Класичні буржуазні ідейно-політичні доктрини і сучасність

о;

основними різновидами політичної
'ідеології, яка виражає, інтереси бур-
жуазії на різних етапах історичного розвитку, є лібералізм
і консерватизм.

Лібералізм Лібералізм (від лат. НЬегаІіз - вільний)
зародився як ідеологія буржуазії у
XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктри-
на до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталіс-
тичного способу виробництва вимагали ліквідації історично
віджилих феодальних суспільних відносин, усунення пере-
шкод вільному підприємництву, приведення у відповідність
з новими виробничими відносинами політичної надбудови.
В основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування
назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних
мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт,
Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрун-
товував ідеї суспільного договору та природного права.
Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми.
За цією угодою люди передають державі частину своїх прав,
але є такі права, що належать їм від народження і не можуть
бути відчужені. До них належать насамперед право на життя,
свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є централь-
ною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів
досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все
те, що притаманне буржуазії.

Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший
розвиток, зокрема, у працях Б. Констана. Він розрізняв


Світові ідейно-політичні доктрини

Політика як міжнародний процес



свободу політичну і громадянську (особисту). На його думку,
народи стародавніх Греції та Риму знали лише політичну
свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню
участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте
людина за таких умов не знала особистої, громадянської
свободи, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась
державою. Громадянська свобода, яка проявляється в
незалежності приватного життя індивіда від політичної
влади і наявності у нього низки особистих прав, з'являється
лише у нових народів.

Проголошення свободи найвищою цінністю означало
визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації
будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму дер-
жавної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує
поділ влади на три відносно самостійних гілки - законо-
давчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку
Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск'є.

В економічному відношенні лібералізм передбачав
усунення цехової регламентації, позаекономічних форм
залежності і повну підприємницьку свободу. Ця свобода
грунтується на приватній власності і проявляється у вільній
конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава
має керуватись принципом «Іаіззег іаіге» (франц. - «до-
звольте діяти»); вона не повинна втручатись в економіку, а
покликана виконувати лише роль «нічного сторожа»
(А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим
самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й
держава, яка розглядалась як неминуче зло.

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму
були сформульовані у французькій Декларації прав людини
і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській
Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р.
Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники»
США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

На початку XIX ст. поняття «лібералізм» увійшло до
європейського суспільно-політичного лексикону. Як найме-
нування політичного угруповання воно вперше з'явилось
1812 р. в Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів-
націоналістів у кортесах. Згодом увійшло до англійської і
французької, а слідом за ними - до інших європейських
мов. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли

ліберальні політичні партії, які функціонували вже не як
аристократичні угруповання чи політичні клуби, а як масові
організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібе-
ралізму стала пануючою у європейській і північноамерикан-
ській політичній думці, а ліберальні партії займали провідні
позиції в політичному житті західних країн.

Проголошення і конституційне закріплення права на
свободу, приватну власність і вільну економічну діяльність,
втілення в життя принципів вільної ринкової конкуренції і
поділу влади забезпечили прискорений розвиток продуктив-
них сил, сприяли звільненню від пут абсолютизму, станов-
ленню правової держави, парламентаризму й демократії. В
цьому полягає незаперечна історична заслуга лібералізму.

Однак давно помічено, що свобода - ворог рівності.
Проголошена лібералізмом свобода для всіх виявилась
свободою лише для небагатьох - для власників, тобто для
буржуазії. Держава, яка дала рівні права всім громадянам і
усунулась від втручання в економіку, залишила слабких без
захисту і зробила їх здобиччю сильних. Замість цивілізо-
ваного індивідуалізму утвердився буржуазний егоїзм, коли
кожен діяв лише у власних інтересах, не зважаючи на
інтереси інших людей і суспільства в цілому. Збагачення
одних здійснювалось за рахунок зубожіння інших. Загостри-
лась класова боротьба, про що свідчать численні виступи
робітників на захист своїх прав та інтересів. У Франції,
наприклад, через 82 роки після прийняття Декларації прав
людини і громадянина, у 1871 р. відбулось повстання
робітників Парижа проти безправ'я і злиденного існування,
яке увійшло в історію під назвою Паризької Комуни.

Особливо наочно криза класичного лібералізму вияви-
лась на рубежі XIX-XX ст. з настанням монополістичного
етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об'єднання
стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які
не витримували конкуренції з ними і розорялись. Моно-
польні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств
призводили до зубожіння широких верств населення
капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення
класової боротьби між найманими працівниками і власни-
ками засобів виробництва.

У такій обстановці ідеологи буржуазії виступили з про-
позиціями про перегляд деяких найважливіших положень


Політика як міжнародний процес

Світові ідейно-політичні доктрини



класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних
обмежити свавілля монополій і полегшити становище
найбільш знедолених верств населення. Вони сформулювали
низку нових важливих принципів лібералізму, які в сукуп-
ності склали так званий соціальний лібералізм. Мова йде
насамперед не лише про формальне визнання права кожного
на життя, свободу і власність, а й про реальне забезпечення
соціальних прав людей - на працю, відпочинок, добробут,
охорону здоров'я, освіту тощо. Для обмеження свавілля
власників капіталістичних монополій, приборкання стихій-
них сил економічного розвитку визнано за необхідне втру-
чання держави в економіку й соціальні відносини.

Визначним теоретиком соціального лібералізму був
англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946).
Ще на початку XX ст. він виступив з теорією «регульованого
капіталізму», згідно з якою в нових історичних умовах
держава має відмовитись від ролі «нічного сторожа» і стати
дійовим регулятором соціально-економічних відносин.
Держава, на думку Дж. Кейнса, мусить обмежити монопо-
лізацію виробництва, встановити правила чесної конкуренції,
підтримувати дрібні й середні підприємства, організовувати
громадські роботи з метою зменшення безробіття, допо-
магати незахишеним верствам населення.

Рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням
історії й утвердив принцип державного втручання в еконо-
міку та ідею держави загального добробуту, стала велика
економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню
кейнсіанських ідей у його «новому курсі» американському
президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подо-
лати найважчу за всю історію США соціально-економічну
кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта сприяли популяризації
ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже
як соціальний лібералізм знову стає провідною ідейно-
політичною течією.

На позиції лібералізму в суспільно-політичному житті західних
країн значною мірою вплинуло те, що в 50-ті роки у США сформувався
своєрідний консенсус між лібералами та представниками поміркова-
ного крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально-
економічної політики, зокрема шодо державного втручання в еконо-
міку й соціальні відносини. В Західній Європі подібного консенсусу
ліберали досягли з соціал-демократами та консерваторами. Ліберально-
консервативно-соціал-демократичний консенсус не ставив під сумнів

існування капіталізму, а був спрямований лише на реформування
окремих його сторін. Мова йшла про те, шо держава повинна захищати
інтереси всіх верств суспільства. Вона покликана зменшувати соціальну
нерівність шляхом перерозподілу доходів, забезпечувати зайнятість,
розвивати системи охорони здоров'я, освіти, культури, житлового
будівництва тощо. Післявоєнне економічне піднесення та реалізація
ідей соціального лібералізму й соціал-демократизму в країнах Заходу
сприяли підвищенню добробуту широких верств населення. Набула
поширення концепція «держави загального благоденства». Та сталося
так, що основні ідеї лібералізму в межах досягнутого консенсусу
запозичувались консерваторами справа, а соціал-демократами - зліва.
Ця обставина не могла не відбитися на статусі лібералізму й
ліберальних партій, соціальна база яких звузилась, оскільки вони
опинились між соціал-демократичними і консервативними таборами.

Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним
ученням. Зусилля щодо оновлення лібералізму, пристосуван-
ня до нових історичних реалій зумовили появу багатьох його
різновидів, у тому числі національних. Серед багатьох
варіантів лібералізму можна виокремити два більш-менш
чітко виразних основних його напрями, які відрізняються за
принципами й підходами до розв'язання найважливіших
соціально-економічних проблем. Один з цих напрямів,
особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від
франц. ІІЬегіе - свобода). Для нього характерні абсолюти-
зація індивідуальної свободи, заперечення втручання дер-
жави в економіку й соціальні відносини, прихильність до
вільного ринку. Цей напрям, який у західноєвропейських
країнах іноді називається неолібералізмом, у США відпо-
відає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В
центрі ЇЇ - ідея вільного ринку та опозиція вченню
Дж. Кейнса. Представники цієї школи, передусім американ-
ський економіст Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрій-
сько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх
Август фон Хайєк
(1899-1988), вважають, що грошовий обіг
і його закони складають центральний елемент економічної
системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при
розв'язанні економічних завдань основний наголос вони
роблять на монетаристських засобах, фінансовому регулю-
ванні, а точніше - саморегулюванні. По суті справи,
зазначений напрям лібералізму - це економічний консер-
ватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі
положення класичного лібералізму.

5 - 2-1330


Політика як міжнародний процес

Світові ідейно-політичні доктрини



Другий напрям сучасного лібералізму за своїми найбільш
загальними рисами займає проміжне становище між консер-
ватизмом і соціал-демократизмом, змикаючись з першим
справа, а з другим - зліва. Грунтуючись на таких цінностях
класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна еконо-
мічна діяльність, цей напрям водночас визнає необхідність
втручання держави в економіку й соціальні відносини,
забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву
соціального лібералізму.

Таким чином, у сучасному світі існують два напрями
лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмін-
ність між ними полягає в тому, що перший визнає необ-
хідність державного регулювання соціально-економічних
процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження
втручання держави в суспільне життя. Ідеологія більшості
сучасних ліберальних партій поєднує елементи обох напря-
мів лібералізму, але в різних пропорціях, що залежить від
особливостей конкретних країн, уміння партій своєчасно
відгукнутися на назрілі суспільні потреби.

Консерватизм Назва доктрини консерватизм походить
від латинського слова сотегуаге, що
означає «охороняти», «зберігати». Щоправда, з'явилась вона
дещо пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 р., коли
французький письменник, виразник ідеології дворянсько-
монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768-1848) почав
видавати журнал «Консерватор».

Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії
пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою
революцією XVIII ст., які ознаменували початок епохи краху
феодалізму й настання капіталізму. Консерватизм став
своєрідною реакцією феодально-аристократичних кіл на
загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звич-
ному способові життя й мислення, яка йшла від революції.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч,
філософ і публіцист Едмунд Берн (1729-1797), який у своїх численних
працях засуджував Французьку революцію. Його книга «Роздуми про
революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму.
Головна ідея книги - традиціоналізм, схиляння перед святістю
традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє
традиції, дотримуватись яких, на його думку, значить чинити відпо-
відно до природного ходу явищ, вікової мудрості, яка акумульована в
традиціях.

Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в
природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно
урівноважують одні одних. Дуже важливо, щоб ця рівновага в подаль-
шому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою
й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з
вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові. Так
повільна, поступова еволюція поєднується з принципом збереження.

Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав,
що вони не мають порушувати традиційні засади. Він розмежовував
зміни й реформи: якщо перші змінюють сутність об'єктів, то другі їх
сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який, на превеликий
жаль, доводиться застосовувати. Е. Берк віддавав перевагу превентив-
ним реформам, які покликані упереджувати революції.

Найвідомішими прибічниками й послідовниками Е. Берка у
тогочасній Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і
філософи Луї де Бональд (1754 -1840), Жозе де Местр (1753-1821),
австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (1773-1859), а в США -
«батьки-засновники» цієї держави Джон Адамс (1735-1826), Александер
Гамільтон (1757-1804).

Ж. де Местр і Л. де Бональд розуміли, що повернутись у доре-
волюційні часи неможливо. Велику французьку революцію вони
вважали заслуженою карою аристократії, яка морально розклалася.
Шлях до спасіння обидва вбачали в посиленні ролі релігії як у
духовному, так і у світському житті. Вони начисто заперечували
республіку, як форму державного правління; зразком «конституційова-
ного суспільства» вважали феодалізм. На відміну від Е. Берка, котрий
припускав реформи, але поєднував їх з традицією, вони протиставляли
традиції і авторитет реформам. На їхню думку, новації завжди вносять
велику смуту в суспільне життя.

К. Меттерніх виходив з ідеї еквілібріуму як збалансованої системи
європейських держав, заснованої на дотриманні балансу між наймогут-
нішими державами. Таку систему він вбачав у Священному союзі,
створеному 1815 р. в Парижі монархами Австрії, Росії і Пруссії.
Зовнішньополітичний еквілібріум найтіснішим чином пов'язаний із
внутрішньополітичним пануванням консервативних сил.

Таким чином, ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, висуну-
тим європейським Просвітництвом і Великою французькою револю-
цією, засновники консерватизму протиставили погляд на суспільство
як на органічну й цілісну систему. Реалізація цих ідей, гадали вони,
передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне
руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства. А тому
існуючим інститутам потрібно віддавати перевагу перед навіть найдо-
сконалішими теоретичними схемами.

Якщо лібералізм відразу виник як буржуазна політична ідеологія, то
консерватизм спочатку відбивав інтереси феодально-аристократичних
кіл у їхній боротьбі проти буржуазії і лише згодом став щоразу більше
використовуватись буржуазією для захисту власних інтересів. Напов-
нення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій



35*


Політика як міжнародний процес

Світові ідейно-політичні доктрини



1848-1849 рр. і чітко проявилось у політиці першого рейхсканцлера
Німецької імперії Отто фон Бісмарка (1815-1898), прем'єр-міністра
Великобританії, лідера Консервативної партії Бенджаміна Дізраелі
(1804-1881) та'ін.

О. фон Бісмарк соціальну базу своєї консервативної політики
вбачав передусім у соціальних верствах з сильними пережитками
станових уявлень - селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався
довести, що великі землевласники є природними союзниками цих
верств у їхній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі висунув ідею
«однієї нації», яка об'єднує представників усіх суспільних класів і
соціальних верств і має стати основою консервативної партії.

О. фон Бісмарк і Б. Дізраелі визнавали необхідність соціальних
реформ і стояли біля їх витоків. Особливо наочно ця необхідність
виявилась з переростанням капіталізму в імперіалістичну стадію, коли
загострилась класова боротьба, зміцнів робітничий рух. За цих умов,
відстоюючи єдину мету - зміцнення економічного й політичного
панування буржуазії, консерватори розходилися щодо шляхів і засобів
її досягнення. Прибічники реформістського напряму визнавали
необхідність співробітництва з лібералами та поширення впливу на
робітничий клас. Традиціоналісти, виражаючи інтереси землевласниць-
кої аристократії, заможного селянства, а також ремісників і дрібних
торговців, які зазнавали утисків від монополістичних конкурентів,
відстоювали старі цінності.

За всіх відмінностей між різними напрямами консерва-
тизму аксіомою консервативної ідеології й політики було і є
визнання природної та соціальної нерівності людей. Со-
ціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи.
Через те вони, як і представники класичного лібералізму,
виступають проти втручання держави в економіку й
соціальні відносини. Але якщо для лібералів держава - це
«нічний сторож», надкласовий арбітр-примирювач, то для
консерваторів - це поліцейський, який твердо стоїть на
сторожі інтересів капіталу, нав'язує його волю трудящим, у
разі необхідності - жорсткими, репресивними засобами.

Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання
традицій, порядку, жорсткої державної політики були
запозичені фашистами. Тому Друга світова війна, що завер-
шилась розгромом фашизму, істотно послабила позиції кон-
серваторів і примусила їх пристосовуватись до нової обста-
новки у світі. Після війни центр міжнародного консерватизму
перемістився до США, де відбулося зближення консерваторів
з лібералами і досягнення між ними консенсусу.

Соціально-економічна політика консервативно-лібераль-
ного консенсусу спиралась на методи державно-монополіс-

тичного регулювання, запропоновані Дж. Кейнсом. Згоду
між консерваторами й лібералами США на грунті буржуаз-
ного реформізму відкидали правоконсервативні сили, "які
заперечували будь-яке втручання держави в економіку й
соціальні відносини, всіляко підносили вільне підприєм-
ництво. Подібне розмежування було і в Європі, де склався
своєрідний консенсус між консерваторами, лібералами й
соціал-демократами. Економічна криза середини 70-х років,
яка ослабила позиції соціальних лібералів і соціал-демократів,
сприяла піднесенню впливу правоконсервативних сил. Вони
прийшли до влади у Великобританії, Франції, ФРН, США.

Політика консерваторів передбачає не лише обмеження
втручання держави в економіку, а й усіляке скорочення її
соціальних витрат. В умовах економічного застою, при над-
мірному тискові соціальних витрат на виробництво й
державний бюджет, така політика може виявитись досить
ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо
кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на
соціальні цілі. Однак послідовно й більш-менш тривалий час
проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі
соціальні наслідки, як і політика, що грунтується на прин-
ципах класичного лібералізму, а саме - поглиблення
соціального розшарування, зростання відносної бідності та
соціального невдоволення. В результаті консерваторам
доводиться або вносити корективи у свою соціально-еконо-
мічну політику, або поступатися місцем іншим політичним
силам.

Неоднорідність консерватизму як ідейно-політичної течії
проявляється в наявності декількох його різновидів. Най-
частіше виокремлюються три: традиціоналізм, лібертаризм і
неоконсерватизм. Традиціоналізм робить ставку на збере-
ження соціальних засад і дотримання моральних традицій,
притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодаліз-
му. Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього
антиетатизму (від франц. еіаі - держава), необмеженої
свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що
права індивіда мають першість над інтересами колективу, а
державне втручання в економіку неприпустиме. Неоконсер-
ватизм
за своїм підходом до вирішення найважливіших
соціально-економічних і політичних проблем близький до
соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспіль-

І^й^жжй:^-*^ 549


Політика як міжнародний процес

Світові ідейно-політичні доктрини



ного розвитку, історичної, соціальної І політичної активності
людини, демократизації політики й соціальних відносин.
Прихильники неоконсерватизму в принципі визнають
необхідність державного втручання в економіку і прийняття
нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають
обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових
механізмів.

В цілому в основі консервативного підходу до вирішення
суспільних проблем лежить орієнтація на економічну,
соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим --
на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забез-
печують. До таких засад належать, зокрема, приватна
власність як гарант особистої свободи, наявність соціального
розшарування на класи і верстви, провідна роль аристократії
в державному управлінні тощо.

ОСНОВНІ

ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

В РОБІТНИЧОМУ РУСІ

О

сновними ідейно-політичними док-
тринами, що відображають інтереси
робітників і в цілому осіб найманої праці, є комунізм і
соціал-демократизм як різновид соціалізму. Якщо головною
ідеєю буржуазних ідейно-політичних доктрин - лібералізму
й консерватизму - є ідея свободи, то головною ідеєю
комунізму й соціалізму є ідея соціальної рівності, тобто
рівності людей за їх становищем у суспільстві.

Комунізм Ідея суспільного ладу, за якого всі люди будуть
рівноправними трудівниками і власниками

суспільного багатства, є давньою мрією людства. Розрізнені, близькі до
соціалізму й комунізму ідеї у тій чи іншій формі висловлювались ше в
докапіталістичну епоху. Виникнення соціалізму й комунізму як ідейної
течії належить до епохи зародження капіталізму, періоду першопочат-
кового нагромадження капіталу. Тоді відбувалась експропріація дрібних
виробників, унаслідок чого створювались великі сільськогосподарські
підприємства, як це було, наприклад, в Англії, котра однією з перших
стала на шлях капіталістичного розвитку. Тому закономірно, що саме в
Англії уперше з'явились систематизовані комуністичні ідеї як
відображення протесту мас проти капіталістичного гніту. Виник

утопічний соціалізм, родоначальником якого є видатний англійський
гуманіст, політичний і релігійний діяч Т. Мор. Його «Золота книга,
настільки ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про
новий острів Утопія», відома під скороченою назвою «Утопія» (1516), і
дала назву домарксистському етапові соціалістичних учень. У ній
розповідається про острів, на якому існує республіка, де немає ні
багатих, ні бідних, а всі жителі однаковою мірою забезпечені мате-
ріальними благами. Громадяни республіки, керівники якої обираються
демократичним шляхом, усім володіють спільно, у них немає ніякої
особистої власності.

Подібні комуністичні ідеї висловлювали також інші представники
раннього утопічного соціалізму - Т. Кампанелла, Дж. Уінстенлі,
Ж. Мельє, Г. Маблі.

Наступним етапом розвитку утопічного соціалізму був критичний
утопічний соціалізм, представлений трьома великими критиками капі-
талізму - А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є і Р. Оуеном.

Вони фактично виражали інтереси робітничого класу, але не
усвідомлювали класового змісту свого вчення. Більше того, критичні
соціалісти-утопісти заперечували будь-яку свою партійність, стверджу-
ючи, що виступають від імені розуму, всього людства, яке в їх особах
уперше усвідомило свої завдання.

Завдяки критичному утопічному соціалізму з'явився сам термін
«соціалізм» (від лат. зосіаііз - суспільний, зосіиз - товариш, восіеіаз -
суспільство). Уперше цей термін було використано 1827 р. у США в
журналі «Кооператив мегезін» для позначення поглядів послідовників
Р. Оуена. Вчення про соціалізм як суспільний устрій, заснований на
колективістських, товариських засадах, було реакцією на ліберальний
індивідуалізм.

На відміну від соціалістів-утопістів К. Маркс і Ф. Енгельс
відкрито й чітко заявили про свою позицію захисту інтересів
робітничого класу. Спираючись на вчення А. Сен-Сімона,
Ш. Фур'є та Р. Оуена, вони створили цілісну теорію соціа-
лізму й комунізму, яка дістала назву «науковий соціалізм»,
або «науковий комунізм».

Принципове значення для розвитку наукового комунізму
має «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Ен-
гельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового
комунізму - про історичну роль робітничого класу як
могильника капіталізму і будівника комунізму, соціалістичну
революцію й диктатуру пролетаріату, комуністичну партію
як політичний авангард робітничого класу.

Ці основні ідеї К. Маркс і Ф. Енгельс розвинули в на-
ступних працях. Особливо важливе значення для історичної
долі соціалізму і комунізму має праця К. Маркса «Критика
Готської програми» (1875), написана у формі критичних


Політика як міжнародний процес

Світові ідейно-політичні доктрини



зауважень на Проект програми Німецької робітничої партії.
В ній висунуто положення про перехідний період від
капіталізму до соціалізму, дві фази комуністичного
суспільства - нижчу (соціалізм) і вищу (комунізм). Ці
положення конкретизовані Ф. Енгельсом у працях «Анти-
Дюринг» і «Розвиток соціалізму від утопії до науки».

За вченням К. Маркса і Ф. Енгельса, комунізм - це
безкласове суспільство, засноване на засадах колективізму
(звідси походить і його назва: латинське слово сотітшпія
означає «спільний»), суспільній власності на засоби вироб-
ництва, планомірному розвиткові, розподілі за потребами.
За соціалізму внаслідок недостатньо високого рівня розвитку
продуктивних сил розподіл здійснюється за працею. Держава
у формі диктатури пролетаріату зберігається лише на нижчій
фазі комунізму, а на вищій - відмирає.

Сформульовані К. Марксом і Ф. Енгельсом теоретичні
положення про соціалізм і комунізм лягли в основу уявлень
В. Леніна про нове суспільство. Грунтуючись саме на цих
положеннях, він керував Російською соціал-демократичною
робітничою партією у здійсненні Жовтневої революції і
побудові соціалізму. Про це наочно свідчить написана ним
напередодні революції - в серпні-вересні 1917 р. - праця
«Держава і революція», в якій на основі детального аналізу,
зокрема положень про перехідний період і дві фази
комуністичного суспільства з праці К. Маркса «Критика
Готської програми», робляться висновки щодо революції і
будівництва соціалізму.

Отже, Жовтнева революція і будівництво соціалізму
здійснювались відповідно до розробленої К. Марксом і
Ф. Енгельсом загальної теоретичної схеми. Однак при цьому
ні В. І. Ленін, ні очолювана ним партія більшовиків в цілому
не мали більш-менш чітких уявлень про конкретні шляхи,
методи й засоби побудови соціалізму. Твердження про те,
що після перемоги Жовтневої революції В. І. Ленін розробив
чіткий план побудови соціалізму в Росії, який передбачав
проведення індустріалізації, колективізації і культурної
революції, є виданням бажаного за дійсне, бо в жодній його
праці про такий план не йдеться, якщо, звісно, не
враховувати окремих тез, висловлювань чи гасел. Цим
пояснюється експериментування в ході соціалістичного
будівництва, дія за методом спроб і помилок.

У перші роки після перемоги Жовтневої революції реалі-
зація марксистських теоретичних положень про соціалізм
здійснювалася в Росії у формі політики «воєнного кому-
нізму». Суть її полягає в тому, що за допомогою продроз-
верстки у селян примусово забирались так звані надлишки
продовольства. Захисники цієї політики обґрунтовують її
необхідність умовами громадянської війни та економічної
розрухи. Та насправді це була практична реалізація поглядів
багатьох революціонерів, які вважали, що за допомогою
командно-адміністративних методів можна вирішувати не
лише воєнні, а й господарські завдання, забезпечивши
високі темпи побудови нового суспільного ладу. На їхнє
переконання, держава повинна взяти на себе повністю всі
функції, пов'язані з організацією виробництва й розподілу.

У межах політики «воєнного комунізму» були націона-
лізовані не лише всі великі й середні промислові підприєм-
ства, а й більша частина дрібних підприємств. Були також
здійснені централізація промислового виробництва й розпо-
ділу, повна заборона приватної торгівлі, постачання насе-
лення через карткову систему, введено загальну трудову
повинність і зрівняльність в оплаті праці.

Згубність цих перетворень не забарилася дати про себе
знати: різко скоротились обсяги виробництва, особливо
сільськогосподарської продукції, закрились багато заводів і
фабрик, населення Росії, особливо великих міст, жило впро-
голодь, у багатьох регіонах відбулися збройні виступи селян,
незадоволених реквізицією хліба.

В. І. Ленін прийшов до висновку про необхідність зміни
політики на селі, деяких поглядів на проблеми соціалістич-
ного будівництва взагалі. Розроблена ним нова економічна
політика, прийнята в 1921 р. X з'їздом РКП (б), замінила
продрозверстку продовольчим податком, дозволяла приватну
торгівлю і дрібні капіталістичні підприємства, припускала
державний капіталізм у вигляді концесій, оренди дрібних
промислових підприємств і землі під контролем держави.
Натуральна оплата праці була замінена грошовою за кіль-
кістю і якістю праці. Селянство отримало можливість
продавати хліб і купувати промислову продукцію.

По суті, нова економічна політика означала деяке повер-
нення до капіталізму, але її позитивні економічні результати
далися взнаки відразу. Проте з кінця 20-х років партія

»_--„______--* 553


Світові ідейно-політичні доктрини

Політика як міжнародний процес



більшовиків під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна

(1879-1953) зробила ставку на згортання нової економічної
політики, товарно-грошових відносин, приниження мате-
ріальних стимулів до праці, застосування командно-адміні-
стративних методів, особливо на селі. В результаті реалізації
цієї політики, ціною величезних нестатків і жертв в СРСР
був «побудований соціалізм». Політичним знаряддям здій-
снення сталінської політики виступала диктатура пролета-
ріату, яка фактично означала необмежену владу партійного
керівництва, його глави і використовувала терористичні
методи управління країною. «Побудований соціалізм» вия-
вився суспільством казармового типу, в якому всі сфери і
сторони життєдіяльності жорстко регламентувались держа-
вою. Прагнення до соціальної рівності призвело до ліквідації
свободи.

Водночас незаперечними є й досягнення соціалізму. В
економічно відсталій, аграрній країні, якою була Росія до
Жовтневої революції, в обстановці ворожого оточення, у
стислі строки було здійснено індустріалізацію, ліквідовано
безробіття і масову неписьменність, введено безплатну
освіту, охорону здоров'я, державне забезпечення житлом
тощо. В соціальному відношенні соціалізм вигідно відріз-
нявся від тогочасного капіталізму. Це сприяло ще більшому
поширенню ідей соціалізму й комунізму, особливо популяр-
них з кінця XIX ст.

Комуністичний рух став впливовою політичною силою.
Особливо зріс його вплив під час Другої світової війни, в
якій комуністи проявили себе послідовними й самовід-
даними борцями з фашизмом. Після війни у низці країн
Європи та Азії були встановлені комуністичні режими, які
здійснили соціалістичні соціально-економічні перетворення.
Утворилась світова соціалістична система. За цих умов
Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС), яка
претендувала на авангардну роль у комуністичному русі,
особливого значення надавала зміцненню його єдності,
виробленню єдиної політичної лінії на основі її настанов та
набутого досвіду. До Другої світової війни це завдання
розв'язувалось у межах Комуністичного Інтернаціоналу
(1919-1943), після війни - у межах міжнародних нарад
комуністичних партій.

В 1957 р. відбулась Міжнародна нарада комуністичних і
робітничих партій соціалістичних країн. У прийнятій на ній

Декларації на основі узагальнення досвіду будівництва
соціалізму в СРСР та інших країнах були сформульовані
головні закономірності соціалістичного будівництва: керів-
ництво трудящими масами з боку робітничого класу і
марксистсько-ленінської партії; встановлення диктатури
пролетаріату; союз робітничого класу з основною масою
селянства та іншими верствами трудящих; усуспільнення
власності на основні засоби виробництва; соціалістичне
перетворення сільського господарства; планомірний розви-
ток народного господарства; культурна революція та ін.' Ці
закономірності було проголошено загальними для всіх країн,
які будують соціалізм. По суті, радянська модель соціалізму
проголошувалась універсальною, а будь-які відхилення від
неї вправо чи вліво, як це сталося в Югославії, Чехо-
Словаччині чи Китаї, різко засуджувались як ревізіонізм,
відступництво від марксизму-ленінізму і пролетарського
інтернаціоналізму.

В 1961 р. КПРС прийняла свою третю програму - побу-
дови комуністичного суспільства, яка передбачала розв'язан-
ня трьох основних завдань комуністичного будівництва:
створення матеріально-технічної бази, формування комуніс-
тичних суспільних відносин і виховання нової людини.
Розв'язання цих завдань мало означати досягнення головної
мети комунізму - встановлення соціальної рівності.

Згідно з програмою комуністичне суспільство в СРСР
мало бути побудоване в основному до початку 80-х років.
Нереальність цього задуму виявилась уже на початку 70-х.
КПРС була змушена вносити корективи у свою стратегію,
поклавши в її основу концепцію розвинутого соціалістичного
суспільства як історично закономірного і довготривалого
етапу на шляху до комунізму. З урахуванням цієї концепції
скоригували свою стратегію комуністичні партії інших
соціалістичних країн. Проте це вже не могло запобігти кризі
комуністичних ідей, розпадові світової соціалістичної
системи й самого СРСР.

Головна комуністична ідея - ідея соціальної рівності -
виявилась не тільки недосяжною, а й утопічною. Напевне,
це той ідеал, до якого потрібно рухатись, але якого не можна
досягти. Намагання прискорити цей рух обертаються

1 Див.: Программньїе документи борьбьі за мир, демократию й
социапизм. М., 1964. С. 12-13.

Gt;>:^~:*:й:::<;,:**:.:.««!^ 555


Політика як міжнародний процес

Глає а .18

Світові ідейно-політичні доктрини



соціальним експериментуванням, в жертву якому прино-
сяться цілі покоління.

Ідейна криза комунізму зумовила його політичну кризу.
На початку 80-х років комуністичні партії діяли в 97 країнах
світу, в 15 з них вони були правлячими. В лавах компартій
налічувалось близько 80 млн чоловік. На початку 90-х років
комуністичні партії перестали бути правлячими в 10
колишніх соціалістичних країнах, а деякі з них, наприклад
КПРС (більш як 18 млн членів), взагалі припинили своє
існування. Зменшились кількісний склад і політичний вплив
комуністичних партій у капіталістичних країнах. Сьогодні
жодна з комуністичних партій світу не висуває ідей
комуністичного будівництва, більшість із них відмовилась
від формаційного бачення соціалізму й уже перейшла або
переходить на соціал-демократичні позиції. Соціал-демокра-
тизм, зародки якого також кореняться в марксизмі, виявився
більш стійкою і перспективною ідейно-політичною доктри-
ною.

Соціал- Шляхи й методи боротьби за соціалізм були
демократизм предметом гострих дискусій від самого по-
чатку виникнення організованого робітничого

руху. Як зазначалось вище, К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з
необхідності революційної заміни капіталізму соціалізмом. 1875 р. у
праці «Критика Готської програми» К. Маркс запропонував німецькій
соціал-демократії революційний шлях до соціалізму через завоювання
політичної влади і встановлення диктатури пролетаріату. В ході гострих
дискусій, які точились між соціал-демократами навколо цих
пропозицій, наприкінці XIX ст. була сформульована цілісна концепція
революції, яка передбачала: завоювання державної влади робітничим
класом, представленим соціал-демократією, як у мирній, парла-
ментській, так і в немирній формі; утворення пролетарської держави у
формі демократичної парламентської республіки; усуспільнення засобів
виробництва шляхом відчуження капіталістичної власності; добро-
вільне усуспільнення селянської власності шляхом утворення великих
колективних господарств тощо. Концепція стала так званою справою
марксистів другого покоління, особливо одного з лідерів і теоретиків
німецької соціал-демократії Карла Каутського (1854-1938).

Наприкінці 90-х років у соціал-демократії виникли інші погляди на
революцію і соціалізм, опозиційні щодо марксистської концепції.
Найвідоміший представник нового напряму, видатний діяч німецької
соціал-демократії Едуард Бернштейн (1850-1932) висунув та обгрун-
тував ідею про те, що перехід від капіталізму до соціалізму буде
довготривалим процесом поступового переростання старого суспільства
в нове. Він віддавав перевагу еволюційному шляхові переходу до
соціалізму перед революційним, вважав, що робітничий клас деякий

Г- £- Л

^^;Ж^^Й.^^-::№^^™^:.^;^^й-^>^^:^; О О О

час має ділити державну владу з буржуазією, а усуспільнення власності
повинно здійснюватись поступово з тимчасовим збереженням змішаної
економіки.

Погляди Е. Бернштейна викликали гостру полеміку з марксистами,
особливо з К. Каутським і В. І. Леніним. Останній назвав ці погляди
ревізіонізмом і продовжував обґрунтовувати неминучість соціалістичної
революції. Ленінська концепція революції, сформульована з ураху-
ванням досвіду революції 1905 р. в Росії і загрози початку імперіаліс-
тичної війни, передбачала завоювання влади робітничим класом на
чолі з революційною партією шляхом збройної боротьби, встановлення
диктатури пролетаріату і швидке усуспільнення економіки.

Початок Першої світової війни поглибив розкол між соціал-демо-
кратами і марксистами. У серпні 1914 р. парламентська фракція
німецьких соціал-демократів проголосувала за надання урядові кредитів
на воєнні цілі й тим самим підтримала його експансіоністську політику.
Слідом за цим уряди своїх країн підтримали інші соціал-демократичні
партії. II Інтернаціонал як міжнародне об'єднання соціалістичних
партій припинив своє існування. Під час війни соціал-демократи
проголошували гасла «класового миру» й «захисту Вітчизни». Російські
ж більшовики вели боротьбу спочатку за припинення війни, мир без
анексій і контрибуцій, а згодом - за поразку у війні царизму і проле-
тарську революцію.

Перемога Жовтневої революції в Росії зумовила посилення
розмежування соціал-демократів на правих, лівих і центристів.

В цілому перед Другою світовою війною соціал-демокра-
тія була впливовою політичною силою. Як правлячі партії
або в коаліції з буржуазними партіями соціал-демократи
здійснювали владу в багатьох країнах: Німеччині, Велико-
британії, Австрії, Швеції, Чехо-Словаччині, Болгарії, Данії,
Норвегії, Литві, Угорщині, Польщі. У Франції в 1936 р.
соціалісти спільно з радикалами утворили уряд Народного
фронту, який підтримати комуністи. У Західній Європі лише
італійська, голландська і швейцарська соціалістичні партії не
мати своїх представників у парламенті.

Світова економічна криза 30-х років і наступ фашизму
ослабили позиції соціал-демократії. В ряді країн вона
зазнала поразки в боротьбі з фашизмом, соціал-демократичні
партії були заборонені. Після війни діяльність соціал-
демократії активізувалась. Зросла кількість соціал-демокра-
тичних партій, в країнах Західної Європи їх представники
увійшли до складу всіх перших повоєнних урядів. З
початком «холодної війни» більшість соціал-демократичних
партій перейшла на позиції антикомунізму. Ідейним
обгрунтуванням цього переходу стала концепція «третього

::_,„„„,,,™ 557


Світові ідейно-політичні доктрини

Політика як міжнародний процес



її.

шляху» («ні капіталізм, ні комунізм»), розвинена згодом у
концепцію демократичного соціалізму.

У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні був від-
новлений Соціалістичний Інтернаціонал, який прийняв
декларацію «Цілі й завдання демократичного соціалізму» -
програмний документ соціал-демократичного руху. Деклара-
ція означала відмову від розуміння соціалізму як ладу,
заснованого на суспільній власності на засоби виробництва,
офіційний розрив з марксизмом як теоретичною основою
соціал-демократичного руху і проголошувала демократію
найвищою цінністю, одночасно метою й засобом ЇЇ досяг-
нення. Найважливішими цінностями, які мали бути реалізо-
вані в боротьбі за демократичний соціалізм, проголошувались
політична, економічна, соціальна й міжнародна демократія.

Втілюючи в життя програму демократичного соціалізму,
соціал-демократичні партії домоглися значних успіхів в
економічному та особливо соціальному розвиткові своїх
країн. У деяких з них вони протягом багатьох років були або
є правлячими. Незаперечні, наприклад, соціальні досягнен-
ня у Швеції, де соціал-демократична партія є правлячою вже
декілька десятиліть.

Однак незаперечне й те, що наслідками здійснюваного
соціал-демократами курсу на націоналізацію, перерозподіл
доходів через високі податки на прибуток, створення
широкої системи соціальних виплат були уповільнення
темпів економічного розвитку, зниження підприємницької
активності, відплив капіталів за кордон, поширення спожи-
вацьких настроїв серед різних верств населення.

Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів
вносити корективи у свою політику, шукати найоптималь-
ніші варіанти практичного поєднання соціальної захище-
ності та економічної ефективності. Про це свідчать і
рішення XVIII конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу,
який відбувся у Стокгольмі 1989 р. На конгресі була
прийнята нова програма Соцінтерну - «Декларація прин-
ципів», в якій переглянуто попередні погляди на деякі
методи економічної діяльності, котрі раніше вважались
незаперечними. Зокрема, в ній зазначається, що націоналі-
зація не є панацеєю від соціальних хвороб; ні приватна, ні
державна власність не є гарантією економічної ефективності
або соціальної справедливості; не можна абсолютизувати

економічне піднесення, оскільки воно завдає соціальної та
екологічної шкоди тощо.

Демократичний соціалізм визначається в декларації як
міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і
солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися
такого мирного міжнародного устрою, за якого можна буде
зміцнити ці цінності, а кожна людина отримає можливість
розвивати свої здібності, користуючись гарантіями людських
і громадянських прав у демократичному суспільстві.

Соціал-демократія була й залишається однією з найвпли-
вовіших ідейно-політичних течій. Наприкінці 90-х років
XX ст. у світі існувало понад 80 соціал-демократичних
партій, з яких більш як ЗО партій були правлячими або
входили до урядових коаліцій. Понад 70 найбільших і най-
впливовіших соціал-демократичних партій, у яких налічу-
ється близько 17 млн чоловік, об'єднані в Соціалістичний
Інтернаціонал. За партії Соцінтерну в країнах Західної Євро-
пи голосують до 40 відсотків виборців. В останні роки лави
соціал-демократів розширились за рахунок трансформації в
соціалістичні багатьох колишніх комуністичних партій.

®т ідейні засади

ПОЛІТИЧНОГО ЕКСТРЕМІЗМУ

Е

кстремізм - складне соціально-політичне
та ідейно-психологічне явище. Найчастіше

він виникає в середовищі тих соціальних верств, значення економічних
і політичних функцій яких у суспільстві спадає й вони відчувають
загрозу своєму соціальному статусові. Так, розвиток капіталізму при-
зводить до витіснення дрібнотоварного виробництва з багатьох галузей,
робить нестійким становище дрібного товаровиробника. Науково-
технічний прогрес викликає зниження ролі в суспільному виробництві
не лише некваліфікованої фізичної праці робітників, а й ручної
майстерності ремісників. Зростання чисельності інтелігенції призвело
до позбавлення багатьох її представників, особливо масових професій
(учителів, інженерно-технічних працівників тощо), колишнього
привілейованого становища в суспільстві. Такі зміни соціально-еконо-
мічного становища можуть спричинити поширення переконань, які
заперечують увесь наявний суспільний порядок, домінуючу систему
цінностей, породжувати настрої радикалізму і спрямованої проти всіх
групової агресії.


Політика як міжнародний процес

 

Світові ідейно-політичні доктрини



В ідеологічно-доктринальному відношенні для екстремізму харак-
терне вибіркове користування тими цінностями, що містяться в
доктринах основних класів. Ідеологічна і класова орієнтація є
критерієм поділу політичного екстремізму. Ті рухи, які апелюють до
цінностей праці, заперечують експлуатацію, прагнуть до соціальної
рівності й адресують свою ідеологію робітничому класові, визначаються
як «ліві». Рухи, що адресують свою ідеологію класам власників засобів
виробництва, орієнтуються на приватну власність, соціальну нерів-
ність, визначаються як «праві». Основними різновидами лівого екстре-
мізму є анархізм і троцькізм, а головним різновидом правого
екстремізму - фашизм. Ознайомлення з їх ідейними засадами має
важливе значення для розуміння політичних процесів, особливо в
перехідних суспільствах, нестабільність яких є сприятливим грунтом
для появи політичного екстремізму в різноманітних формах.

Фашизм Фашизм (від лат. гакіо, італ. ґазсізто -
пучок, зв'язка, об'єднання) - це
правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах
Західної Європи після Першої світової війни й перемоги
Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й
рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську
організацію під назвою «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз
боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів
Беніто Муссоліні (1883-1945). Від назви цієї організації і
пішла назва «фашист», яка швидко поширилась у всьому
світі. У 20-30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії,
Німеччині, деяких інших країнах.

Спершу фашизм проголошував антимонополістичні й
соціалістичні гасла. Використовуючи невдоволення суспіль-
ства масовим безробіттям та інфляцією, він знаходив своїх
прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селян-
ства й частини робітників. У Німеччині, де фашизм набув
найбільшого впливу, він спекулював також на уражених
Версальським мирним договором національних почуттях
мас. Згодом фашистський рух іде на угоду з монополістич-
ним капіталом, який, прагнучи використати його для
придушення революційних виступів трудящих мас, допоміг
фашистам прийти до влади.

Ідеологія фашизму - це войовничий антидемократизм і
антикомунізм, расизм і шовінізм. В її основі лежать ідеї
соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в
ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної
реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає

завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському
суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У
сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності
слугувала обгрунтуванням політики імперіалістичних загар-
бань і поневолення інших народів. Здійснення імперських
планів покладалось на сильну армію, здатну забезпечити
тотальне знищення противника й колонізацію захоплених
земель.

Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм.
Держава проголошується відповідальною за індивідуальні
долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно
класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм
проповідував необхідність сильної влади, заснованої на
політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує
тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необ-
хідною умовою політичного панування визнається культ
вождя.

Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка супере-
чить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове
або корпоративне співтовариство. Прийшовши до влади,
фашисти заборонили робітничі партії, страйки та інші
форми й засоби захисту трудящими своїх інтересів.

Створивши тоталітарні терористичні режими, фашизм
знищив усі демократичні свободи та інститути. Відбулась
мілітаризація усіх сфер суспільного життя, а контроль над
суспільством здійснювався не лише з допомогою державних
структур, а й партійних воєнізованих формувань. Державне
й партійне насильство стало нормою життя. Воно виявилось
у переслідуванні та фізичному знищенні інакомислячих, а в
роки Другої світової війни - у створенні гітлерівських
таборів смерті, геноциді, масових злочинах проти люд-
ськості.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої
світової війни, в якій зазнав нищівної воєнної і морально-
політичної поразки. Та ця поразка не поклала край фа-
шизму. Невдовзі по закінченні війни в деяких західних
державах - ФРН, Італії, США, Великобританії, Франції -
він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм
проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й
фашизм, спирається на ту ж соціальну базу - верстви,
витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя,

36 - 2-1330


Політика як міжнародний процес

Світові ідейно-політичні доктрини



маргиналів. Саме вони легко сприймають екстремістські
заклики неофашистів і поповнюють лави їхніх організацій.

Анархізм Анархізм (від грецьк. апагсіїіа - без- владдя) - це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь- яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

У зародковій формі ідеї анархізму містилися ще в працях
деяких античних і середньовічних мислителів. Як політична
течія анархізм склався в 40-70-х роках XIX ст. в Західній
Європі.

Анархізм не є цілісною ідейно-політичною течією. Залежно від
відмінностей у підходах його прихильників до питання про шляхи
досягнення проголошених цілей у ньому розрізняють три основних
напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа
Макса Штірнера (1806-1856) про абсолютну свободу індивіда, який у
своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними
догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу,
М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої
спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між
незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

Ідея вільного обміну знайшла своє обгрунтування і в працях
французького філософа П'єра Жозефа Прудона (1809-1865). На підставі
того, що джерелом соціальної несправедливості є нееквівалентний
обмін, він убачав можливість ліквідації експлуатації в реформах
системи товарного обігу, заперечуючи при цьому революційне насиль-
ство як засіб перебудови суспільства. Організація еквівалентного без-
грошового обміну товарами між усіма членами суспільства, на думку
П. Ж. Прудона, означала б повну незалежність індивіда від держави,
робила б останню непотрібною.

Вчення П. Ж. Прудона, назване «теорією взаємності», або «мютю-
елізмом» (від франц. тиШеї -взаємний), означало відмову від класової
боротьби, прогнозувало, що робітничий клас має стати на шлях
взаємної угоди з буржуазією. Найбільшого поширення воно набуло в
60-х роках XIX ст. У міру загострення класової боротьби, поширення
революційних настроїв це вчення було витіснене анархо'-комунізмом,
найвідомішими теоретиками якого були російські революціонери
Михайло Олександрович Бакутн (1814-1876) і Петро Олександрович
Кропоткін
(1842-1921).

М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям
гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним
шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти
участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких
представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про

диктатуру пролетаріату. Нездійсненність диктатури пролетаріату
М. О. Бакунін пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно
бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово
виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а
власні інтереси.

Анархо-комуністична теорія П. О. Кропоткіна розроблена на грунті
широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу
свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологіч-
ний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне
прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На
основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди буде
створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до
федерації вільних комун, які грунтуються на комуністичних засадах
виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише
через революційне руйнування всього того, що роз'єднує людей, насам-
перед приватної власності й держави.

Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції,
Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом
агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею.
Анархізм зробив поворот до тактики «пропаганди дією», яка покликана
була за допомогою терору до представників пануючого класу
спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на
цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії,
яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у
боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову течію
в міжнародному робітничому русі - анархо-синдикалізм.

Анархо-синдикалізм (від франц. зупйісаі - профспілка) ставить за
мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної
боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією бур-
жуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства,
анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову
процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має
бути не політична організація робітничого класу - партія, а економіч-
на - профспілки.

Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину
XIX - на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії.
В Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже
в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо-
синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять
державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками,
конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та
об'єднань управлятиме суспільством.

У 90-ті роки XX ст. анархізм активізувався в деяких
країнах, які виникли на теренах колишнього СРСР, зокрема
в Росії та Україні. Відбулись установчі конференції і
з'їзди Конфедерації анархо-синдикалістів та інших анар-




36*


Політика як міжнародний процес

"П V

 

Світові ідейно-політичн! доктрини



хістських об'єднань у Києві, Харкові, Донецьку, деяких
інших містах України.

Троцькізм Поряд з анархізмом певного поширення в
робітничому русі набув Інроцькізм - ідейно-
політична доктрина, названа іменем її головного теоретика Льва
Давидовича Троцького (Бронштейна) (1879-1940). Троцькізм виник на
початку XX ст. в російському робітничому русі як критика ленінської
концепції революції і пролетарської держави. Основу його ідеології і
політичної практики складає теорія так званої перманентної (не-
перервної) революції. Сутність цієї революції полягала не в завоюванні
влади робітничим класом і переході до будівництва соціалізму в
окремій країні, а в постійному поглибленні революційних змін аж до
здійснення соціалістичної революції у світовому масштабі. Початок
революції в окремій країні має бути початком її перенесення в інші
країни. Експорт революції приведе до початку світової революції.
Перемога революції в окремій країні неможлива, бо революція
спричинить інтервенцію капіталістичних країн.

Теорія перманентної революції Л. Д. Троцького суперечила теорії
революції В. І. Леніна, який обґрунтовував можливість перемоги її
спочатку в одній окремо взятій країні. Це викликало гостру ідейну й
політичну боротьбу між ними. Відрізнялись погляди троцькістів і
ленінців також на роль політичної партії в побудові соціалізму,
принципи його організації. Партійне керівництво Л. Д. Троцький
розумів як диктатуру побудованого за зразком військового керівництва
партійного апарату, який підкоряє собі все суспільство на казармових
принципах. Економіка є повністю одержавленою, управляється
державою на командних засадах. Робітничий клас, інші класи і верстви
трудящих виступають суб'єктами виробництва, а не володіння й
господарюван ня.

Після смерті Л. Д. Троцького настав новий - неотроцькістський
етап в еволюції троцькізму. Діяльність неотроцькістських об'єднань
також грунтується на теорії перманентної революції. Проте наголос при
цьому робиться вже не на одномоментному характері революції, а на її
багатоетапності.