психоаналіз до рангу філософсько-антропологічного принципу.

Вчення Фрейда “про несвідоме” засноване на тому що психологічні переживання і травми, афекти, невиконані бажанні не зникають із психіки, а піддаються витісненню у підсвідоме, звідки продовжують активно впливати на психіку людини, проявляючись часто у замаскованій формі у вигляді неврозів (стресів), що нерідко переростають або в тривалу депресію, або неврозний вибух, як суїцид, насилля над іншою людиною. Часто психоаналітики саме в цьому пояснюють появу серійних вбивць, ґвалтівників, інших так званих маніяків. Вчення “про несвідоме” доповнювалось і роз’яснювалось термінами “лібідо” (статеве захоплення), захоплення до життя, захоплення смертю. Лібідо Фрейд трактував як психічну енергію людини. Вона могла розряжатися в діяльності або витіснятися у несвідоме, або сублімуватися (заміщуватися) під дією моралі.

Вчення Фройда про людину в натовпі засноване на вченні “про несвідоме”. Згідно Фрейда будь-яка культура для індивідуумів є насиллям, по давленням, примушуванням. Великий вплив на людину має релігія, яка демонструє одинокість людини і прагнення її подолати. Спасителем людини Фройд вважає розум але коли в дію включається “несвідоме” розум буває безсилим.

Вчення Фройда продовжили К. П. Юнг та Є. Фром – у формі неофройдизму.

ХХ ст. – це особливий етап у розвитку сучасного суспільства; він вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискореним розвитком економіки, наприклад:

· дві світові війни;

· геноциди проти етнічних спільнот та цілих націй – вірмен у Туреччині, українців, татар у Радянському Союзі, євреїв у Європі та інших націй та народів;

· утвердження демократичних політичних устроїв в країнах Європи, Америки, Азії, Африки та інших;

· перехід від індустріального суспільства до інформаційного, зокрема утвердження Інтернету та виникнення Інтернет – життя:

“Віртуальна економіка”, “Віртуальна культура”, “Віртуальна освіта” тощо.

У ХХ ст. особливого розвитку здобули такі напрями у філософії:

· сцієнтичні;

· антропологічні;

· культурологічні;

· історіософські;

· релігійна філософія;

5.4.1. Сцієнтичні напрями

“Сцієнтизм” означає науковий. Початок розвитку напряму у філософії належить філософії О. Канта, який вважав, що розвиток науки і сама наука є головним критерієм суспільного прогресу (будь-якого прогресу).

У ХХ ст. думку О. Канта поділяли представники “логічного позитивізму” (неопозитивізму – віденський гурток М. Шліка, англійські школи Л. Візтинштейна та Б. Рассела, Львівсько-Варшавська школа К. Твардовського.

5.4.2. Антропологічні напрями

“Анитропо” – людина, отже антропологічна філософія за об’єкт має насамперед людину. Основні течії антропологічного напряму сформувалися у 20-40 роках ХХ ст. Це: екзистенціалізм, філософ. антропологія, персоналізм, фройдизм та неофройдизм.

Екзистенціальна філософія ХХ ст. розвивалася під суттєвим впливом феноменології Едмунда Гуссерля. На його думку усі людські судження можна будувати на основі дослідження феноменів – явищ що знаходять своє відображення у свідомості та через свідомість людини. І це є єдиним що надане як реальність.

Проте, представники Екзистенціалізму витлумачили феномен принципово інакше – реальність, то є об’єктивна, незалежна від людської свідомості дійсність, а сам феномен явище що відображається у свідомості. Іншими словами, екзистенціалісти феноменальність прямо пов’язують із людським буттям, єством людини – людина є отвором у бутті, а тому лише вона може ставити питання про буття і небуття, життя і смерть.

Найбільш відомими представниками екзистенціальної філософії ХХ ст. були М. Хайдеггер, Ж-П. Сартр, А. Камю, М. Шелер, А. Гелен, Г. Плеснер, М. Бердяєв, Е. Муняє.

Повернення до вчення З. Фройда у ХХ ст. вчені пов’язують з поширенням у суспільстві так званої “сексуальної революції” та її наслідків, що пов’язували із впливом на суспільство досліджена “З. Фройда про несвідоме” та “людину в натовпі”.

Слід нагадати що суть вчення З. Фройда в наступному:

· людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків в силу складності людського буття.

Учні Фройда К. Т. Юнг, А. Андлер та Е. Фром встали на захист свого вчителя. Основа її захисту будувалася приблизно на такти позиції.

звинувачувати Фрейда у наслідках сексуальної революції все одно що звинувачення Ніцше у фашизмі, Маркса у більшовицьких репресій та голодоморах – проблема насправді має свої витоки в непереборній суперечливості між розумом та інстинктами, в тому числі печерних, що залишилася з нашого давнього минулого та таємниць нашого походження.

5.4.3. Культурологічні напрями

Виникнення цього напряму у філософії ХХ ст. прямо пов’язують з появою книги О. Шпенглера “Занепад Європи” в якій автор виклав власну концепцію культури та історії:

· історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур;

· кожна культура є замкненою або локальною, базується на дусі певного народу;

· усі без виключення прояви культури містять в собі якийсь єдиний “профеномен”;

· “про-феномен”, якщо його відкрити, постає відмичкою для поглибленого розуміння явищ певної культури;

· культура – це цілісне утворення, своєрідний універсам буття;

· кожна культура проходить Н – періоди свого життя: весну, літо, осінь, зима.

Тема№6

Нарис історії української філософії.

План

I. Загальні особливості української філософії.

II. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі та доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.

III. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії.

IV. Життя та філософська діяльність Г. Сковороди.

V. Філософія в Україні ХІХ ст.

VI. Особливості розвитку української філософії ХХ ст.

І.

Українська філософія є складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно – процесу розвитку європейської філософії.

Філософія у реальному своєму існуванні в Україні виходить із Візантії, звідки вона прийшла в Київську Русь.

За висновками українського філософа ХХ ст. (діаспора), колишнього ректора Вільного українського університету у Празі, українській філософії ще тільки належить проявити себе, оскільки ще не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які б набули світового визнання. Виняток становлять філософи Г. С. Сковорода, деякі ідеї О. Потебні та В. Вернадського.

Українська філософія – явище переважно внутрішньо культурне.

Для української філософії характерно осмислення важливих рис національного характеру та світосприйняття українців, так званої ментальності.

У цьому плані Д. Чижевський виділяв такі риси українського характеру (як позитивні так і негативні).

· Емоційність та чутливість:

Позитивне прояв – у якості співчуття до людей і справ.

Негативне – нехтування раціональних обґрунтувань.

· Сентиментальність та естетизм:

Позитивний прояв – любов до краси в усіх виявленнях;

Негативний – схильність до пишнот, марнославства і марнотратства;

· Психічна рухливість українців:

Позитивний прояв – вміння швидко адаптуватися до різних ситуацій життя

Негативний – психічна нестабільність, схильність до пані кування.

· Шанування індивідуальної свободи:

Позитивний прояв – небажання коритися насильству, іноземному пануванні;

Негативний – анархізм, розбрат, невміння об’єднувати сили для вирішення проблем життя (там де три українця – два гетьмана).

· Ставлення до Землі та природи із любов’ю та водночас можна зустріти з фактами знищення лісів, забруднення річок та. ін.

Важливою особливістю українців – це так звана “двохшарівність” “нації”. (суспільства)

· Перший шар – ядро “нації” (етносу), представники, що вписуються у провідні ідеї національних проявів, запозичених зовні.

· Другий шар – люди, що протистоять провідним національним тенденціям.

Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначилася і на певних особливостях української філософії:

· Вона постає переважно внутрішнім явищам української культури;

· Вона ніколи не виявляла схильностей до абстрактно – раціональних системних побудов;

· Вона завжди проявляла схильність до моральних настроїв та життєвого

повчання;

· Вона переважно позитивно ставилася до релігії та шанувала вищі духовні цінності;

· Вона дуже сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно історичні проекти та міркування.

ІІ.

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі. Вона прийшла сюди разом із християнством із Візантії – на той час православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові і в Малій Азії після розпаду Римської імперії. Дослідники християнства на Русі вважають, що філософські ідеї Стародавньої Греції в книжних зібраннях протягнули в Україну – Русь разом із християнством, здобули поширення і подальший розвиток на слов’янському тлі: звичаях, традиціях, віруваннях (язичницькі культи).

Виливи Візантії поєднані із давніми традиціями, визначили такі функціонування філософських ідей в Київській Русі:

· християнська мудрість поставала у поєднанні з давньогрецькою філософією (Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека та інші);

· філософія і мудрість сприймалася переважно як настанови для індивідуального само-вдосконаленості та пошуків вищої істини (це так званий особливий напрям філософії, характерний часів давньої Русі – “філософствування у Христі”. Наприклад, етичні переконання зосереджувалися на заповідях Христа та інших). В давній Русі сформувався і особливий тип філософа – “любомудр-книжник”, який мислив себе у середині “буття”.

Джерелами філософської думки К. Русі називають такі літературні напрямки:

1. “Повість минулих літ”;

2. “Ізборник Святослава 1073р”;

3. “Повчання Володимира Мономаха”;

4. “Житіє Кирила філософа”;

Наприкінці ХІV – у XV ст. в історії України – Русі відбулися суттєві зміни. Після татарської навали більша її територія увійшла до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше – Речі Посполитої. В об’єднаній польсько-литовській державі суспільне життя стабілізувалося, відкрилися можливості для культурного розвитку, насамперед освіти та філософської думки:

1. набули поширення домашні школи в яких вчилися діти заможних громадян, після їх закінчення вони продовжували навчання у найкращих Європейських університетах: Болоньї, Римі, Парижі, Кенігсберзі.

Саме українські випускники відомих університетів стали поширювачами філософських думок в Україні доби – Відродження і просвітництва. Серед них особливої слави набули:

· Юрій Котермак (Дрогобич), перший доктор медицини в українців (1450-1494);

· Павло Русин (?-1517), сучасник Дрогобича;

· С. Оріховський – Роксолан (1513-1576). Особисто знайомий з відомими політичними діячами і філософами того часу, в тому числі Мартіном Лютером.

Оріховський написав низку праць у яких порушував такі проблеми суспільного життя:

ü Оборона рідного краю;

ü Як оптимізувати державний устрій “Він був фундатором теорії суспільної угоди”, в яких проводилася думка про необхідність передачі громадянами частинами своєї свободи на користь суспільній злагоді.

Разом з тим він був прихильником “Теорії природного права”, оскільки вважав що не громадяни для держави, а держава для людей.

ü Місце розуму у людській, насамперед державній діяльності.

Наприкінці XV – початку XVI ст. в Україні посилився тиск Католицизма на Православні

церкви та їх вірян. З метою захисту Православної Віри виникають церковні братства. Найвідомішим братством стало Львівське (Успенська церква і церква св. Миколая, заснованих відповідно у 1542р. і 1544р.)

Саме з виникненням братських шкіл пов’язують появу професійної філософії в Україні. Найвідомішими діячами братських шкіл були Станіслав Зизаній і Кирило Транквіліон – Ставровецький.

Першою Когортою просвітників вважають членів науково-освітнього гуртка у місті Острозі, (який в останній третині ХVI ст. очолив ректор Острозької академії Григорій Смотрицький). До складу цього гуртка належали відомі письменники – полемісти Х. Філарет, С. Зизаній, В. Суразький, Захарій Копистянський, Мелетій Смотрицький, першодрукар Східної Європи Іван Федоров та інші особи. В Острозькій академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких був Ян. Лятос.Особливе місце в полемічній літературі належить вихованцю Острозької академії Івану Вишенському (1550-1620 рр.).

Світоглядним трієнтиром для Острозьких просвітників були західноєвропейські реформаційні ідеї, трансформовані в традицій Східного Християнства з його орієнтацією на внутрішнє, духовне життя людини, крім того Острозькі просвітники:

· відстоювали ідею захисту української етнічної спільноти;

· порушували питання про громадянські та етнічні права людини;

· обстоювали думку про природну рівність людей.

ІІІ.

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи – Київський Колегіум, а згодом – Києво–Могилянська академія – утворився у 1632 р. шляхом об’єднання двох шкіл і Братської школи на Подолі та школи Києво-Печерської лаври.

Ініціатором утворенням колегіуму був митрополит Петро Могила (1596-1648).

Погляди вчених Києво-Могилянської академії.

· Філософія – це система дисциплін (наук), покликаних віднайти істину, причину речей, даних Богом, а також вона дослідниця життя і доброчесності.

· Істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності природи.

· Здобуття істини є результатом складних процесів пізнання на двох рівнях – чуттєвому і раціональному.

· Простір є невід’ємним від речей і середовища, а час послідовною тривалістю кожної речі – усі невіддільні від природи.

· Пріоритетне значення має розум, він впливає на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом.

· Вирішальним значенням для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником.

· Сенс життя – у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, при цьому досягнення людиною щастя вимагає пошуків компромісу між бажаннями і потребами душі і тіла.

До числа найвідоміших професорів філософії Академії належали: У. Галятовський, У. Гізель, С. Яворський, Феофан Прокопович, автор однієї з перших збірок філософських курсів “Поетка” (1705 р.). Пізніше, Прокопович переїхав в Росію, де став одним з найближчих до імператора Петра І.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – найбільш знаменитий вихованець Академії, мандрівний філософ, його вчення викладене у численних працях, серед них: “Наркис”, “Асхань”, “Бесіда, названа-двоє”, “Кільце”, “Жінка Лотова”, “Пітон зміїв”, збірка віршів “Сад Божественних пісень” та інші.

IV.

Філософські погляди Г. Сковороди.

· Світ складається з двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому справжньої основи будь-чого, тобто Бога;

· Дві натури спів-вічні, існують ніби паралельно, між ними точиться боротьба;

· Біблія – особливий реальний світ, світ символів, що існує між великим світом “Макрокосмосом” і маленьким - “мікрокосмосом”, яким є людина.

· Завданням людини пізнати себе, визначити своє місце у світі (“світовій драмі”).

· Дух є єдиним і неподільним, він найбільш цілісно виявляє себе у рух серця.

· Треба прислухатися до голосу серця, бо в ньому найбільш прямо являє себе людська суть (натура); серце є осередком духовного життя.

· Наука про людину та її щастя – найважливіша з усіх наук.

· Любов та віра дають змогу вийти людині за межі тлінного звичайного “Я”, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією.

· Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у серці та сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є умовою самореалізації людини.

Праця у Сковороди розглядається як засіб об’єднання людей. Йому належить ідея політичного і духовного об’єднання – ця ідея “Сродної праці”.

· Важливе місце посідає у філософії Сковороди Людська Свобода та людські чесноти. Він і помер з такими словами “Світ ловив мене та не спіймав”, які написано на могилі в селі Іванівна на Харківщині.

V.

Філософія в Україні в XIX ст.

Представлена, насамперед, творчими доробками Т. Г. Шевченка, М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франко – усіх їх вважають фундаторами некласичної філософії: напряму політичної філософії.

Основні проблеми філософії цього періоду:

· Розвиток українства та початки українського національного Відродження.

І етап – кінець XVIII – 40-ві роки XIX ст.: традиційно вважається публікація “Енеїди” І. Котляревського (1794 р.) та першої систематичної історії України складеної Д. Бантиш – Каменським та опублікованої у 1822 р.: “Історія Малої Росії”.

ІІ етап – 40-ві рр. XIX ст., від утворення Кирило-Мефодіївського товариства, очільниками якого були Т. Шевченко, М. Костомаров та інші, до української революції 1917-1920 роках! На цьому етапі поставали такі проблеми:

· Національна само визначеність, ідентифікація українського народу, особливості його ментальності (психічного типу) як характеристики свідомості. У цьому плані знаковими є роботи Т. Г. Шевченка “І смертним і живим і ненародженим землякам моїм дружнє є посланіє…”, П. Куліша “Чорна Рада”, М. Драгоманова “Листи на Наддніпрянську України” (мають антиросійську спрямованість).

· Боротьба за соціальну рівність, в тому числі і заклики до повалення самодержавства в Росії, австро-угорського панування, й утворення соціальної держави. (Шевченко, Драгоманов, Франко).

VI.

Особливості розвитку національної філософії у ХХ столітті.

Українська філософія ХХ ст. представляла головним чином філософію в діаспорі та вченням “про ноосферу” В. І. Вернадського.

· “Вчення про ноосферу” Вернадського – це нові на той час підходи до розуміння наукової частини світу, яка суттєво переорієнтовувала світоглядні парадигми людини – це так зване формування нового біосферного мислення під впливом якого відбувається перетворення в самій біосфері.

Вернадський застерігав ще в 40-х роках ХХ ст. про загрозу біосфері через не раціональне ставлення людини до природи. Запобігти загибелі людству Вернадський вважав можна за допомогою формування єдиної глобальної науки: – саме вона в змозі Виробити єдину для усіх країн програму виживання та подальшого розвитку

В цілому теоретичні праці Вернадського переорієнтовують мислення від індивідуального, одного роду, до планетарного, глобального.

Українська філософія в діаспорі розвивалася у трьох напрямках:

1. розробка проблем політичної філософії;

2. аналіз філософської проблематики в межах класичної філософії;

3. український персоналізм (індивідуалізм).

Найбільш яскравими представниками політичного напряму вважається Д. Донцов та В. Липинський.

Д. Донцов (1883-1973) – представник волюнтаризму в філософії; тобто продовжив розвиток “філософії до життя” Ф. Ніцше у формі так званого інтегрального націоналізму. Суть інтегрального націоналізму в такому:

· відмова від інтернаціоналізму та заклики до активності нації, боротьби за виживання з іншими націями;

· критика індивідуалізму та підняття ідеї творення національного суспільства, в якому інтереси нації передують інтересам індивідуала, формування національної диктатури.

Основні праці Д. Донцова: “Націоналізм”, “Дух нашої давнини”, “Хрестом та мечем”, “Незримі скрижалі кобзаря”, “Клич доби”.

В. Липинський (1822-1931), близький друг родини Рильських, Чацьких – (українських магнатів) Волині: сприяли національному відродженню на землях, що тривалий час були під польським Володарюванням.

Липинський став головним критиком доктрини Донцової у теорії державотворення. Він вважав, що центральною фігурою в українському державотворенні має бути не етнічни2й а політичний українець, тобто громадянин України незалежно не залежно від етнічного походження. Липинський ще у 1925 р. передбачав, що українська республіка колись буде створена онуками радянських діячів, тих хто в 1919 р. був на боці більшовиків і допомагав нищенню УНР. Так і сталося у 1990-1991 роках – в тодішній Верх. Раді більшість складали радянські партійні діячі.

Класична філософія представлена О. У. Чижевський; він дав уточнений аналіз особливостям характеру та свідомості українців, їх ментальності.

Представниками українського персоналізму вважають І. Лисак – Рудницький (“Ессе”), Павло Магочий, О. Кульчицький.

Розділ ІІ. Онтологія і гносеологія

Ф. Енгельс, представник окремої гілки німецької філософії ХІХ ст. – соціальної філософії, один із головних ідеологів комунізму (разом з К. Марксом) в роботі “Л. Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії” дав своє розуміння “основного питання філософії”.

1. що є первинним: буття (об’єктивна реальність), або весь матеріальний світ в цілому в усіх його проявах ?

2. чи може свідомість адекватно (еквівалентно) відобразити буття таким яким воно є насправді?

Відповідь на першу частину так званого “Основного питання філософії” шукає частина філософії – онтологія (наука про буття); на другу – гносеологія (теорія пізнання).

ТЕМА №7