Боротьба за легалізацію національних церков

Більшість церковних громад, що існу­вали легально, представляли Російську пра­вославну церкву (РПЦ). Радянська влада переслідувала РПЦ як найвпливовішу конфе­сію. Однак вона давала її ієрархам можли­вість легально діяти під гласним (з боку рад у справах релігії при урядах союзних республік) і негласним (з боку КДБ) конт­ролем.

РПЦ мала в Україні особливо розвинуту мережу громад - удвічі більшу (до 4 тис), ніж у Росії. Основна частина православних громад знаходилася в західних областях, де рівень релігійності населення був високий. Парафії цього регіону були передані РПЦ після заборони в 1946 р. греко-католицької церкви.

Піднесення національного руху яскраво проявилося і в релігійній сфері. Боротьбу за легалізацію Української католицької церкви підтримав Папа Римський Іван Павло II, який у червні 1988 р. звернувся до М. Гор­бачова з відповідним листом. Горбачов на цей лист прореагував надто нервово і почав вимагати вжиття заходів для приборкання активності греко-католиків.

Але завдання подолати «релігійно-на­ціоналістичний сепаратизм» виглядало не­реальним. Хоч і в підпіллі, греко-католицька церква функціонувала як повноцінна конфесія. Вона мала власні нелегальні па­рафії, а не лише «впливала» на віруючих.

У травні 1989 р. боротьба за легалізацію УКЦ набула відкритої форми. Шість єпи­скопів і священиків забороненої церкви почали голодування в центрі Москви на знак протесту проти небажання властей роз­мовляти з ними. До них приєдналися священики й віруючі в західних областях України.

Питання про легалізацію церкви було офіційно поставлене у Верховній Раді СРСР народними депутатами Р. Братунем, О. Гончаром і Б. Єльциним. Після цього духовний владика греко-католиків кардинал М. Любачівський звернувся до віруючих із закликом провести акцію на захист ре­лігійної свободи. Близько 150 тис. віруючих відгукнулися на заклик і взяли участь у церковних службах по всій території Західної України.

М. Горбачову ставало дедалі важче пояс­нювати всьому світу, чому він не скасовує сталінської заборони на діяльність УКЦ. 1 грудня 1989 р. під час візиту до Ватикану він заявив про скасування заборони. У квіт­ні 1990 р. греко-католикам повернули Львівський собор святого Юра і єпархіаль­ну резиденцію. У березні 1991 р. з еміграції повернувся кардинал М. Любачівський.

У лютому 1989 р. у Києві був організо­ваний ініціативний комітет, який поставив завданням легалізацію Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У серпні 1989 р. священик і віруючі церкви святих Петра і Павла у Львові відмовилися підпорядковуватися РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні.

Архієрейський собор РПЦ, який працю­вав у Москві в січні 1990 p., виділив єпархії, громади й монастирі на території УРСР в окрему адміністративну одиницю - екзар­хат. Новий екзархат став іменуватися Укра­їнською православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх та синод залиши­ли за собою право втручатися у розв'язання будь-яких питань внутрішнього життя УПЦ.

У листопаді 1991 р. православні ієрархи України поставили питання про надання УПЦ автокефалії. Патріарх відмовився це зробити. Більшість ієрархів та віруючих східних і південних областей України залишилася в підпорядкуванні Московського патріархату.

...


Грицак

УКРАЇНА 1945-1995: НОВА ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ

КІНЕЦЬ СТАЛІНСЬКОЇ ДОБИ

...

Як і в довоєнні десятиліття, однією з головних жертв полі­тичного терору стала українсь­ка інтелігенція. 26 липня 1946 р. ЦК ВКП(б) ухвалив резолюцію про «серйозні недоліки і помил­ки» керівництва української ком­партії. Серед численних звинувачень на адресу ЦК КП(б)У до­мінувала недостатня увага «до підбору й ідеологічно-політично­го виховання кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва», де знайшла притулок «ворожа бур­жуазно-націоналістична ідеоло­гія». Московську резолюцію про­дублював відповідними доку­ментами ЦК КП(б)У. Від серпня до жовтня 1946 р. виявилося п'ять ідеологічних постанов ЦК КП(б)У: про «історію української літератури», про журнал «Пе­рець», про журнал «Вітчизна», дві постанови про репертуар театрів. У них містився деталь­ний перелік проявів українсько­го націоналізму в мистецтві, на­уці й культурі. Партійні резолю­ції відкрили кампанію «критики» й «самокритики» у пресі та на велелюдних засіданнях у науко­вих і культурних інституціях. За ними послідували масові ареш­ти науковців, літераторів, діячів культури у 1946-1947 pp. Що­правда, за чисельністю жертв післявоєнні арешти поступали­ся терору 1930-х років: кількість заарештованих не перевищува­ла 10 тис. чоловік.

Переслідування української інтелігенції складало частину ширшої кампанії, яка охопила весь Радянський Союз у 1946 р. і за ім'ям її головного виконав­ця, голови відділу агітації й про­паганди (Агітпропу) Андрія Жда­нова дістала назву «ждановщини». Вона ставила собі за мету виключити із підрадянського ін­телектуального життя будь-які прояви прозахідних культурних впливів та лібералізму, незалеж­ної від партійної лінії думки. Мі­шенню стали найвідоміші і найталановитіші фігури: поетеса Анна Ахматова, письменник-сатирик Михайло Зощенко і композитор Дмитро Шостакович. У республі­ках до стандартних звинувачень у формалізмі, відхиленні від марксизму-ленінізму, захопленні За­ходом тощо обов'язково дода­валося ще одне: ідеалізація на­ціонального минулого.

Патріотичні інтерпретації істо­рії неросійських народів відпо­відно до партійної лінії стали особливо популярними у роки війни. Однак те, що було терпи­мим і бажаним у воєнний час, підлягало нещадному викорінен­ню у повоєнні роки. Гострої кри­тики зазнала Анна Панкратова, автор «Історії Казахської РСР» (1943) за те, що вона засуджу­вала російський колоніалізм і позитивно оцінювала антиросійські повстання козаків. У 1947 р. відбулася дискусія щодо ха­рактеру національного руху кав­казьких народів першої половини XIX ст. під проводом Шаміля. У результаті дискусій, що тривала майже п'ять років, Шаміля «викрили» як агента бри­танської розвідки, а весь очо­люваний ним рух був визнаний реакційним.

Українським історикам у ході загальної кампанії боротьби проти «буржуазного націоналіз­му» приписувано вину, що за часів війни вони підкреслювали відмінність українського історич­ного процесу від російського, стверджували український ха­рактер Київської Русі та ідеалі­зували українських національних діячів XIX ст. Особливо гострій критиці піддавалися праці шко­ли Михайла Грушевського. У 1947 р. ЦК КП(б)У ухвалив пос­танову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», що вимагала від укра­їнських істориків писати історію з позицій класової боротьби та російсько-української єдності80.

Патріотичні постанови Києва були лише окремими голосами у загальному хорі, диригованому з Москви. Посилення шовіністичного курсу було пов'яза­но з призначенням у 1947 р. на посаду голови Агітпропу Михай­ла Суслова, який залишався го­ловним ідеологічним цензором аж до останніх місяців брежнєвської доби. На відміну від Жданова, який полюбляв сам публічно виступати перед вели­кими аудиторіями, він діяв за лаштунками сцени, полишаючи брудну роботу для нижчих чиновників. У середині 1952 р. Суслов віддав розпорядження організу­вати групу з провідних московсь­ких і київських істориків для на­писання «Тез про возз'єднання України з Росією». Після цензу­рування тексту партійними ідео­логами «Тези...» були опубліко­вані у 1954 р. за особистим схва­ленням Суслова з нагоди 300-річчя Переяславської угоди як канонічний варіант партійної вер­сії української історії. Згідно з цією інтерпретацією, українці й росіяни походили зі спільного коріння - «давньоруської нації». Головною темою української іс­торії оголошувалося бажання українців «возз'єднатися» з Росією, яке зреалізувалося у Пе­реяславській угоді. Завдяки «воз­з'єднанню» українці разом з ро­сіянами могли боротися проти спільних класових і зовнішніх ворогів, а в 1917 р. добитися свого соціального і національно­го визволення. «Тези...» йшли набагато далі за передвоєнну теорію «меншого зла», замінив­ши тезу про «приєднання» (анек­сію) України до Росії тезою про «возз'єднання», іншою суттєвою зміною було особливе наголошу­вання на етнічній близькості ук­раїнців і росіян як фактори українського історичного процесу - теза, що не мала нічого спіль­ного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на ру­шійну силу історії21.

Нова хвиля гострих ідеологіч­них атак на українську інтеліге­нцію розпочалася після Днів ук­раїнської культури у Москві (15-25 червня 1951 p.). 2 липня 1951 р. у центральній московській газеті «Правда» появилася редакційна стаття з гострою критикою ЦК КП(б)У за його недостатню ува­гу до виявлення і поборювання українського націоналізму, який знову проник в українську літе­ратуру й науку. Олександр Кор­нійчук і його дружина Ванда Василевська були розкритико­вані за лібретто до опери «Бог­дан Хмельницький». У лібретто недостатньо розкривалася «про­гресивна» роль російського царя та російських бояр. У поле зору патріотичної критики потрапив вірш Володимира Сосюри «Лю­біть Україну», написаний ще в 1944 p., але перекладений російською мовою лише в той час. Поетові ставилося у вину, що він оспівував не радянську, не со­ціалістичну, а «якусь одвічну Ук­раїну, Україну взагалі».

Публікація статті послужила сигналом для нової хвилі антинаціоналістичної кампанії в Ук­раїні. Звинувачення в націоналістичних поглядах прозвучали на адресу декількох українських письменників на надзвичайному пленумі Спілки письменників Ук­раїни (30 липня-2 серпня 1951 p.). Важливість пленуму під­креслювала присутність на ньому двох спеціальних пред­ставників з Москви, російських письменників Костянтина Си­монова й Олексія Суркова.

У листопаді 1951 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, присвячений ідеологічній роботі. На ньому було засуджено помилки у творчості українських письменників -Юрія Яновського, Ірени Вільде, Платона Воронька та ін. Для пок­ращання ідеологічної роботи ви­рішено провести тотальну ідео­логічну перевірку всіх українсь­ких комуністів. У результаті пар­тійних «чисток» за період з січ­ня 1949 по вересень 1952 р. з КП(б)У було виключено близько 3% її складу. Водночас в Україні розгорнулася ідеологічна кампа­нія «промивання очей». Лише у 1951 р. було прочитано близько 25 тис. лекцій, які примусово від­відали 7,7 млн чоловік. На лекці­ях домінували теми: «Великий російський народ - провідна на­ція СРСР» або «Українські бур­жуазні націоналісти - смертельні вороги українського народу»22.

Зворотною стороною атак проти західного космополітизму та критики «буржуазних націона­лістів» неросійських народів став розквіт у післявоєнні роки офіційного російського шовініз­му. Його характерною рисою були вишукування російських пріоритетів на світові наукові відкриття і технічні винаходи. За 1946-1950 pp. у результаті цієї кампанії прозвучали заяви, що насправді російські, а не західні вчені і техніки винайшли радіо, електрику, трансформатор, лі­так, парашут, стратоплан тощо. Відкриття закону збереження енергії було приписане Ломоно­сову; з того часу у шкільних під­ручниках фізики він фігурував як закон «Лавуазьє-Ломоносова».

Радянська наука під партій­ним керівництвом була покли­кана творити чудеса, недосяжні для західних науковців. Урод­женець України, агробіолог Трохим Лисенко добився запа­морочливої кар'єри й особистої прихильності Сталіна. Він поо­біцяв створити за короткий час надмір сільськогосподарської продукції з допомогою власної методики виведення нових ро­слинних і тваринних порід. Фе­номен «лисенківщини» нагаду­вав феномен Распутіна в остан­ні роки правління Романових -в обох випадках політична вер­хівка сподівалася «чуда», яке б врятувало її від нагальних про­блем реального життя. Підне­сення Лисенка супроводжувало­ся гострими атаками на генети­ку («менделізм-морганізм»), яку проголосили «продажною до­чкою імперіалізму». В Україні були позбавлені роботи київсь­кі і харківські вчені-генетики М.Гришко, С.Гершензон, І.Поляков та Л.Делоне23. її «рідною сестрою» стала кібернетика. Були спроби провести ідеоло­гічну чистку у всіх галузях науки, вишукуючи там прояви «безрід­ного космополітизму».

Переслідування радянської інтелігенції набрало виразно ан­тисемітського характеру, оскіль­ки євреї, на думку організаторів цієї кампанії, були основними носіями «космополітичних» на­строїв. Антиукраїнство Сталіна йшло в парі з його неприхова­ною ненавистю до євреїв (на за­сіданнях Політбюро, як згадував Хрущов, Сталін не зупинявся на­віть перед тим, щоб перекривлювати єврейський акцент). Особливо відверто його антисе­мітизм проявився у справі Єв­рейського антифашистського комітету, створеного у роки вій­ни для організації матеріальної допомоги СРСР єврейськими організаціями США. У 1944 р. комітет надіслав Сталінові листа з проханням встановити в Кри­му єврейську автономну респуб­ліку. Цю ідею карні органи пред­ставили як спробу сіоністів вста­новити твердиню американсько­го імперіалізму на радянській те­риторії. 24 єврейських лідери, яких заарештували у зв'язку з цією справою (серед них два письменники і. Фефферта Л. Квіт­ко, які працювали в Україні) були розстріляні у Москві в серпні 1952 р.24 У січні-лютому 1949 р. була організована хвиля атаки проти сіонізму, Ізраїлю та радянських «непатріотичних» євре­їв, ії жертвами стало багато єв­рейських літераторів, що прожи­вали в Україні, зокрема два відомі українські поети єврейсь­кого походження Леонід Первомайський та Сава Голованівський. Антисемітська політика в Україні, як стверджував Хрущов, стала відвертою після його пе­реведення до Москви (1949), коли влада перейшла до рук першого секретаря ЦК КП(б)У Лео­ніда Мельникова та Голови Ради Міністрів Української РСР Коротченка. У найбільших містах Ук­раїни - Києві і Харкові - були навіть випадки погромів25.

...

Жертвою насильства стала й греко-католицька церква, яка намагалася зужитися з новим режимом. Митрополит Андрей Шептицький надіслав радянсь­кому урядові листа, в якому висловлював бажання і готовність співпрацювати з радянсь­кою владою. Після його смерті (23 листопада 1944 р.) новий митрополит Йосип Сліпий вис­тупив зі зверненням «До духо­венства і віруючих», закликаю­чи, зокрема, бандерівців «вер­нутись з неправильного шляху». Але радянський режим відкинув можливість співпраці, інкриміну­ючи Ватикану співпрацю з ні­мецьким режимом. Це звинува­чення поширювалося на дві церкви, що перебували під зверхністю папи - римо-католицьку і греко-католицьку. Але за мнимі гріхи колаборації до­велося розплачуватися лише греко-католицькій церкві. 8 чер­вня 1945 p., майже через місяць після арешту всієї верхівки ГКЦ на чолі з митрополитом Сліпим, була затверджена ініціативна група на чолі з о. Гавриїлом Костельником. За дорученням НКВС, вона підготовила возз'єднання ГКЦ з православною церквою. 8-10 березня 1946 р. на Львівському соборі ГКЦ про­голосила про свій перехід в лоно Російської православної церкви. 1000 священиків, які відмовилися піти на такий крок, разом з митрополитом Йоси­пом Сліпим були вислані до Сибіру. На Закарпатті у жовтні 1947 р. дійшло навіть до вбивства католицького єпископа Теодора Ромжі, який відмовив­ся прийняти православ'я32. Ба­гато хто з незгідних священи­ків, ченців та віруючих перейш­ли у підпілля. Греко-католицька церква стала найбільшою у світі забороненою конфесією.

...

Потреба у кваліфікова­них робітниках й інженерних кадрах покривалася в основно­му за рахунок міграції робочої сили з Росії і Східної України. Це вело до часткової русифікації західноукраїнських міст.

...