Видатні діячі українського перед відродження

У культурі України ХІІІ-XVII ст. відсутні трактати з питань естетики. Однак є підстави розглядати певні рефлексії над проблемами мистецтва та художньої творчості у зв´язку з питаннями віри та її символів, цінності пізнання й ролі чуттєвого досвіду в пізнавальній діяльності, цінності небайдужого ставлення особи до світу та до віри і земного призначення людини. Період XIV-XVII ст. - час політичної залежності українських земель від литовських і польських князів. М. Грушевський зазначав: "Польща зібрала під своєю владою майже всі українські землі... Велике князівство Литовське послужило... ніби етапом в переході під владу Польщі, в сферу впливу її державного устрою, права і побуту" [6, с. 118-119]. Політика окатоличення та полонізації, яку послідовно здійснював польський уряд, спричинила до того, що "повний занепад українського елементу під впливом цих умов в Західній Україні позначився цілком ясно уже в першій половині XV ст. Українське населення живе в українських провінціях Польщі лише як етнографічна маса, а не нація, і православна "руська" церква лишається єдиним інститутом, що носить національну форму.Соціальні, національні й релігійні утиски, зокрема заборона "публічної відправи православного богослужіння і церковних церемоній" (М. Грушевський) зумовлюють зростання організо-ваної національної боротьби в середовищі міських жителів православного віро-сповідування, позбавлених будь-яких соціальних прав. Братства, котрі складаються як соціальне явище, набувають характеру консолідованого національного руху, спрямованого на оборону головної святиш народу - національної віри. Під впливом піднесення церковної організації до братств починає приєднуватися православна шляхта, навіть знатні роди, надаючи цим самим усьому руху вагомості та значущості.Важливе значення для піднесення культурно-національної свідомості українців мали релігійні рухи в Західній Європі. Боротьба протестантів проти католиків стала важливим джерелом натхнення для оборони православ´я проти католицтва. Важливої ролі набули у цьому процесі освіта й грамотність, їх цінували як знаряддя релігійної та національної боротьби. М. Грушевський налічує 119 українських реформаційних братств (громад), котрі діяли в руських землях. Зміст віри та способи відправи культу були живильним джерелом народного духу, збираючи його в цілісність морально й естетично визначену.Сучасні дослідники національного Відродження розглядають боротьбу народу за збереження православної віри та національної культури як вияви ідей ренесансного гуманізму в Україні. Розрізняють три основні етапи його розвитку. Перший - приблизно до середини XVI ст., що типологічно схожий з раннім італійським, має етико-філологічний характер. У центрі інтересу вітчизняних гуманістів перебувала суспільно-політична проблематика, питання етики й естетики. У другому періоді - друга половина XVI - до початку XVII ст. - здійснювалося інтенсивне розроблення ранньогуманістичних проблем у поєднанні з реформаційними ідеями та з ідеями візантійського Відродження. Це період активного формування історичної самосвідомості українського народу й ідеалу гуманістичного патріотизму. Третій період -друга третина XVII - початок XVIII ст. - період розроблення усього комплексу гуманістичних ідей та частково реформаційних [16, с. 13]. Ранні гуманісти - Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494), Павло Русин (помер 1517), Станіслав Оріховський (1513-1566) та інші, здобувши освіту на Заході у вищих навчальних закладах, утверджували гуманістичні ідеї переважно на території України (Руське воєводство). Українські гуманісти так само, як й італійські, були носіями широкої освіченості. Серед численних проблем, пов´язаних зі ставленням держави до народу, захистом людських прав і свободи людини, гуманісти також приділяли увагу художній творчості. Вони були ідейними натхненниками ренесансного мистецтва.