Входження УСРРдо складу СРСР

«Реалізація задуму про Союз як об'єднання суверенних і рівноправних республік пішла іншим руслом. Жорст­ка централізаторська тенденція взяла гору. Вона неминуче вела до обмеження прав союзних республік і поступової ліквідації їх суверенності...»

ОЯк ви вважаєте, чи могла існувати незалежна Радянська - Україна?

1. Державний статус України у 1921-1922 pp.

На початок 20-х pp. територія Радянської України стано­вила 452 тис. кв. км. В той же час за її межами лишалася значна частина етнографічних західноукраїнських земель. Згідно з переписом 1920 p., населення УСРР становило 25,5 млн. чол., більшість яких- 20,9 млн. - проживала в селі.

Після остаточної перемоги більшовиків у громадянській війні самостійність новоутворених радянських республік не проголошувалася. Навпаки, підкреслювалося, що вони ста­новлять єдину радянську федерацію. При цьому знак рівності між радянською та Російською Федерацією здебільшого не ставився. Існувала переконаність у тому, що радянська феде­рація народжена світовою революцією й з часом включатиме в себе основні європейські країни.

Але фактично національні радянські республіки утворю­вали разом з РСФРР єдину країну. Залишалися стійкими еко­номічні та інші зв'язки, що формувалися протягом тривалого часу. Під час громадянської війни було об'єднано всі військові сили й управління економікою в єдиному центрі. А головне, радянські республіки мали тотожну політичну структуру, яка характеризувалася насамперед однопартійністю. РКП(б) являла собою державну партію, що здійснювала тотальний контроль над Радами, профспілками, армією та правоохоронними орга­нами. Хоча керівні партійні комітети у національних респуб­ліках і називалися центральними, вони за статусом мали не більше прав, ніж губкоми в Російській Федерації.

При всьому цьому республіки, у тому числі й Україна, вважалися формально незалежними. 28 грудня 1920 р. пред-

ставники РСФРР та УСРР підписали договір про воєнний і господарський союз між двома державами. В угоді підкрес­лювалися незалежність та суверенність обох республік, усві­домлення ними організації спільних зусиль з метою оборони й економічного співробітництва. Оголошувалося об'єднання комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів та телеграфу й Вищих рад народного господарства, які входили до складу Раднаркому РСФРР, а при українському уряді мали своїх уповноважених. Таким чином, підписаний документ закріплював становище, що скла­лося у взаємовідносинах між РСФРР і УСРР з літа 1919p., коли більшовики утворили «військово-політичний союз рес­публік».

В Україні проти договору виступили члени УКП (укапіс-ти) та українські ліві есери. У березні 1921 р. на V Всеукраї­нському з'їзді рад один з керівників УКП М.Авдієнко навіть вимагав повного відокремлення України від Росії. Але з'їзд переважною більшістю голосів ратифікував угоду.

Аналогічні договори також було укладено між Російсь­кою Федерацією й іншими республіками. Така системи відно­син одержала назву «договірної федерації». Отже, радянська федерація почала юридично формуватися ще задовго до офі­ційного створення СРСР.

Фактичне злиття загальнофедеративних органів з держав­ними структурами РСФРР свідчило, що зв'язки національ­них республік з Росією розвивалися у напрямі поступового їх поглинання останньою (так званої «автономізації»), тобто перетворення в автономні області у складі єдиної держави -Російської Федерації. Така тенденція особливо чітко прогля­далася серед членів центрального керівництва більшовиць­кої партії, які вважали, що утворені в ході громадянської війни незалежні радянські республіки мають бути юридично «автономізовані». Найбільш послідовним виразником цент­ралізаторської лінії був нарком у справах національностей Росії, а з квітня 1922 р. - генеральний секретар РКП(б) Й.Сталін. Зокрема на X з'їзді партії він прямо заявив, що Російська Федерація є «живим втіленням» майбутнього дер­жавного союзу радянських республік.

На противагу центру керівники республіканських партій­них організацій вважали за необхідне зменшити до мінімуму рівень централізації управління з тим, щоб права республік відповідали їх незалежному статусу. Оборонцями сувереніте­ту України, зокрема, виступали такі відомі більшовики, як М.Скрипник і Х.Раковський.

2. Створення Союзу РСР

В березні 1922 р., за ініціативою голови Раднаркому України Х.Раковського, керівництво республіки розгляну­ло питання про взаємовідносини РСФРР та УСРР. Для гли­бокої й детальної його розробки було утворено спеціальну комісію. Майже одночасно аналогічні рішення ухволили Білорусія і закавказькі республіки. Зважаючи на загальне незадоволення республіканських партійних організацій, яке віддзеркалювало настрої в суспільстві, політбюро ЦК РКП(б) у серпні 1922 р. визнало за доцільне створити комісію для підготовки на черговий пленум проекту вдосконалення фе­деративних відносин. До її складу ввійшли В.Куйбишев (голова), Г.Орджонікідзе, X. Раковський, Г.Сокольников, Й.Сталін, а також представники від національних республік (Україну представляв Г.Петровський). Однак проект комісії «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіка­ми», який підготував Сталін при підтримці всіх її членів, крім Х.Раковського (представники республік не брали участі в цій роботі), передбачав входження республік у Російську Федерацію на правах автономій. Така пропози­ція викликала обурення серед партійних керівників неросійських республік. М.Скрипник та інші українські більшовики кваліфікували її як погано прихований російський шовінізм. Отже, центральне політичне керів­ництво прагнуло нав'язати створюваній державі фактичну унітарність.

В.Ленін через хворобу не зміг взяти участі в роботі комісії. Після покращення стану здоров'я він ознайомився з матеріа­лами її роботи й 26 вересня 1922 р. написав листа Л.Каменеву для передачі членам політбюро. У ньому принцип «автономі­зації» відкидався і обґрунтовувалася цілком нова форма дер-

жавного союзу: Російська та Закавказька федерації разом з Україною й Білорусією мали утворити нову федерацію.

Вождь російських більшовиків розумів, що поглинання Росією національних державоутворень зруйнує ту підтрим­ку, яку мали в неросійських окраїнах більшовики, а також справить на колоніальні народи невигідне враження про ра­дянську систему. Жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) підтри­мав ленінську ідею утворення Радянського Союзу як федерації рівноправних республік.

Проте принципи побудови більшовицької партії як інстру­мента влади не гарантували збереження суверенітету рес­публік. На недоліки абсолютного централізму вже давно звертали увагу відомі тогочасні політики.

«Цей централізм, - писав восени 1920 р. В.Винниченко, - стоїть у глибокій суперечності з програмою партії й тен­денціями самої революції. Через те вся діяльність керуючої партії має дві сторони: одну - формальну, програмну, декла­ративну, другу - дійсну, реальну, не декларативну».

Тенденція будувати відносини всередині держави так само, як вони склалися в партії, повною мірою виявилася під час роботи комісії, утвореної вже згаданим жовтневим пленумом ЦК РКП(б), яка мала виробити конституційні засади єдиної багатонаціональної держави. У підсумку комісія висловила­ся за утворення наркоматів трьох типів - злитих, об'єднаних і автономних.

Незважаючи на протидію В.Леніна, запроваджена схема державного управління ще більше обмежувала права рес­публік, ніж рішення про об'єднання найважливіших нарко­матів, ухвалені влітку 1919 р. з метою перетворити країну в єдиний військовий табір.

10 грудня у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, на якому депутатів-українців було менше половини (362 з 782). Він звернувся до з'їздів рад усіх республік із закли­ком приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР та з цією метою запропонував пристосувати скликання загаль­носоюзного з'їзду до закінчення роботи чергового X Всеросій­ського з'їзду рад. Останній відкрився в Москві 23 грудня за участю представників усіх радянських республік. З'їзд прий-

няв постанову про утворення Союзу РСР, уповноважив обра­ну на І з'їзд рад СРСР делегацію від Російської Федерації виробити спільно з делегаціями інших радянських республік Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір.

ЗО грудня 1922 р. відбувся І з'їзд рад СРСР. За пропози­цією керівника делегації УСРР М.Фрунзе з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Остаточні тексти цих документів з урахуванням зау­важень і пропозицій союзних республік мав затвердити на­ступний з'їзд рад. Було обрано Центральний виконавчий комітет СРСР у складі 371 члена й 138 кандидатів, а також чотирьох голів ЦВК (від України - Г.Петровського).

3. Юридичне оформлення СРСР. Статус УСРР у складі Радянського Союзу

Союзний договір проголошував, що незалежні радянські республіки добровільно та на рівноправних засадах вступа­ють у державний союз і деякі свої повноваження передають органам центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські й іноземні спра­ви, залізничний транспорт та поштово-телеграфний зв'язок, утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питан­ня фінансів, продовольства, праці й робітничо-селянської інспекції увійшли до компетенції як союзного, так і республіканських урядів, для чого створювалися союзно-рес­публіканські наркомати. До сфери діяльності республікансь­ких урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення.

Запропонована форма державного об'єднання республік не змінювала «автономізаційного» принципу побудови нової держави. Тому В.Ленін уже ЗО грудня в день роботи І з'їзду рад СРСР продиктував лист «До питання про національності або про «автономізацію». Зокрема, він пропонував керівництву партії перетворити нове державотворення у конфедеративний союз:

«... Не слід зарікатися наперед ні в якому разі від того, щоб в результаті всієї цієї роботи повернутися на наступно­му з'їзді Рад назад, тобто залишити союз радянських соціал-

істинних республік тільки у відношенні військовому і дипло­матичному, а в усіх інших відношеннях відновити повну са­мостійність окремих наркоматів». Політбюро не прислухалося до цих порад. Лист було опубліковано тільки у 1956 р.

В січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив конституційну комі­сію, яку очолив М.Калінін. Разом з ЦВК союзних республік вона почала розробку основних положень державного устрою. Комісія працювала гласно, але змушена була повторювати рішення внутріпартійної конституційної комісії.

Проти централізації наркоматів, як і раніше, виступали деякі республіканські керівники. Так, на XII з'їзді РКП(б) у квітні 1923 р. Х.Раковський заявив, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом, та запропонував відібрати в союзних комісаріатів дев'ять десятих їхніх справ, передав­ши їх національним республікам. Голова Раднаркому Украї­ни виступив також проти бюрократичних методів партійного керівництва, чим розгнівав Й.Сталіна, який звинуватив опо­нента в підміні федеративних принципів побудови держави конфедеративними. В липні 1923 р. Х.Раковський був відкли­каний з України й призначений повноважним представни­ком СРСР у Великобританії.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбу­лося в січні 1924 р. на II з'їзді рад СРСР. Він прийняв Кон­ституцію, що складалася з двох частин: Декларації та Договору про утворення СРСР (текст останнього істотно відрізнявся від проекту Союзного договору 1922 p.). Консти­туція надавала право кожній союзній республіці на вільний вихід з СРСР, але тільки за згодою на це комуністичної партії, що було малоймовірним з огляду на її централістські устрем­ління. Також встановлювалася непорушність територій рес­публік, які могли бути змінені тільки за їх згодою. Зовні СРСР мав вигляд федерації рівноправних республік. Проте реальна влада в країні належала єдиній Всесоюзній комуні­стичній партії (більшовиків), що зводило нанівець будь-які суверенні права республік.

У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд рад затвердив новий текст Конституції УСРР. Вона законодавчо закріплю­вала входження радянської України до складу Союзу РСР,

визначала компетенції й функції республіканських органів державної влади. Конституція зафіксувала, крім того, зміни, пов'язані з фактом утворення в 1924 р. Молдавської АСРР у складі УСРР, і реформу адміністративно-територіального поділу республіки.

Канадський історик українського походження Орест Суб-тельний зауважував:

...«неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми руками... За радянської влади Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці, нарешті, отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів Гетьманщини XVIII ст.».

(О.Субтельний. Україна: історія).

Отже, утворення Союзу РСР було певним компромісом між Москвою й національними рухами на окраїнах колишньої Росій­ської імперії. Незважаючи на зовнішні демократичні форми побудови, у дійсності багатонаціональна держава була унітар­ною, влада в якій належала ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Вкажіть дату утворення СРСР.

2. Назвіть республіки, що підписали договір про утворення СРСР.

3. Хто з українських державних і політичних діячів виступали оборонцями суверенітету України?

Середній рівень:

4. Складіть план відповіді «Утворення СРСР».

5. Розкажіть про воєнно-політичний союз РСФРР та УСРР.

6. Яке з наведених тлумачень відповідає терміну? Унітарний у перекладі з французької означає: союз; єдиний; який становить єдине ціле.

Достатній рівень:

7. Проаналізуйте позицію, яку займали керівні діячі України з питань створення Союзу РСР.

8. Охарактеризуйте союзний договір 1922 р.

9. Дайте визначення понять: автономія, суверенітет, унітарна держава.

Високий рівень:

10. Серед науковців існують різні погляди на акти 1922 -1924 pp.
Радянські історики розглядали створення СРСР як величезне
досягнення національної політики комуністичної партії, яка ство­
рила умови для гармонійного співіснування й вільного розвитку
народів Союзу. Сучасні українські історики переважно негатив­
но оцінюють як сам факт утворення СРСР, так і наслідки цього
об'єднання для українського народу.

Які оцінки цих процесів ви ще знаєте? Яку поділяєте? Чому? Відповідь обґрунтуйте.

11. Один з нових історичних міфів звучить так: якби Україна не
ввійшла 1922 р. до складу Радянського Союзу, вона могла б збе­
регти суверенітет та уникнути страхітливих трагедій у своїй не­
давній історії. Чи поділяєте ви це твердження? Висловіть своє
бачення цієї проблеми.

§20. Культура та духовне життя у роки НЕПу

«Українське відродження 20-х років - помітне явище в історії українського народу. Йому притаманні надзви­чайно суперечливі процеси та явища. В ньому водночас поєдналося як героїчне, так і трагічне...»

О Використовуючи текст підручника і додаткову літературу, вис-- ловіть своє бачення розвитку культури й духовного життя Ук­раїни за часів НЕПу.

1. Політика більшовиків у царині культури. Поворот партії більшовиків до «українізації» («коренізації»)

Утвердження радянської влади після закінчення грома­дянської війни та запровадження більшовицьким керівниц­твом нової економічної політики визначили зміст і напрями розвитку культури й духовного життя в Україні у 20-х pp.

Зробивши деякі поступки в економічній сфері, більшови­ки намагалися зберегти у повному обсязі контроль держави над усіма проявами культурного та духовного життя суспіль-




Ні

Входження УСРРдо складу СРСР - №1 - открытая онлайн библиотека ства. Комуністична доктрина партії вимагала одержавити й політизувати культуру, підпорядкувати її ідеологічним настановам. Саме така культура визнавалася партійно-дер­жавним керівництвом як культура найвищого рівня - соціа­лістична.

Носієм культури була інтелігенція, яка у другій поло­вині 20-х pp. в Україні становила досить помітну соціальну верству, насамперед за своїм інтелектуальним рівнем. Ті її представники, котрі не поділяли більшовицьких позицій, проявляли інакомислення, не бажали творити в заздалегідь визначених рамках, підлягали репресіям з боку влади. Так, у травні 1921 р. в Києві на лаву підсудних за політичні пере­конання потрапили інтелігенти - колишні члени партії ук­раїнських есерів. Наступного року з Одеси, Харкова, Києва, Катеринослава у північні райони Росії та за кордон було вис­лано 70 учених, погляди яких на розвиток вищої школи не збігався з офіційною лінією партії. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні роки НЕПу.!

Проте позиції радянської влади у СРСР на перших порах були досить нетривкі. Відчувалася нагальна потреба підтрим­ки її неросійськими народами. Тому, коли НЕП стабілізував становище в економіці, партія розпочала кампанію, націле­ну на завоювання прихильності з боку народів багатонаціо­нального Радянського Союзу.

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б), засудивши всі «місцеві націоналізми», оголосив російський великодержавний шовінізм найбільшою небезпекою. На з'їзді було прийнято рішення про запровадження політики «коренізації», яка передбачала залучення представників корінних національно­стей до партійного та державного апарату, широке викорис­тання національних мов у всіх сферах життя суспільства, у тому числі в партійній і господарській роботі, сприяння у розвитку місцевих культур. Український різновид політики «коренізації» дістав назву - українізація.

Отже, як не хотілося радянському керівництву тримати під тотальним контролем всі прояви духовного життя сус­пільства, все ж таки воно змушене було, подібно до НЕПу, шукати й тут деякою мірою компроміс. Життя вимагало ра-

хуватися з українським національним відродженням, запо­чаткованого національно-визвольною боротьбою попередніх років. Українізація мала на меті опанувати цей процес та спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.

Українізація мала й зовнішню мету, а саме показати всім українцям, які проживали за Збручем і Дністром, що лише у СРСР вони можуть задовольнити свої національні прагнен­ня. Крім того, після краху сподівань на пролетарську рево­люцію в Європі більшовики тепер подавали колоніальним країнам позитивний приклад вирішення національного пи­тання. Втім, як засвідчило майбутнє, запроваджена більшо­вицьким керівництвом українізація була лише тимчасовим тактичним маневром.

2. Хідта наслідки українізації у 20-ті роки

В квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування націо­нальних факторів при формуванні партійного і державного апарату, організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, випуск газет і журналів, книговидавничої справи мовами неросійськомовних народів. Декларувалося, що ос­новною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов цих національностей. Однак на першому плані у держав­ної партії були інші завдання: вкоренитися в національних республіках, щоб зміцнити контроль над неросійськими око­лицями й поширити свій вплив на місцеве населення. Апа­рат державної влади мав розпочати спілкування з трудящими масами їхньою мовою.

Основні напрямки цієї політики в Україні було проголо­шено ще у грудні 1919 р. в резолюції VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні». У цьому документі зазна­чалося:

«Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських ус­тановах рідною мовою,... перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас».

(Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди).

Проте державний апарат у республіці, що складався пере­важно з дореволюційних чиновників, чинив опір українізації. Партійне керівництво також не виявляло ентузіазму в тору­ванні шляху українській мові. Секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь обґрунтував це навіть тезою про «боротьбу двох культур».

«...Російська культура й мова в Україні пов'язані з містом і «найпрогресивнішим» у суспільстві робітничим класом, а україн­ська культура та мова - з селом і «відсталим селянством». Звідси обов'язок комуністів, на думку Д. Лебідя, було сприяння «природ­ному процесу перемоги російської культури та мови».

(Історія України: нове бачення).

Х.Раковський піддав ці висловлювання нищівній критиці. Однак російськомовна більшість у ЦК КП(б)У й губкомах партії проводила свою лінію.

Становище докорінно змінилося лише з приходом до керів­ництва Л.Кагановича (1925), який заходився по-чиновниць­кому, старанно втілювати в життя офіційний курс і незабаром домігся неабияких успіхів.

Перші заходи українізації були спрямовані на розширен­ня вживання української мови у партійному та державному апараті. Вже в серпні 1923 р. службовці отримали наказ про­йти спеціальні курси української мови й скласти іспити на її знання. Навіть при відсутності помітного ентузіазму серед багатьох чиновників-неукраїнців українізація за декілька років дала помітні результати.

Факт: Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш ніж 20% урядових справ, то в 1927 р. - вже 70%. Помітно зросла і частина українців у КП(б)У (з 23% у 1923 р. до 52% у 1927 p.). Проте українці й надалі зосереджувалися переважно на нижчих шаблях урядово-партійної ієрархії. Навіть у 1930 р. їхнє представництво в ЦК КП(б)У стано­вило лише 43%.

Що стосується посади генерального секретаря Компартії України, то з початку заснування партії та до середини 50-х pp. її обіймали не українці (за вийнятком короткого сек­ретарювання на початку 20-х pp. Д.Мануїльського).

Центром українізації став Наркомат освіти, якому підля­гали всі ділянки культури. Його послідовно очолювали

Г.Гринько (1920-1923), О.Шумський (1923-1927), М.Скрип-ник (1927-1933). Українізація своїми успіхами значною мірою мала завдячувати невтомній діяльності О.Шумського й особ­ливо М.Скрипника. Вони вірили, що Україна має свій шлях до комунізму, який можна поєднати з національним визво­ленням власного народу. До того ж О.Шумський активно виступав за розширення суверенних прав українського наро­ду в політичній сфері. Він офіційно заявляв, що українізація здійснюється надто повільними темпами внаслідок опору зру­сифікованої бюрократії, що партійне і державне керівництво слід доручити корінним українцям. У відповідь ЦК КП(б)У на чолі з Л.Кагановичем організувало кампанію критики наркома освіти. Його звинуватили в «національному ухилі», штучному прискоренні українізації та інших гріхах. У 1927 р. О.Шумського було знято з посади наркома й вислано за межі України.

Входження УСРРдо складу СРСР - №2 - открытая онлайн библиотека

Скрипник Микола (1872-1933) - ук­раїнський політичний і державний діяч. За революційну діяльність зазнав 15 арештів, 7 разів засуджувався до заслання. 1927-1933 pp. - нарком освіти УСРР. Один з ініціаторів політики українізації. Започат­кував вивчення національного питання як окремої дисципліни. Являв собою новий тип ученого-практика, чиї праці були насичені оригінальними думками й концепціями. Ви­ступив проти згубної більшовицької полі­тики щодо згортання процесів українізації.

Попри труднощі кампанія українізації охопила всі сфери життя радянської України. Найбільший вплив вона справля­ла на освіту.

На кінець 1927 р. на українську мову навчання перей­шло понад 25% інститутів, 50% технікумів і 80% загально­освітніх шкіл.

До революції, коли не існувало українських шкіл та було заборонено на державному рівні вживання національної мови, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що були ство­рені через 10 років українізаторами в УСРР.





Входження УСРРдо складу СРСР - №3 - открытая онлайн библиотека Результати були вражаючими, якщо врахувати й інші труд­нощі, які стояли на шляху українізації освіти. Для проведен­ня кампанії вимагалося майже вдвічі більше кваліфікованих учителів. Щоб ліквідувати цей дефіцит кадрів, М.Скрипник пропонував запросити декілька тисяч викладачів з Галичини. Проте йому не вдалося отримати дозвіл з Москви, бо радянсь­ке керівництво побоювалося впливу національно свідомих га­личан. Також бракувало багатьох підручників. Існували проблеми також у вищих навчальних закладах, коли викла­дачі та студенти, більшість яких були не українського поход­ження, відмовлялися користуватися «селянською мовою». Втім, з часом і в університетах студенти-українці стали чи­сельно переважати. Швидка українізація освіти сприяла зрос­танню загальних настроїв національного оптимізму.

Переживала відродження й україномовна преса. Якщо у 1922 р. в республіці виходило не більше десятка україномов­них газет та журналів, то у 1933 р. з 426 газет 373 видавали­ся рідною мовою. Книжки також друкувалися у переважній більшості українською мовою. Робилися спроби українізува­ти навіть армію. Українська мова впроваджувалася в офі­церських школах та великих частинах військового резерву в Україні. В Харкові було створено українізовану школу чер­воних старшин.

У процесі українізації велика увага приділялася також створенню умов для розвитку національних меншин, що про­живали в Україні. У жовтні 1924 р. в складі УСРР було утво­рено Молдавську автономну республіку, столицею якої стало українське місто Балта.

У 1926 р. в цій республіці з 545 тис. мешконців молдава­ни становили ледь більше 30%, а українці - 50%. В Україні було створено російські, німецькі, грецькі, болгарські, єврейські й польські автономні національні райони (всього їх існувало 13), сформовано 954 національні сільради, 100 містечкових рад, відкрито більше тисячі національних шкіл (у 1925 р. функціонувало 566 шкіл з німецькою мовою вик­ладання, 342 - з єврейською, 31 - з татарською).

Своїми успіхами політика українізації мала завдячувати, крім патріотичного чинника, і загальному процесу модерні-

зації суспільства. Адже рідна мова давала змогу українцям більш доступно та належним чином здобувати освіту, попов­нювати свої знання, виконувати професійні обов'язки. На­прикінці 20-х pp. українська мова перетворилася на основний засіб спілкування в суспільстві, що стало на шлях індустрі­ального розвитку.

3. Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих

Паралельно з українізацією освіти держава вживала за­ходів спрямованих на ліквідацію масової неписьменності. Адже більшість дорослого населення України на початку 20-х pp. не вміла читати і писати. Навчання грамоті здійсню­валося безплатно. В УСРР цю роботу очолювала створена у 1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. В 1923 р. під головуванням Г.Петровського було утворено товариство «Геть неписьменність!», яке вже через два роки утримувало понад 2,5 тис. закладів лікнепу, де навчалися близько 100 тис. чол. До справи ліквідації не­письменності були також залучені комсомол та профспілки, частини Червоної армії, культурно-освітні товариства. Для навчання грамоті дорослого населення держава забезпечила випуск чималої кількості букварів і книг для читання відпо­відного політичного спрямування. Зміст цієї літератури мав забезпечити поєднання навчання елементарним навичкам читання й письма з вихованням відданості новому ладу, не­примиренності до ворогів радянської влади. Факт: Протягом 20-х pp. ліквідація неписьменності серед до­рослих проходила досить швидкими темпами. Наприкінці 1925 р. в республіці діяло більше 13 тис. шкіл та пунктів ліквідації неписьменності, де навчалося близько 540 тис. чол. У цілому завдяки зусиллям держави і громадськості вже до 1927 р. в Україні навчилися читати й писати більше 2 млн. чол., що дало змогу скоротити чисельність негра­мотних з 76% до 43%.

Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих тривала також протягом 30-х pp.