Лекція № 29. Революція 1905 р. в Росії і відродження української преси. «Хлібороб». «Рідний край». «Громадська думка» - «Рада»

Революція 1905 р. викликала надію на створення преси рідною мовою. Розвиток подій привів до проголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р., який разом з іншими свободами сповіщав свободу друку. Але тільки 24 листопада його було оголошено. Цим скористалася Лубенська «Громада» на Полтавщині, яка сподівалася цих змін і готувалася видати власний орган. Тож 25 листопада 1905 р. одразу вийшло перше число газети «Хлібороб». Фактичним редактором став В.Шемет (колишній член «Братства Тарасівців», співробітник ВУАН). Це була невелика на 4 стор. газета. У першому номері вона вмістила текст Маніфесту та статтю «Про вольності громадянські». Серед помітніших матеріалів – стаття про Переяславську угоду, про пробудження українського життя та західноукраїнський рух. Публіцистика була сміливою і гострою, пропагувалася національно-визвольна думка. Все суспільство з надією зустріло появу першої преси, усі 5 тисяч прим. одразу розходилися прямо з рук розповсюджувачів. № 5 вийшов тиражем 80 тис. прим. Після цього «Хлібороб» було заборонено.

Після проголошення Маніфесту одразу по різних містах України було зроблено багато спроб заснувати українські часописи. Влада спочатку відкинула ряд прохань. Аж з 24 грудня 1905 р. у Полтаві почав виходити політико-економічний і літературний тижневик «Рідний край», який підтримував радикальні позиції. Його першим редактором став М.Дмитрієв, співредактором – Панас Мирний (літературна частина). Серед співробітників – Олена Пчілка, І.Нечуй-Левицький, О.Коваленко, Д.Дорошенко та ін. З 3 16 1907 р. тижневик був заборонений, причиною чого став виступ редактора на підтримку селянський заворушень у подіях 1905 р. З жовтня 1907 р. «Рідний край» було перенесено до Києва, де він три роки виходив під редакцією Олени Пчілки. М.Дмитрієв подовжував з ним співпрацювати.

31 грудня 1906 р. вийшов № 1 щоденної української газети «Громадська Думка». Видавцями стали Є.Чикаленко, В.Симиренко та В.Леонтович. Редак-тором – Ф. Матушевський. До редакційного комітету ввійшли С.Єфремов, М.Загірна та ін., дописував О.Маковей. Для щоденної газети постала проблема журналістських кадрів. Єдині, хто мав такий досвід, були С.Єфремов та Ф.Матушевський. Є.Чикаленко писав: «Коли наша преса матиме будучину, вона розів’ється так, як у людей, то ім’я Ф. П. Матушевського повинно нею величатися на вічні времена як нашого першого мученика преси, який не шкодував свого здоров’я, можна сказати, свого життя, для її існування… У мене нема такого хисту, щоб змалювати заслуги цього чоловіка перед нашою газетою». Лише згодом ряд співробітників здобули досвід журналіста. Крім щоденних інформацій, телеграм, «Громадська Думка» містила значну кількість публіцистичних статей М.Грушевського про розвиток української політичної думки за ХІХ ст., Б.Грінченка про проблему української освіти. В.Доманицький подавав огляд української преси в Росії. З письменників друкувався В.Самійленко, Х.Алчевська, М.Чернявський, В.Винниченко, Б.Грінченко та ін.

Фінансову сторону видання підрахував С.Єфремов, прагнучи при більшому тиражі продавати її дешевше, щоб заохотити передплатників. Але навіть тисячний тираж по 5 коп. був доволі загрозливим для виживання газети. Є.Чикаленко висловився, що українські патріоти люблять Україну на словах, а не до глибини власної кишені. На початку газета зацікавила громадськість, зібравши понад 4 тис. передплатників. Але надалі стабільних залишилося 500. Читач не звик читати пресу по-українськи, лише літературу, і для нього дивною була мова публіцистики, газетної інформації. «Громадську Думку» засипали листами писати «мовою Шевченка». Врешті, багато злякалися радикалізму преси. Газета мала вічні проблеми з конфіскаціями. Було конфісковане перше число, потім ще ряд номерів, накладені численні штрафи – аж до остаточної заборони 18 серпня 1906 р. Тоді провели обшук у редакції, вилучили матеріали, заарештували С.Єфре-мова та ін. По всій Україні у передплатників провели теж обшуки і вилучили примірники, багатьох заарештовано. Є.Чикаленко клопотався долею органу, але дозволу видавати не дістав.

Тим часом вирішили видавати газету «Рада». Через місяць вона стала спадкоємцем «Громадської Думки». До неї ж і перейшли 1500 передплат-ників. Але це не зробило видання конкурентним. Тоді Є.Чикаленко продав частину своєї землі і вніс на видання 10 тис. крб., він покривав постійні дефіцити, брав на себе всі адміністративні турботи, вимоги читачів, брак передплатників, небезпеку закриття. Є.Чикаленко розумів, що коли він покине «Раду», газета загине, а це стане великим ударом для національної справи. Понад 8 років він ніс цей тягар. Коштами допомагав цукровар В.Симиренко, віддаючи на українські справи щороку 10% прибутків (так майже 40 років). Він говорив, що для України треба заробляти гроші і робити те, що вмієш найкраще, тож залишався в тіні. Це дало можливість видавати «Раду». У 1910 р. газета звернулася по допомогу до читачів із закликом залучати передплатників, аби втримати видання. Відгукнулося багато людей, в т.ч. і газета «Діло» звернулася до західноукраїнських читачів з закликом до передплати єдиної щоденної газети на всю Україну. Наприкінці 1912 р. знову довелося звернутися до читачів, внаслідок чого передплата зросла на 600 заявок. Перед І св. війною «Рада» вже мала коло 4 000 передплатників.

Вона почала орієнтуватися на інтелігенцію і відійшла від популярного викладу. Висвітлювала події не з позиції одної партії, а як єдина щоденна українська газета намагалася подавати їх всебічно. Саме тоді до Києва приїхав М.Грушевський, який почав співпрацювати з виданням. Редакторами були М.Павловський, а потім – А.Ніковський. Секретарем – С.Петлюра. Тут виступали С.Єфремов, С.Черкасенко, Д.Дорошенко, Л.Старицька-Черняхівська, Б.Грінченко та ін., зрідка – В.Липинський, проте проблема фахових журналістів і тут відчувалася. Передовиці писали переважно С.Єфремов, Ф.Матушевський, М.Грушевський, Д.Дорошенко, М.Павловський. З письменників друкувалися В.Винниченко, С.Васильченко, О.Олесь, М.Левицький. Жодна важливіша подія в житті України не пройшла мимо уваги цієї газети.

У зв’язку з подіями 1905 р. почалося розгалуження української преси по інших містах. Загалом після 1905 р. виходило 34 видання. Виникла короткочасна і швидко заборонена преса в Одесі, Катеринославі, Харкові. З них лише тижневик М.Міхновського «Сніп» протримався у 1912-13 рр.

У 1907 р. у Петербурзі УСДП заснувала тижневик «Слово», головним редактором якого став С.Петлюра, а співробітниками Д.Донцов, С.Черка-сенко, Г.Чупринка. Газета, на вимогу С.Петлюри, мала насамперед український, а не соціально-космополітичний характер. Вона мала коло 1 тис. тиражу, її передплачували члени партії, вчительство і студентство, але покрити витрати на видання не вдалося. У Петербурзі вийшло 6 номерів журналу «Вільна Україна» (1906), що стояв на позиціях української соціал-демократії. Тут друкувалася Леся Українка, обговорювалося питання української автономії. У 1907 р. Д.Донцов заснував для робітників і селян газету «Наша Дума», де писав про російську політичну ситуацію, зокрема критикував Думу, прийнятий нею бюджет, про безробіття в Росії, містив фейлетони про перебіг засідань. Вийшло 2 номери. Два місяці виходила газета української фракції Думи «Рідна Справа». Українська преса виникла і в Москві – вийшло кілька номерів тижневого журналу «Зоря» (1906).

Загалом коли у 1905 році вийшло 3 видання, то уже в 1906 р. – 17. Після спаду революції у 1907-1908 рр. щорічно виходило 9-8 видань. Але їх кількість зростає від 10 у 1909 р., а в наступних збільшується: у 1910 р. – 13, 1911-1912 рр. –16, 1913 р. – 19, 1914 р. – 17. Для порівняння – у 1914 р. в Західній Україні виходили 73 видання.

Ще для порівняння: на 1910 р. в Україні на 13 українських виходило 226 російських видань. І останній аспект: на цей же рік публікувалося 234 польських, 69 німецьких, 31 єврейське, 21 вірменське, 13 грузинських.

Менше нас мали татари (11), азербайджанці (6), білоруси (1), чехи (1).

Не минуло і двох місяців після Маніфесту, який передав цензуру на місця – губернаторам, поліції, земствам, як попередній підхід до української преси знову почав повертатися. Зокрема газету «Хлібороб» не допускали в села, відбирали у селян прямо з рук. Проти читачів почали вести заборони, репресії та переслідування. Київський губернатор заборонив доступ українських видань до сільських кооперативних товариств, бо друковані так званою новоствореною мовою часописи проводять ідею якоїсь окремої України і пробуджують в народі сепаратизм. У російських виданнях, прихильних українству, було заборонено повідомляти про передплату українських часописів. Мову преси називали «балаганщиною». У деяких місцях влада збирала відомості про передплатників, тому деякі з них просили не присилати більше часопис, а то можуть позбутися роботи. Вчителям ставили ультиматуми: або «Рада», або посада! Подекуди давалися розпорядження пошті, що вчителі не мають права передплачувати український часопис. У 1912 р. «Рада» писала: «нас не пускають до нашого кращого читача – сільського інтелігента, з яким поводяться вже зовсім рішуче…». Учням читання українського часопису, навіть фахового, загрожувало виключенням зі школи.

На українську пресу випадала найбільша кількість конфіскацій, арештів тиражу, штрафів, що фінансово руйнувало їх. Редактори не лише відсиджувались в арешті, а й потрапляли на заслання. Штраф могли накласти навіть за «тенденційний склад хроніки». Не раз було, що в українському видання стаття заборонялася, але її спокійно могли друкувати російські видання. Наприклад, стаття М.Грушевського про Мазепу і Виговського була заборонена в «ЛНВ» і була опублікована в російській газеті, не викликавши жодних зауважень. Так само вільно подавалися в російській пресі статті С.Єфремова і заборонялися в українській.

Коли М.Грушевський переїхав до Києва, він заснував пресу для селян – ілюстрований тижневик «Село» (1909-1910). Вона мала чисто практичний характер, подаючи корисні поради для ведення господарства. А також тут виступали українські письменники, які писали на тему села (О.Олесь, В.Самійленко, Г.Чупринка, В.Винниченко, С.Черкасенко), друкувалися західноукраїнські автори (О.Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Т.Бордуляк). Світові та внутрішні події оглядав М.Шаповал. Він же писав критичні замітки. П.Смуток повідомляв про діяльність Думи та уряду, М.Залізняк – про життя західноукраїнського села. Добре поставлена була хроніка. Все це спричинило успіх видання. Були окремі села, де нараховувалося понад 10 передплатників. Поштою його відправляли в найдальші села, де до того взагалі газети не бачили. Проте репресії не забарилися. М.Грушевський писав, що проти жодного українського видання вони так не велися, як проти «Села»: «Тяжко видавати тепер справедливу часопись взагалі, а ще тяжче українську, а ще гірше – селянську українську». Газета перестала виходити. Натомість з 1911 р. редакція в тому ж складі почала видавати ілюстрований тижневик «Засів». Вона провела анкету серед передплатників, бажаючи якнайкраще врахувати їхні побажання, врахувала інтереси селян і робітників, розширила коло тих, для кого адресувалася, і стала народною. Але теж проіснувала ледь більше року, загинувши від матеріальних нестатків. Редакція писала: «Шлях до народу поріс тернами та бур’янами, перепони та заборони стоять на ньому. Багато митарств проходить друковане слово, поки дійде в руки читача… Штрафи, кари цензурні та адміністративні завжди висять над головою редакторів та співробітників. А тут ще кругом добровільні темні сили завивають вовками, скиглять, щоб припинити наше діло». На базі редакції з кінця 1912 р. почав виходити ілюстрований тижневик «Маяк» (вийшло всього 28 чисел).