Відповіді Клірика Острозького на листи Іпатія Потея 1598 та 1599 рр

Видання «Апокрисису» викликало гостру реакцію із сторони прихильників унії. Іпатій Потій відповів на твір Броневського полемічним трактатом «Антирисис, або Апологія проти Христофора Філарета», у якому назвав Броневського «дияволовороном» і «Філопсеудом».

3 червня 1598 р. Потій написав «Лист до князя Костянтина Острозького», в якому закликав його прийняти унію. Головною метою листа було виправдання дій Іпатія Потія та Кирила Терлецького, які підписали унію з римським папою без погодження з патріархами Православної Церкви. Виправдати своє одступництво можна було тільки тим, що облити брудом православних ієрархів. Що Іпатій Потій і робить, завуальовуючи свої наклепи високо пишними словами і удаючи з себе доброго пастиря народу. На початку лита Потей всіляко вихваляє «світлого князя і ясновельможного пана Константина», а далі пише, що життя дається Богом людині для спасіння, для того, щоб досягнути Божого царства на небесах. «Справляйте спасіння ваше, поки світло маєте, – тобто поки вам є даний час пошукати небесного»[28]. От він і турбується, щоб князь не зійшов з дороги спасіння і старанно нагадує й навіть наказує йому про це. «Це і ваша милість, бувши на тій-таки дорозі спасіння поставлений, хай би в такій маститій старості та дозрілих літах віку свого, згідно таланту свого, даного собі від Бога, чинити того не занедбував – прошу і молю те і задля Ісуса Христової любові старанно нагадую, а коли б мені годилося сміливіше сказати, за твоєю ласкою, то й наказую»[29]. Тому Потій пише до князя, щоб навернути його на істинний шлях, хоча «княжа милість» до нього «не ласкавий» і на нього «ображений». Далі йде пишномовна похвала Берестейській унії, як богоугодній справі, яка відновила Флорентійську унію 1439 року. «За благостю Бога-Вседержителя і за його святим зволенням, без волі якого людині ніщо не можливе, сталося з’єднання поміж церквою грецькою і римською в державі його королівської милості, пана нашого милостивого, яке після такого довгого часу проклятої схизми мало на півтораста літ через недбання церковних старших лежало відлогом після Флорентійського собору, а тепер у наші часи відновлене, постановлене та утверджене є…»[30]. Отже, Іпатій Потій дивується, що князь сумує з приводу унії і гнівається на владик, що її підписали. «О христолюбивий і пресвітлий князю! Чи ж це з тих речей сумуєш і на нас слуг та богомольців своїх, прогнівляєш ся? Чи не слушніше пристало б радіти з того, адже сам того з великою охотою прагнув ти і жадав бачити й дочекати, поки Пан Бог смертельних очей твоїх не замкнув…». Далі Іпатій Потій виправдовує дії владик-уніатів, застосовуючи давно випробувані прийоми обману і звинувачення того, кого він образив. Він пише, що Костянтин-Василь звинувачує його в тому, що перед поїздкою владик до Риму не був скликаний православний собор. «Але мовиш ваша князівська милість, що треба було б спершу до синоду, а не Риму їхати, і до того, аби все діялося з волі всіх?»[31]. Але сам князь винен в тому: король не дав згоди на скликання православного собору, коли довідався, що князь послав на Торунській протестантський «єретичний» собор свого представника Каспера Лушковського, щоб узгодити дії православних і протестантів в боротьбі з католиками. Хоча насправді було навпаки: спочатку король не дав згоди на скликання Православного собору у червні 1595 року, а вже після того князь Острозький послав на собор протестантів Лушковського у серпні того ж року.

Далі Потій виправдовує себе і Терлецького, що вони свідомо приховали від православних патріархів підписання унії, пояснюючи це тим, що східні ієрархи невігласи і радитися з ними про унію не було ніякого сенсу. «Але речеш, княжа милосте: прагнув я єдності і дбав про неї, одначе не про таку, яка тепер сталася, але інакшу, тобто щоб з більшим пожитком та більшою славою було: аби не тільки тутешня держава, але й московська, а що більш і всі патріархи та греки загалом до тієї єдності приступили. Відтак хотів би, ваша княжа милосте, і такого, щоб я їхав до Москви. Але що ми не дочекались того і поспішились із тим, то зволяєш, ваша милосте, ображатися»[32]. Іпатій Потій виправдовується, що він не поїхав до Москви і Греції тому, що ці народи темні, грубі і неосвічені. «Бо хто не відає, які великі грубіянства, опір та забобони в московському народі! І хто не знає бридкого і згорділого у схизмі, правдиво заматерілого грецького народу і не пожиточної боязні, які не сміють ані помислити нічого доброго і слави достойного!»[33]. Потій пише, що якби навіть і патріархи хотіли «чого преславного і доброго вчинити… та не можуть і не сміють, боячись свого-таки власного народу… А коли б сталося, що і народ грецький був би до того несупротивний і на те дозволяв би, то чи ж турчин того не заборонив. А коли б і той дивився на те через шпари…все одно напевно це мало б протягтися на довгий час! Легко бо кожен може побачити, чи ж не велика від того була шкода очікувати того так довго…»[34]. Отже єпископи поспішили, бо остерігалися, щоб ніхто не перешкодив їхній справі. Іпатій Потій обливає брудом злості Православну грецьку церкву, де «нічого іншого нема, тільки пияцтво, ласість, святокупство, неправда, ненависть, наклепи, опір, пиха й надутість та й інші злості панують»[35]. Православні монахи «як опарені, без волі старших своїх по світу бігають, шукаючи ситнішої справи, а на місці рідко постоять! Явно кожен бачити може, що того святого чернечого чину, від Василя Великого фондованого, тільки титул або тінь, яка залишилась»[36]. Причиною занепаду Грецької церкви Іпатій Потій вважає турецьке панування, якого на його думку могло б і не бути, якби православні патріархи погодились на Флорентійську унію. «О бідна Греція, – патетично вигукує він, – так власне ото те гірке рабство з усього доброго тебе злупило й усю опанувало, понизили і спустошило, умалило, розсіяло, згасило і правдиво з грунту вирвало»[37]. Так злорадно і докладно Потій пише про негаразди Православної Церкви, намагаючись привести чим більше прикладів, для того, щоб переконати князя, що вихід із занепаду для Православної Церкви тільки у з’єднанні з церквою Римською. Тут слова Потія сбігаються з писанням Петра Скарги про те, що грецьку церкву, яка терпить матеріальні нестатки, приниження та утиски від турків, «поглинули брами пекельні». Це лише свідчить про те, що католицькі та уніатські автори не розуміли самої сутності церкви. Церква не призначена для виконання земних потреб, накопичення багатства, престижу, авторитету. Тому втрата матеріальних статків, утиски і приниження, які вона терпить від турків не страшні для Східної Церкви, адже вона зберегла свою духовну суть, чистоту догм, канонів, літургії, тобто зберегла себе як тонкий духовний організм, який з’єднує земний світ з небесним.

Потій обливає брудом православний Берестейській собор 1596 р, який заперечив унію. У вину православним Потій ставить співпрацю з протестантами. «Чого недавно свіжий приклад у Бересті виявився, що переважно єретики з нашими апостатами і з ворогами християнськими з’єднавшись та вчинивши собі інше соборісько супроти правил посміли нас виклинати і зі столиць наших скидати»[38]. Потій ніби забуває, що така фраза може образити князя, адже на антиунійному соборі провідну роль відігравали представниками Константинопольського та Олександрійського патріархів, а сам Острозький був ініціатором скликання собору і очолював на ньому коло світських магнатів.

Потій обурюється, що більшість православних священиків і народу повстали проти згоди з Ватиканом. У той час православні автори ясно доводили, що унія, підписана Потієм і Терлецьким неправомірна, була фактично єрессю і розколювала Православну Церкви, відокремлюючи від неї народ України і Білорусії. Потій ніби забуває 15-те правило Двократного собору, що проголошує «…якщо предстоятель проповідує єресь всенародно і відкрито вчить єресі у Церкві, то ті, хто відділилися від нього… достойні честі, тому що вони осудили лжеєпископів і лжевчителів…. І не розколом розірвали єдність Церкви, а зберегли Церкву від розколу і розділення».

На завершення листа Потій просить Острозького дати дозвіл на диспут з православними що до унії, або «ласкаво припустити до одноосібної розмови із собою» і в кінці попереджає, що якщо князь не прийме унію, то з його провини «Божа церква, можучи прийти до згоди і братерського поєднання і до любові спільної та християнської, та й не прийде», а князь за це «дасть відповідь нелицемірному судді на страшному його суді!»[39]. Про яку братерську згоду і християнську любов говорив Іпатій Потій, коли уніати насильно відбирали у православних церкви, проливали кров, вбивали людей та відбирали чуже добро, що яскраво описав Христофор Філалет. Лист Іпатія Потія – це сповнена лицемірства і ханжества брехня, завуальована улесливими пишними словами. Проте Костянтин-Василь на них не підкупився.

За дорученням князя в полеміку з Іпатієм Потієм вступив анонімний учень Острозької академії – Клірик Острозький, написавши в 1598 р. «Відпис на листа в Бозі превелебного отця Іпатія, володимирського та берестейського єпископа до ясновельможного князя Костянтина Острозького, воєводи київського, щодо рекомендації та вихвалення унії, або ж згоди Східної Церкви із Західним костелом, писаний у року 1598 через одного найменшого клірика церкви острозької, відписаний у тому ж таки році». Псевдонім Клірика Острозького залишається досі не розкритим. Висловлювалися припущення, що під цим ім’ям міг виступати Мелетій смотрицький, Мартин Броневський, Гаврило Дорофійович, Іов борецький.

У першій передмові«До чительника» Клірик Острозький пише, що він є не настільки мудрим та освіченим, щоб давати відповідь такому маститому теологу як Іпатій Потій, тому він почуває себе як кульгавий, якого вважають за здорового, як німий, якого вважають за красномовця, як жебрак, якого вважають за королівську персону, а також, як пастушок «над гусятками поставлений, який бачить, що до них підкрадається лис». Хоча і не може вбити ворога, повинен захищати їх, «кодоле хто сильнейший на порятунок не припадет». Тому він і наважився написати цей лист, що Грецька церква є в такому ж становищі небезпеки. Якщо читач побачить у ньому недоліки, нехай їх виправить, – «сам заступивши мене отповедай... бо один выполняемо закон Христов»[40].

У другій «Передмові листу до отця єпископа»Клірик Острозький пише, що справедливий Господь роздає таланти людям згідно їх віри і гідності. Наскільки кожний вірує в Бога, настільки великий талант приймає від нього. Талант людини проявляється у його справі. Отож наскільки справа згоди між Грецькою та Латинською церквою угодна Богові, покаже час. А поки що Клірик Острозький просить Іпатія Потія звернути увагу на його лист.

Після другої передмови Клірик пише сам Лист. Він розпочинає його думкою, що від природи людині призначено, що зло завжди прив’язується до доброти, «де насіння побожності сіється, там посеред пшениці кукіль свій розсіває неприятель». Так само і у згоді між Грецькою та Латинською церквами треба було пильно дивитися, щоб «не було трутизны, щоб одне з волею Божою тая згода зложила»[41]. Але так не сталося. Сама по собі добра ідея згоди церков була перекручена єпископами Іпатієм Потієм і Кирилом Терлецьким. Клірик Острозький пише, що Православна Церква була принижена, тому що унія церков не була рівноправною. Іпатій Потій і Кирило Терлецький поїхали до Риму, ніби посланці від усієї Православної Церкви, але це не було правдою. Вони присягали на вірність Римському папі від усіх священиків православних, але православні навіть не знали про цю присягу. «Присягали єсте за нас всіх, справовали от нас посольство, о котором мы не мыслили, вказували єсте от нас листы, о которых ся нам не снили». Вони принизили і зрадили віру батьків, «затемнили єсте их пресветлую славу». Отже унія між католиками та православними, яку підписали Іпатій Потей та Кирило Терлецький, це «оцукрована зверху отрута». Так само, як кожне дерево пізнається по його плодам, кожна справа пізнається по її наслідкам і результатам. Наслідки унії невтішні та плачевні. Унія, яку вихваляє Іпатій Потій, не об’єднала, а роз’єднала дві церкви, принесла людям горе і розпач, переслідування, кровопролиття, пограбування домів та церков. Клірик Острозький закликає Іпатія Потія відчути серцем, жахнутися та усвідомити, яке страшне лихо принесла унія, – «чого єсте своєю плаччю і риданню годною згодою наробили». Він робить висновок, що унію між православними та католиками не згодою, а «темним хаосом і пекельним прокляттям треба назвати». Уніати називають її богоугодною справою, лише щоб прикрити свій стид і духовну наготу. Ця згода несе світу горе. Отже, єпископа Потія та всіх, хто за ним піде, чекає Божа кара. В уста князя Костянтина-Василя Острозького клірик вкладає палку молитву за істинну унію між церквами, засновану на любові. Він пише, що подібно до того. як Господь серед всіх рослин вибрав одну рослину – виноград. серед всіх міст – одне місто Єрусалим (Сіон), серед всіх тварин – одну тварину – ягня, серед всіх птахів – одну пташку – голуба, так і серед всіх заповідей є найголовніша заповідь «любити один одного». Отже князь просить Бога подати любов, милість, згоду, «аби одними устами, одним серцем, однією мислію восхваляли пресвяте Ім’я Твоє»[42].

У своєму листі до князя Острозького Іпатій Потій пише, шо Берестейський собор лише відновив унію між Грецькою і Римською церквами, прийняту на Флорентійському соборі 1438 року. Щоб довести неправомірність Флорентійської унії, Клірик Острозький пише «Історію про листрійський, тобто розбійницький, ферарський, або флорентійський собор коротко правдиво написану». Клірик подає опис собору з позиції православних. Він пише, що собор відбувся в 1438 р. за панування константинопольського цесаря Івана Колуяновича Палеолога, і за короля польського Владислава Ягелоновича та за князя великого литовського Жигмонта «для заспокоєння розсварів і незгод у Христовій церкві і для правдивого виказу переступників передань апостольських і догматів богоносних отців»[43]. Насправді собор відбувся з ініціативи візантійського імператора Іоанна Палеолога та Константинопольського патріарха Йосифа, які дали згоду на об’єднання з Римською церквою за допомогу папи в боротьбі з турками. Клірик Острозький пише, що православні ієрархи не були задоволені тим, що собор відбувається на католицькій території в м. Феррара, але мусили на те погодитись, розуміючи неможливість проведення собору в Константинополі або іншому візантійському місті через «небезпеку від драпіжних турків». Головували на соборі цісар Іоан Палеолог, римський папа Євгеній та Константинопольський патріарх Йосиф. Інші патріархи не могли приїхати на собор, тому що перебували у столицях вже захоплених турками, але прислали на собор своїх представників. Прибув до Феррари і Київський митрополит Ісидор, про якого Клірик Острозький пише, що патріарх Йосиф посвятив його на Київську митрополію 4 місяці перед тим «за поданням папи римського та цесарським», хоча православні ієрархи Русі обрали на цю посаду «побожного скромного та вченого єпископа Іону, який приїхав «із причинними листами та свідоцтвами до константинопольського патріарха Йосифа та цесаря грецького Палеолога за сакрою або благословенням» пізніше від Ісидора і тому митрополії не отримав. Коли з’їхалися всі очікувані представники від двох церков, собор розпочав роботу. Вона проходила у формі засідань, на які виносилися дискусійні питання щодо католицьких і православних догм. «Відтак сходилися і засідали у великих церква, духовно бесідуючи, тихо у згоді та в любові в дусі Божім, в дусі миру Христового. …І так засідали в намовах у місті Феррарі шістнадцять разів, а у Флоренції (бо із Фермери через морове повітря виїхали) дев’ять разів чотирнадцять місяців. …Поміж інших такі статті від східників західним костелам подавалися: «перша: про походження святого Духа, що прикладають «І від Сина». Друга: про прісний хліб, якого римляни у сакраменті уживають. Третя: про чистилище, за чим значиться кінець муки. Четверта: хто подав причину до розірвання церкви. П’ята: про суботнього поста. Шоста: про подружжя, що капелани римські подружжям бридяться». Головними ораторами в цих диспутах виступали від Західної церкви – Ян Парижанин, від Східної – Марк Ефеський[44]. У дискусіях з цих питань, за словами Клірика Острозького, перемогли православні, і наостанок собор мав прийняти таку постанову: «Один Бог, котрий над усіма і в усіх, в Отці, і Сині, і Святім Дусі нами віриться і славиться. Отець не тільки без літ, але й без початку, один – причина, і корінь, і джерело в Сині та Святім Дусі бутнього божества, одна причина один одному: Синові Отець й одному Духу Святому початок, тим тільки більший або відмінний од Сина і Духа, що є приводом, але однієї честі й одного божества. Його Син, маючи початок, і корінь, і джерело Отця, від нього перед усіма віками безплітно, безтілесно, невимовно, безпристрасно породженням виник від Духа Святого, котрий корінь, і джерело, і причину має від Отця, від нього предвічно, безплітно не породженням, а походженням виник. Досконалий Бог одного єства із Отцем та Сином у Тройці славлений, якому й поклоняються»[45].

Проте західні і східні церковні ієрархи не встигли прийняти і затвердити своїми підписами таку постанову. Цьому завадив опат (абат) з м. Родиса (Родоса), який обурився тим, що «до згоди мали прийти, а перед східниками західники привтомлювалися в доказах і від своїх подань відступалися». Тому напередодні підписання угоди він прибув вночі до Флоренції з 2000 «прибраних до війни людей» і пішовши до папи Євгенія, гнівно звинуватив його в тому. що він «дав звести себе тим варварам, тим сирійцям. Тому здавна упірному і гордому грецькому народові» і на волю їхнім статтям хоче все здавна уживане і утримане в Божому костелі, винищити і вигладити. На це папа Євгеній відповів йому, що західні теологи були переконані східниками «не якимись їхніми раціями, ані силогізмами, ані красномовством, тільки свідоцтвом самого Святого Письма і великих стовпів церковних»[46]. Опат все ж таки переконав римського папу не приймати догм Східної церкви, адже тоді будуть посоромлені попередні римські ієрархи, яких мусять вважати «за блудних у вірі, і за небожних, і власне за єретиків». Радше б зволили ми тепер кров’ю та горлами своїми поплатитися, аніж на народ наш і костел римський, в усьому світі найвищий і найславніший, ганьбу наводити!»[47]. Опат пригрозив папі, що якщо він не розірве згоди з православними, то погубить їх жорстокою смертю, а цесаря, як птаха, передасть в руки папі. Проте кардинали й біскупи відказали, що в цьому немає потреби, тому що «Цесар Палеолог за першим словом… все вельми радо дозволить, адже пребуває у великій потребі й уже знищений так, що в нього сарацини ледве не півцарства забрали, і мало не щодня невтішні новини приходять із Греції». Отак Євгеній-папа легко дався намовити себе тим кардиналам і біскупам синоду того на згоду й постановлення розірвати, а побач них і на свій розмисел інакше написати й учинити»[48]. Довідавшись про це Марко Єфеський і численні інші єпископи і архієпископи «тікали від несправедливих судів і від того собору». «Бачачи це, західні отці й папа Євгеній наказали східних отців ловити. А писавши згоду або унію, відповідно до думки й волі своєї, ніби східні отці признали походження Свтого Духа «і від Сина», опрісноки, чистилище, біскупа римського намісником Христовим, і нащадком Петровим, і головою костелу, хапали їх і до підпису примушували різноманітним ув’язненням, темницями, путами, ранами та голодом»[49]. У своєму твердженні про фізичні наруги над представниками Східної церкви Клірик Острозький фантазує, але вірно передає саму сутність Флорентійської унії, згідно якої православні поступалися своїми догмами, якщо вони суперечили католицизму. У кінці свого трактату про Флорентійську унію Клірик Острозький пише, що римляни разом з хрестоносцями насильно примушували підписати унію навіть афонських монахів, нападаючи на їхні монастирі, хоча насправді на монастирі Афону нападали хрестоносці під час четвертого хрестового походу. Отже, у трактаті Клірика Острозького є багато вимишлених фактів, обумовлених незнанням історії, але в цілому сутність собору, якого не могли прийняти православні, передана вірно.

Іпатій Потей відповів на лист спудея «славної академії Острозької» другим листом до князя Острозького, у якому намагався його переконати, що уніати «нћчого в церкви восточной не нарушили, толко для непорядку от патриарха отступили»[50]. Отже, у 1599 р. «в Острогу в школћ кгрецкой» Клірик Острозький пише «Опис на другий лист велебного отца Ипатія володимерского и берестейского єпископа до яснєосвєцоного кнєжати Костянтина Острозького воєды києвского (просячи абы гнћв свой єго княжескай милости опустити рачил, а повєдаючи, иж они владыкове нћчого в Церкви Восточной не нарушили, толко для непорядку патриарха отступили». У передмові «До чителника» він зазначає, що Церква Божа має багато людей, пастирів, священиків, художників, будівничих... Серед них є більші і менші, але всі вони єдині своєю вірою, і тому всі важливі, як члени одного тіла Христової Церкви. Сам себе автор вважає найменшим «..з межи которых и я єдин, ач от всћх нєпотрєбнћйший, єднак жє Божіє творєніє, за таким певним и мощным щитом Писма Святого повторє отповћдати на лист в Бозћ велебного отца Іпатія выступую». Він розуміє, що «нєслушная єсть речь меншому болшего і простћйшому ученого учити», але за ним стоїть «мощныій щит Письма Святого». Тому він і наважився написати лист Потію та його однодумцям про «нерозсудный и легкомыслєный поступок мћшаной а вихроватой и бурливой згоды»[51] .

На початку листу Клірик Острозький пише, що сила Східної Церкви у її сталості, непорушності, непохитності. «Сталостю розмыслєных поступков… великіє патріарси во днях своїх процвітали и над сонце сіяли». Він не розуміє, чому уніати хочуть змінити сталі звичаї церкви, відступити від законних патріархів і передати православну церкву римському папі. «Чим же вам старожитнє законо положеныє порядки не подобалися? Чим и в чом вам патриарховє так далеке ввини? Чому без даня причины их отступаєте? Чому их безчестите?» Якби їх кілька сот і кілька тисяч було за жодним добродєтелі жодної визнати не хочуть. Причину цього Клірик Острозький знаходить у аморальності уніатів, яких називає «клеветниками» та «роздорниками», які «не так тћшатся з своєго щастя, як з людського нещастя»[52]. Вони знущаються із східних патріархів, які «не мают сребра и злота бляску… иж коней не мают среброуздных», адже оціюють кожного по земному багатству, не розуміючи того, що гідність християнина визначається в іншій системі координат їхніми духовними досягненнями. Тяжкі випробування які випали на долю східних патріархів, лише загартовують їх віру: «атоли ни скорб, атоли ни тіснота, атоли ни гоненіє, атолі ни голод…не может розлучити от любвє Божій…отдалити от закона Христового». Вони переносять все із невимовним терпінням і смиренням «умћют скорби над радости…..прекладати»[53]. Клірик гнівно звинувачує Іпатія Потія в тому, що вони порушили споконвічний церковний порядок, згідно якого єпископи повинні підлягати своїм патріархам, а не без собору й суду обмовляти, безчестити їх і від них відступати. «Якож, отче владыка, смћеш тым дћравым щитом, же нічого єсть не отмћнили, нічого не переступили, нічого не нарушили, заслонятись, якож оныє, которыє яснћй солнца вам променями своїми очи колют цћло зостанут слова: «Єсли который єпископ, або митрополит против свого патріарха дерзнет, розумћючи єго быти виным, в пред суда и собору всћх єпископов. И отступит от нћго, и не поминаєт имене єго по службћ, да извержется». Уніати порушили канони православної церкви «цей моцный привілей порядку церковного». «Яко от вас не єст преступлени овіє карфаганского 28-го и 125-го и 138-го каноны, абы жаден с причетников и з презвитеров, и з станов духовних, от того часу в яких же колвєк потребах, до римського єпископа не утћкались, ани до него ходили, а осли бы который учинил, от сполечности мћл быти вылучон»[54]. Порушники цих канонів, що зрадили свою Православну Церкву і перейшли під опіку папи, відлучались від Церкви. Отже, Клірик палко закликає уніатських священиків та єпископів, які відступили від Православної Церкви, як від своєї матері, покаятися і повернутися до неї: «Покайтеся и вы, о єпископы, восплачитеся свого отступления… Прийдете ж к Сіону…Повстаньте от такого сну заблужденя, навернетеся к чудному Востоку свћта»[55]. Він закінчує свій лист закликом до покаяння, який вкладає в уста Матері-Церкви: «Услыште ж сыны сіонскиє матер свою плачучу и рождшую вас, глаголящу: прийдите и видите сыны, поніж вдовица оставлена єсм. Воспитах вас с радостію, а погубілам вас со скорбію»[56]. «Прийдете ж синове восточніи, возшедшему на небо небесноє на Востоки, припадете сћдящему одєсную отца, поклонитеся, выслухаэт вас!...А если не узнаєтеся и не повернетеся – гнћв господен пояст Вас”[57].