Період повоєнної кризи та революцій 1917-1923

Міністерство освіти і науки України

Технічний Коледж Луцького Національного Технічного Університету

Самостійна робота №4

на тему:

Період повоєнної кризи та революцій 1917-1923

Виконав:

студент 11-ОРЕ

ТК Луцького НТУ

Миронюк Олександр

Викладач:

Дубенська Алла Володимирівна

Луцьк 2014

План

1.Революція в Туреччині. М.Кемаль

2. Національні рухи в Китаї, Індії, Африці.

1.Революція в Туреччині. М. Кемаль

Кемалістськая революція,прийнята в літературі назва антиімперіалістичної, буржуазно-національної революції в Туреччині. До. р. почався після поразки Туреччини в 1-ій світовій війні 1914-18, в результаті якого створилася загроза повної втрати нею державній самостійності. На виникнення і розвиток До. р. великий вплив зробила Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії. Центром До. р. був Анатолія. Тут в кінці 1918 - початку 1919 виник стихійний народний рух проти окупації ряду районів країни державами Антанти (Великобританією, Францією, Італією), перерісше після окупації Грецією Ізміра 15 травня 1919 у визвольну війну (див. Турецька для Греко війна 1919-22 ). селяни Анатолійськие створили першу озброєну силу революції - партизанські загони («національні сили»). Нечисленний пролетаріат, зосереджений головним чином в окупованих районах країни, був ще слабкий, не мав своєї партії (компартія Туреччини виникла в 1920, в ході національно-визвольної боротьби). Керівним класом в До. р. був анатолійськая національна буржуазія (переважно торгівельна), зацікавлена в збереженні територіальної цілісності країни і створенні незалежної турецької національної держави. Значну роль в До. р. зіграли патріотичні круги дрібної буржуазії, інтелігенції, особливо офіцерство, з середовища якого висувався лідер революції Мустафа Кемаль-паша ( Ататюрк ). У вересні 1919 Сивасський конгрес національно-буржуазних організацій (так званих Суспільств захисту прав) вибрав керівний центр революції - Показний комітет на чолі з Кемалем. Зробивши в кінці 1919 своєю резиденцією Анкару, цей комітет став фактично виконувати функції тимчасового уряду Туреччини. Після розгону (березень 1920) імперіалістичними окупантами парламенту в Стамбулі, скликаного в січні 1920 на вимогу кемалістов і що прийняв 28 січня декларацію незалежності («Національна обітниця»), Показний комітет скликав (23 квітня 1920) в Анкарі Великі національні збори Туреччини (ВНСТ), що проголосили себе єдиною законною владою в країні. Султанський уряд в Стамбулі до цього часу в значній мірі втратило свій вплив. Його спроби подавити національно-визвольний рух своїми силами (організація реакційних заколотів в Анатолії, перекидання туди так званій халіфатськой армії і ін.) потерпіли невдачу. З середини 1920 імперіалістичних держав розвернули за посередництва грецької армії відкриту озброєну інтервенцію проти анкарського уряду. В той же час вони почали чинити тиск на султанський уряд, добившись від нього підписання кабальногоСеврського мирного договору 1920 .

2. Національні рухи в Китаї, Індії, Африці.

Китай:

З ХVII століття владу в Китаї зосередили у своїх руках маньчжури, які захопили країну і заснували свою імператорську династію Цін. На кінець ХIХ століття Китайська імперія втратила свою колишню могутність і перетворилася на напівколонію Заходу. Іноземні держави почали розподіл її території на «сфери впливу». Постаріла маньчжурська династія Цін уже не могла протистояти вторгненню іноземців і відстоювати суверенітет країни. Найбільш свідома частина суспільства розуміла необхідність негайних змін. У 1898 р. група китайських реформаторів зі схвалення імператора спробувала здійснити реформи, спрямовані на модернізацію Китаю. Однак через запеклий опір консервативних кіл ця спроба закінчилась цілковитим провалом.

Китай стрімко втрачав свій суверенітет. Тиск з боку іноземців посилювався. Країну заполонили католицькі і протестантські місіонери, які поширювали свою ідеологію серед китайського населення. Це викликало протест традиційного китайського суспільства. На зламі ХIХ–ХХ століть Північний Китай був приголомшений стихійним народним повстанням проти іноземців під проводом таємного товариства Іхетуань (історики часто називають його «боксерським повстанням»). Основним гаслом, що об’єднало повстанців, став девіз «Підтримаємо Цін, смерть іноземцям!». Але вигнати іноземців і відновити самоізоляцію Китаю від зовнішнього світу не вдалося: народне повстання було жорстоко придушено великими державами, а Китай зазнав нових принижень. «Боксерське повстання» розвіяло ілюзії, які ще існували в китайському суспільстві щодо могутності держави, уособленої монархією Цін. Престиж правлячої династії був остаточно підірваний. Китай зайшов у «глухий кут історії».

Індія:

Наприкінці ХIХ - початку ХХ століття Великобританія, обмежена в можливості розширити свою колоніальну імперію, значно посилює колоніальну експлуатацію Індії, яку в метрополії називали «перлиною у британській короні».

Британська Індія була країною з досить розвиненим (порівняно з іншими країнами Сходу) державно-політичним механізмом і партійно-політичною системою.

У 1885 р. створюється перша загальноіндійська буржуазно-націоналістична організація - Індійський національний конгрес (ІНК). На початку ХХ ст. у діяльності ІНК чітко визначились два напрями - ліберальний (представників цього напряму називали «поміркованими») і радикальний (радикалів називали «крайніми»). «Помірковані» були прибічниками поетапного, суто мирного переходу до незалежності шляхом поступового розширення індійського представництва в законодавчих органах влади. «Крайні» виступали за масові антиколоніальні дії та залучення до національно-визвольного руху найбідніших верств індійського суспільства. Лідером «крайніх» був Б. Г. Тілак.

Англійська колоніальна адміністрація, занепокоєна зростанням індуського націоналізму, почала демонстративно надавати підтримку індійським мусульманам з метою розпалювання ворожнечі між індуїстською і мусульманською общинами. У 1899 р. віце-королем Індії був призначений лорд Дж. Керзон, який представляв надзвичайно реакційну групу англійських імперіалістів. Він узяв курс на посилення колоніального режиму. Особливе занепокоєння колонізаторів викликав стан справ у Бенгалії, яка була провідним центром національно-визвольного руху. Тому під приводом «підвищення ефективності управління» було вирішено розділити Бенгалію на Західну і Східну. Як наслідок у Західній Бенгалії переважну більшість населення склали індуси, а в Східній - мусульмани. Таким чином Керзон прагнув потопити національний рух у релігійній і національній ворожнечі.

Африка:

До початку ХХ століття завершився колоніальний розподіл Африки європейськими державами. Площа колоній становила понад 90 % території континенту. Лише двом африканським країнам - Ефіопії і Ліберії - вдалося зберегти свою незалежність.

Збройне вторгнення європейців та їхня колонізаторська політика викликали піднесення національно-визвольного руху. Історичні особливості його виникнення і розвитку були тісно пов’язані з рівнем і специфікою суспільного розвитку народів Африки, а також формами й методами колоніального управління в різних частинах континенту, етнічними й національними особливостями місцевого населення. Національно-визвольний рух набував різних форм.

Досить часто народні рухи набували форм збройної боротьби, спрямованої проти колоніальних загарбань європейців. Такі рухи найчастіше очолювали представники феодальної і релігійної верхівок. Наприклад, такий рух під керівництвом духовного лідераМахді розгорнувся проти англійців у Східному Судані (повстання махдістів). Лише забезпечивши собі повну перевагу в збройних силах, англійці в 1899 р. здобули перемогу над махдістами. Протягом 1904–1907 рр. народи Південно-Західної Африки герероіготтентоти під проводом своїх племінних вождів героїчно боролися проти німецьких колонізаторів.

Деякі африканські правителі й вожді намагалися запобігти колоніальним загарбанням, використовуючи суперечності між західними державами, переймаючи європейський досвід у модернізації своїх країн. Саме така політика дозволила імператорові Ефіопії Менеліку IІздобути перемогу у війні 1895–1896 рр. над італійськими колонізаторами, що вторглися в країну.

У другій половині ХIХ - на початку ХХ століття в африканських колоніях почалося формування ідеології націоналізму і становлення політичних форм антиколоніальної боротьби. Носіями націоналістичних ідей були в основному представники нових суспільних верств - інтелігенції і дрібної буржуазії. З’являються перші політичні організаціїкорінного населення: Партія Батьківщини і Національно-ісламська партія в Єгипті, Африканський національний конгрес у Південній Африці, Товариство захисту прав аборигенів Золотого Берега (Гана) та ін.

Усе це свідчило про те, що на початку ХХ століття почала назрівати криза колоніалізму в Африці. Однак шлях багатьох африканських народів до незалежності проліг крізь довгі десятиліття героїчної боротьби.

Список використаної літератури:

1. С.П. Пивовар, Я.Серіщев, С.Стельмах "Всесвітня історія ХХ ст."

2. І.Коляда, Т.Ладиченко "Всесвітня історія вік ХХ"

3. В.Ф. Салабай, Я.А. Титаренко, Л.О. Панчук, М.П. Чуб, О.Ф. Яхно

"Політична історія ХХ ст."