Поняття міжнародного цивільного процесу

Під міжнародним цивільним процесом у науці міжнародного приватного права розуміється сукупність питань процесуального характеру, пов'язаних із захистом прав іноземців й іноземних юридичних осіб у суді й арбітражі. Термін "міжнародний цивільний процес" носить умовний характер. Звичайно до міжнародного цивільного процесу відносять наступні питання: 1) визначення підсудності відносно справ, що виникають по цивільним, сімейним і трудовим правовідносинам з іноземним, або міжнародним, елементом; 2) процесуальне положення іноземних громадян й іноземних юридичних осіб у суді; 3) процесуальне положення іноземної держави і його дипломатичних і консульських представників; 4) установлення змісту іноземного права; 5) звертання до іноземних судів з дорученнями про вручення документів і виконання окремих процесуальних дій і виконання доручень іноземних судів; 6) визнання й примусове виконання іноземних судових рішень; 7) здійснення нотаріальних дій; 8) визнання іноземних арбітражних угод; 9) розгляд спорів в порядку арбітражу; 10) примусове виконання рішень іноземного арбітражу.

Останні три питання представляють за своїм змістом цілий комплекс проблем специфічного характеру.

Питання міжнародного цивільного процесу нерозривно пов'язані з регулюванням самого змісту цивільно-правових, сімейних й інших відносин з іноземним елементом.

Розглядаючи справи з іноземним елементом, суди в Україні, так само як й в інших країнах, у принципі застосовують у цивільних процесуальних питаннях право своєї країни. При цьому можливі випадки, коли те або інше поняття по українському законодавству відноситься до матеріального права, а по праву якої-небудь іноземної держави - до процесу або навпаки. Іноземний закон, як правило, не підлягає застосуванню в українському суді по тим питанням, які по новому законодавству вважаються процесуальними. І навпаки, та обставина, що дана норма вважається в іншій країні процесуальної, не перешкоджає її застосуванню нашим судом, якщо по українському праву вона розглядається як норма матеріального цивільного права.

Характерний приклад: англійські строки позовної давності при наявності відсилання до англійського права застосовуються українським судом або арбітражем, незважаючи на те що весь інститут давнини по праву Англії віднесена до процесу.

2. ВИЗНАЧЕННЯ ПІДСУДНОСТІ Й ПРОРОГАЦІЙНІ УГОДИ

1. У міжнародному приватному праві під міжнародною підсудністю розуміється компетенція судів даної держави з дозволу цивільних справ з іноземним елементом. Наприклад, треба вирішити, чи може суд даної країни приймати до свого розгляду позови до відповідачів, що не мають у цій країні місця проживання, чи може суд розглядати справу про розірвання шлюбу між іноземцями або між вітчизняним громадянином й іноземцем і т.п. Ці питання вирішуються за допомогою норм законодавства даної держави й міжнародних угод.

Визначення підсудності варто відрізняти від визначення права, підмета застосуванню до правовідношення з іноземним елементом.

Відомі три основні системи визначення підсудності:

1) по ознаці громадянства сторін суперечки. Так, для того щоб суд якої-небудь держави (наприклад, Франції) визнав себе компетентним розглядати справу, досить, щоб суперечка стосувалася угоди, укладеної громадянином цієї держави, незалежно від місця її укладення;

2) шляхом поширення правил внутрішньої територіальної підсудності, і насамперед правила про підсудність за місцем проживання відповідача, при визначенні підсудності по справах з іноземним елементом (наприклад, у ФРН);

3) по ознаці "присутності" відповідача, що тлумачиться досить широко (наприклад, у Великобританії й США).

Законодавство й практика більшості держав допускають так називану договірну підсудність. Це значить, що за згодою сторін конкретна справа може бути віднесена до юрисдикції іноземної держави, хоча за законом країни суду воно підсудна місцевому суду, або, навпаки, справа, що за законом місця знаходження суду підсудна іноземному суду, може бути в силу угоди сторін віднесено до юрисдикції місцевого суду.

Угоди сторін, що встановлюють вибір підсудності, називаються пророгаційними угодами. Угоди такого роду відомі в договірній практиці нашої держави. У торговельних договорах звичайно встановлюється, що суперечки по угодах, укладеним торгпредством країни за кордоном, підлягають місцевій юрисдикції. Поряд із цим часто передбачається, що для суперечок по угоді може бути визначена й інша підсудність.

У нашій юридичній літературі відзначається, що при суперечці по угоді, що по українському праву може бути віднесена до угод зовнішньої торгівлі, сторони можуть обрати шляхом угоди будь-яку підсудність, точно так само, як на основі принципу автономії волі сторін українське законодавство допускає застосування за згодою сторін іноземного матеріального права.

Країни СНД уклали 20 березня 1993 р. Угода про порядок дозволу спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності. Ця угода виходить із наступних основних принципів:

1) Господарюючі суб'єкти кожної держави користуються на території будь-якої держави таким же правовим і судовим захистом своїх майнових прав і законних інтересів, що й суб'єкти цієї іншої держави.

2) За загальним правилом позивач повинен звертатися з позовом у суд за місцем перебування або місцю проживання відповідача. Установлено певні вилучення із цього правила, зокрема спори про укладення, зміну або розірвання договори будуть розглядатися за місцем перебування постачальника.

3) Установлені положення по питанню про право, що підлягає застосуванню при вирішенні спору.

4) Передбачені взаємне визнання й виконання рішень, що вступили в законну силу, компетентних судів іншої держави.

Угода в 1993 році вже було ратифіковано парламентами Росії, Казахстану й Киргизстану. Україна й Туркменістан цієї угоди не підписували.

Поряд із цим угодою 8 країн - учасниць СНД уклали 6 липня 1992 р. Угода про статус економічного суду Співдружності Незалежних Держав. Затверджено Положення про цей суд. До ведення Економічного суду віднесене вирішення, по-перше, економічних суперечок між державами й, по-друге, спорів про відповідність нормативних й інших актів держав - учасників СНД по економічних питаннях, угодам й іншим актам самої Співдружності. Україна цю угоду також не підписала.

2. Основними законами в області цивільного процесу в Україні є Цивільно-процесуальний кодекс України (ЦПК), Господарсько-процесуальний кодекс України.

Цивільний процесуальний кодекс передбачає, що суди розглядають справи, у яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства й організації. ЦПК установлює, що підсудність судам України цивільних справ по спорах, у яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства й організації, а також по спорах, по яких хоча б одна зі сторін проживає за кордоном, визначається українським законодавством, а у випадках, не передбачених цим законодавством, виходячи із правил підсудності, установлених цим кодексом.

Очевидно, що в ЦПК цей момент розуміється розширювально, тобто в тому розумінні, що вона поширюється на всі випадки правовідносин при наявності іноземного елемента.

Загальним правилом визначення підсудності є пред'явлення позову в суді за місцем проживання відповідача. У той же час ЦПК України передбачає, що позов до відповідача, що не має в Україні місця проживання, може бути пред'явлений за місцем перебування його майна або по останньому відомому місцю його проживання в Україні. З норм ЦПК України випливає, що винятково нашим судам підсудні справи по позовах про право на будову, про встановлення порядку користування земельною ділянкою, якщо будова або земельна ділянка перебувають в Україні.

У ряді випадків позови можуть пред'являтися за місцем проживання позивача, а позови про відшкодування шкоди - по місцю заподіяння шкоди. Ці положення застосовуються в судовій практиці.

Що ж стосується спеціальних правил про підсудність, про які говориться в ЦПК, то у вітчизняному законодавстві вони нечисленні. Як приклад можна привести норму, відповідно до якої український громадянин, що проживає за кордоном, вправі розірвати свій шлюб із проживаючим за кордоном чоловіком, незалежно від його громадянства, в українському суді.

У договорах про правову допомогу, ув'язнених з іншими країнами, передбачене розмежування компетенції установ юстиції. Розмежування проведене по певних категоріях цивільних справ: про позбавлення й обмеження дієздатності - по договорах СРСР із Болгарією, Польщею, Чехословаччиною; про визнання осіб безвісно відсутніми або померлими - по всіх договорах; по спорах, що виникає з особистих і майнових правовідносин чоловіка й жінки,- по договорах СРСР із Болгарією, В'єтнамом, Кубою, Польщею; по справах про розірвання шлюбу або про визнання його недійсним - по договорах СРСР із Болгарією, Угорщиною, Кубою, Польщею, Чехословаччиною; по спадкоємних справах по всіх договорах; по справах про відшкодування шкоди - по договорах СРСР із В'єтнамом, Кубою й Чехословаччиною.

Правила про розмежування підсудності є в цілому ряді багатосторонніх угод в області перевезень.

По спорах між фізичними особами, що проживають у різних країнах СНД, позови як загальне правило пред'являються в країні, де особа має місце проживання, а позови до юридичних осіб пред'являються в суди країни, на території якої перебуває орган керування юридичної особи, його представництво або філія (ст. 20 Конвенції країн СНД від 22 січня 1993 р.). У цій конвенції передбачені також й інші критерії підсудності для конкретних категорій позовів (місце знаходження нерухомості й ін.). Суди країн СНД можуть розглядати справи й в інших випадках, якщо є письмова угода сторін про передачу суперечки цим судам й якщо компетенція судів прямо не визначений конвенцією (правила про виняткову компетенцію).

3. ПРАВО НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ І ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВА ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ

Українське законодавство, надаючи іноземцям у принципі рівну з нашими громадянами можливість здобувати й здійснювати свої права в Україні, разом з тим дає їм можливість їхнього судового захисту.

Значення, що приділяється в Україні захисту прав іноземців, знайшло своє вираження в тім, що іноземним громадянам й особам без громадянства гарантується право на звернення до суду й інших державних органів для захисту приналежних їм особистих, майнових, сімейних й інших прав.

Іноземні громадяни користуються цивільними процесуальними правами нарівні з українськими громадянами. Іноземці можуть брати участь у цивільних процесах як позивач, відповідача або третьої особи. Право на судовий захист мають в Україні іноземні підприємства й організації.

Право звертатися в суд і користуватися цивільними процесуальними правами нарівні із громадянами України надано й особам без громадянства.

Надання національного режиму в області цивільного судочинства закон не зв'язує із проживанням іноземця або особи без громадянства в Україні.

В Україні немає яких-небудь обмежень або умов, виконання яких необхідно для обігу іноземця в суд. Тим часом процесуальному законодавству ряду держав відомо правило, відповідно до якого при пред'явленні позову іноземець-позивач повинен внести грошову заставу в забезпечення судових витрат, які може понести відповідач, якщо позивачеві буде відмовлено в позові.

Торговельні договори України з іншими країнами містять спеціальні правила про взаємний вільний доступ громадян й організацій договірних сторін у суд.

Звільнення від судової застави (або іншого забезпечення в який би те не було формі) позивача на підставі того, що він є іноземцем або не має постійного або тимчасового місця проживання в даній країні, передбачено в Гаазькій конвенції з питань цивільного процесу 1954 року.

Всі договори про правову допомогу, укладені з іншими державами, установлюють, що громадяни однієї держави користуються на території іншої держави у відношенні своїх особистих і майнових прав таким же захистом, як і власні громадяни. Їм надане право вільне й безперешкодно звертатися в суди, прокуратуру, нотаріальні контори й інші установи юстиції іншої держави. Вони можуть збуджувати клопотання й пред'являти позови на рівних підставах з вітчизняними громадянами. Їм надаються однакові з вітчизняними громадянами процесуальні права, і вони не повинні вносити яку-небудь заставу при пред'явленні позову.

Такі правила були передбачені, зокрема, у Конвенції між СРСР й Італією про правову допомогу по цивільних справах 1979 року, у договорах про правову допомогу з Фінляндією (1978 р.), Грецією (1981 р.), Алжиром (1982 р.), Сирією (1984 р.), Тунісом (1984 р.), Кіпром (1984 р.).

Постанови цих договорів застосовуються відповідно й до заснованого на території договірних сторін відповідно до їх законодавства юридичним особам, а також до інших організацій, що користується процесуальною правоздатністю.

Іноземець, будучи стороною в процесі, користується в нашому суді всіма процесуальними правами нарівні з українськими громадянами. Конституція України забезпечує особам, що бере участь у справі, що не володіє мовою, на якому ведеться судочинство, право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача й право виступати в суді рідною мовою. Це конституційне положення має пряме відношення до іноземців. Якщо іноземець не володіє мовою, на якому ведеться процес, то він має право знайомити з матеріалами справи через перекладача, а також виступати в суді рідною мовою. Деякі консульські конвенції (з Великобританією, Швецією) передбачають, що консул може, якщо це дозволяють закони держави перебування, виступати як перекладач по справах капітана судна й членів екіпажа перед судами й владою держави перебування.

Іноземець може вести справи в суді особисто або через представника. У нашому праві немає інституту обов'язкового судового представництва. Представниками іноземних громадян у суді можуть бути як українські громадяни, так й іноземці.

Представником може бути будь-який адвокат. Аналогічним образом вирішується питання про представництво іноземних фірм і громадян при розгляді справ у третейських судах (арбітражах). Наприклад, у Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України сторони можуть вести Справи в цьому суді безпосередньо або через належним чином уповноважених представників, призначуваних сторонами за своїм розсудом, у тому числі з іноземних громадян й організацій.

Крім того, як представників іноземних громадян можуть виступати консули. Відповідно до правил ряду консульських конвенцій, укладених з іноземними державами, консул у силу свого офіційного положення може представляти громадян країни, його що призначила, як перед судами, так і перед іншими органами влади консульського округу.

Відповідно до Консульської конвенції між СРСР і США, консул мав право представляти інтереси громадянина держави, що представляє, відносно майна, що перебуває в державі перебування, за умови, що такий громадянин не представлений іншим способом, за умови, однак, що ніхто при цьому не уповноважує консульську посадову особу діяти як адвоката.

Для визнання повноважень консула доручення надавати не потрібно. Таке правило дотримується в консульських конвенціях, укладених з Болгарією, В'єтнамом, КНР, КНДР, Монголією, Польщею, Чехією, Австрією, ФРН й іншими країнами.

Консульські конвенції, укладені зі США, Великобританією, Японією, Швецією, Італією, передбачають у загальній формі право консулів надавати своїм громадянам юридичну допомогу й сприяння.

4. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПОЛОЖЕННЯ ІНОЗЕМНОЇ ДЕРЖАВИ

1. Іноземна держава має судовий імунітет. Під судовим імунітетом розуміється вилучення однієї держави з-під юрисдикції іншої держави. Іноземна держава не може бути притягнуте до суду як відповідач без його згоди. Підставою цього правила є принцип суверенітету й принцип суверенної рівності держав. Судовий імунітет держави в широкому змісті містить у собі: а) судовий імунітет у вузькому змісті слова - саму непідсудність однієї держави суду іншого; б) імунітет від попереднього забезпечення позову; в) імунітет від примусового виконання судового рішення.

У США (за Законом про імунітет іноземних держав від 21 жовтня 1976 р.) заява про імунітет повинне бути зроблене в суді; державний департамент може брати участь у процесі від імені уряду, якщо суд, на його думку, неправильно тлумачить закон. У Великобританії заява про імунітет може бути зроблене в суді безпосередньо представником іноземної держави. Суд вправі звернутися по цьому питанню в Міністерство закордонних справ, причому отримані від нього відомості для суду обов'язкові. У Франції й у ряді інших країн заява про імунітет робиться відповідно до правил цивільного процесуального законодавства.

При постановці в суді питання про імунітет ураховується практика, що склалася в тім державі, де пред'явлені позов або накладений арешт. Як ми вже відзначали, сучасна практика держав у цьому питанні неоднорідне. Суди ФРН, США, Великобританії, Австрії, Швейцарії, Італії й ряду інших країн надають імунітет лише в тих випадках, коли мова йде про дії держави публічно-правового характеру.

Принцип імунітету не слід розуміти як "відмова в правосудді". Позов до держави може бути пред'явлений у його власних судах, а в судах іншої країни - лише з його згоди. Якщо ж такої згоди дано не було, позивач може звернутися до власної держави, для того щоб воно почало дипломатичні переговори з іноземною державою.

Однак найчастіше при укладенні контракту з державою або його органом у контракт включається арбітражне застереження. Вона означає згоду держави на розгляд позову до нього в порядку арбітражу.

Таким чином, претензії до держави можуть мати місце, але вони повинні розглядатися відповідно до норм міжнародного права, а також відповідно до передбаченого у випадках такого роду умовами розгляду спорів.

В Україні діє принцип абсолютного імунітету, що одержав закріплення у внутрішнім українському законодавстві. Згідно ЦПК України, "пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову й обіг стягнення на майно іноземної держави, що перебуває в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави".

У тих випадках, коли в іноземній державі не забезпечується Українській державі і його майну така ж судова недоторканність, яка забезпечується іноземним державам й їхньому майну в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим правочинним органом може бути запропоноване відносно цієї держави або його майна застосування відповідних мір.

2. В особливому положенні перебувають також особи, що входять до складу персоналу дипломатичних і консульських представництв, а також співробітники міжнародних організацій. Глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу, консульські посадові особи користуються імунітетом від цивільної (а також карної й адміністративної) юрисдикції. У той же час "імунітет від цивільної юрисдикції не поширюється на випадки, коли глава дипломатичного представництва й члени дипломатичного персоналу представництва вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про приналежним їм будовах на території України, спадкуванні або діяльністю, здійснюваної ними за межами офіційних функцій".

Консульські посадові особи користуються імунітетом від цивільної юрисдикції в тім, що стосується їхньої службової діяльності, але це, однак, не поширюється на позови про відшкодування шкоди, заподіяного дорожньо-транспортним випадком.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, учасницею якої є Україна, установлює, що дипломатичний імунітет не поширюється на випадки:

а) речових позовів, що ставляться до приватного нерухомого майна, що перебуває на території держави перебування, якщо тільки дипломатичний агент не володіє їм від імені акредитуючої держави для цілей представництва;

б) позовів, що стосується спадкування, у відношенні яких дипломатичний агент виступає як виконавець заповіту, піклувальник над спадкоємним майном, спадкоємця або відказоотримувача як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;

в) позовів, що ставляться до будь-якої професійної або комерційної діяльності, здійснюваної дипломатичним агентом у державі перебування за межами своїх офіційних функцій (ст. 31 конвенції).

Таким чином, дипломатичні представники підлягають юрисдикції українського суду по цивільних справах лише в межах, обумовлених нормами міжнародного права або угодами з відповідними державами. У той же час, якщо в іноземній державі не буде забезпечена така ж судова недоторканність, яка забезпечується представникам іноземних держав в Україні, стосовно представників такої держави можливе застосування відповідних заходів.

5. УСТАНОВЛЕННЯ ЗМІСТУ ІНОЗЕМНОГО ПРАВА

Суд й інші органи Української держави, а також арбітражні організації стоять на позиціях лояльного застосування іноземного законодавства у всіх випадках, коли це застосування засноване на законі, правилах міжнародного договору або на умовах угоди, укладеною нашою організацією з іноземним контрагентом. У ЦПК передбачено, що "суд відповідно до закону застосовує норми іноземного права". Іноземне право повинне застосовуватися судом так, як воно застосовується в країні, де це право діє.

Наприклад, якщо мова йде про яку-небудь статтю Цивільного кодексу Бельгії, то вона повинна застосовуватися так, як її положення тлумачаться бельгійським Касаційним судом. Та обставина, що в Бельгії, як і у Франції, діє той самий Кодекс Наполеона й що Касаційний суд Франції тлумачить цю статтю інакше, значення не має. Неправильне застосування іноземного закону тією самою мірою, як і помилка в застосуванні вітчизняного закону, служить в Україні підставою для перегляду судового рішення (у відмінність, наприклад, від практики ФРН, Франції й ряду інших країн).

Суд застосовує не тільки іноземні закони, але також звичаї й судову практику іноземних держав у тих межах, у яких останні визнаються джерелами права в цих державах. Зміст іноземного права може бути як установлено самим судом, так і доведено сторонами, зацікавленими в застосуванні цього права.

Суд зобов'язаний установити зміст іноземного права. Для цього він може звертатися до сприяння сторін, запитувати тексти законів іноземних держав у відповідних установ і наукових організацій. Для одержання відомостей про іноземне законодавство суди (а також державні нотаріальні контори) звертаються в Міністерство юстиції України, що при необхідності запитує у встановленому порядку відповідні установи іноземних держав.

При застосуванні іноземного права суд, господарський суд, третейський суд або адміністративний орган установлюють зміст його норм відповідно до їхнього офіційного тлумачення, практикою застосування й доктриною у відповідній іноземній державі.

З метою встановлення змісту норм іноземного права суд, господарський суд, третейський суд або адміністративний орган можуть звернутися у встановленому порядку за сприянням і роз'ясненням до міністра юстиції й інших компетентних органів або установам в Україні й за кордоном або залучити експертів.

Особи, що беруть участь у справі, вправі представити документи, що підтверджують зміст відповідних норм іноземного права.

Якщо, незважаючи на всі спроби, установити зміст іноземного закону не вдасться, то суд мусить застосувати українське право. У законодавчому порядку це питання одержало вирішення: "Якщо зміст норм іноземного права, незважаючи на прийняті заходи, не встановлена, застосовується українське право". Такий підхід до рішення цього питання відповідає практиці інших держав.

У цьому зв'язку відзначимо, що в Законі про міжнародне приватне право Угорщини 1979 року передбачене наступне правило: "Якщо зміст іноземного закону не може бути встановлено, те варто застосовувати угорський закон" (ч. 3 § 5).

6. ВИКОНАННЯ СУДОВИХ ДОРУЧЕНЬ

За загальним правилом, суд може виконувати процесуальні дії лише в межах своєї держави. Для здійснення таких дій за кордоном потрібне згода тієї держави, у якому вони повинні бути вчинені. Тому процесуальні дії за межами своєї країни можуть бути вчинені лише в порядку судового доручення.

Особливо часто зустрічаються два випадки, коли суду однієї держави доводиться звертатися за сприянням до судових органів іншої держави. Перший випадок - вручення документів на прохання суду особам, що перебувають за кордоном. Наприклад, у Франції відкривається спадщина, а один зі спадкоємців проживає в Києві. Французький суд звертається до нашого суду із проханням вручити повідомлення цьому спадкоємцеві про слухання справи. Потрібно не просто передати документи, а вручити їхнім офіційним чином, засвідчити, що вони отримані певною особою й що воно було ознайомлено з їхнім змістом.

Другий випадок - виконання окремих процесуальних дій, і зокрема допит свідків, що перебувають за кордоном. Якщо суд уважає, що для з'ясування обставин по даній справі необхідно допитати свідка, що проживає за кордоном, він заздалегідь складає список питань, які повинні бути поставлені свідкові. Допит провадиться через судові органи тієї країни, у якій проживає свідок.

Таким чином, під судовим дорученням розуміється звернення суду однієї держави до суду іншої держави із проханням про провадження процесуальних дій на території цієї іншої держави.

При зверненні суду однієї держави до суду іншої держави можуть застосовуватися чотири історично сформовані порядки.

Перший порядок – безпосереднє звернення суду держави А до суду держави Б.

Другий порядок - дипломатичний. Він укладається в тім, що суд держави А звертається до свого Міністерства закордонних справ, що через своє посольство або консульство звертається в МЗС держави Б з нотою. МЗС держави Б направляє доручення у відповідний суд із проханням про його виконання.

Третій порядок - виконання судових доручень у державі Б спеціальним уповноваженим, призначеним судом держави А. Цей порядок була застосована спочатку в Англії, а потім у США. Складається він у наступному: якщо суду США треба допитати свідка, що проживає у Франції, те американський суд призначає кого-небудь із французьких громадян, попередньо з ним домовившись, своїм уповноваженим, що і викликає свідка, допитує його й направляє матеріали допиту в американський суд. Але цей уповноважений не має права приймати які б те не було примусові заходи, що забезпечують явку свідка.

Четвертий порядок - виконання судових доручень шляхом передачі їхнім центральним органам юстиції (міністерствам юстиції, прокуратурі й т.п.). Суд однієї країни направляє доручення центральному органу своєї країни, що, у свою чергу, передає його центральному органу іншої країни.

Порядок виконання судових доручень установлюється в кожній країні її внутрішнім законодавством і міжнародними угодами. Основною багатобічною конвенцією, що регулює порядок виконання судових доручень, є Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 року. Конвенція допускає можливість напрямку доручень із однієї держави в інше як дипломатичним шляхом, так і шляхом безпосередньої передачі їхній компетентній владі держави перебування. При приєднанні до Гаазької конвенції 1954 року СРСР зробив заяву про те, що судові доручення повинні направлятися в СРСР у дипломатичному порядку через МЗС СРСР (відповідно в Україну через МЗС України).

Відповідно до Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів по цивільних і торговельних справах 1965 року, документи передаються через центральні органи (як правило, ними є міністерства юстиції країн-учасниць), що, однак, не виключає інших способів передачі, причому країни-учасниці зобов'язані використати при цьому однакові формуляри. Порядок передачі судових доручень чітко передбачений Конвенцією про одержання за кордоном доказів по цивільних і торговельних справах 1970 року. Обидві ці конвенції заміняють у відносинах країн-учасниць відповідні розділи Гаазької конвенції 1954 року.

Конвенція про міжнародний доступ до правосуддя 1980 року заміняє положення розділів III-VI Гаазької конвенції 1954 року. В основному ця конвенція з деякими змінами відтворює положення Гаазької конвенції 1954 року. Найбільш істотна зміна стосується порядку зносин при наданні правової допомоги. Якщо, як відзначалося вище. Гаазька конвенція 1954 року допускала можливість спрямування доручень із однієї держави в інше як дипломатичним шляхом, так і шляхом безпосередньої передачі їхній відповідній владі, то конвенція 1980 року ввела порядок зносин судів через центральні органи, при якому передача доручень в основному повинна здійснюватися через ці органи, а не по дипломатичних і консульських каналах, хоча кожна держава може використати для такої передачі й ці канали. Таким чином, конвенція 1980 року допускає для кожної держави лише можливість використання дипломатичного порядку, але не передбачає такого обов'язку.

Виконання в Україні судових доручень іноземних судів й звернення судів України з дорученнями до іноземних судів регулюються Цивільним процесуальним кодексом і Законом України про міжнародне приватне право.

У разі якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України або міжнародним договором України. Доручення судів України про вручення документів громадянам України, які постійно проживають за кордоном, або отримання від їх доказів на території іноземної держави можуть бути виконані консульською посадовою особою України відповідно до міжнародних договорів України або в іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування (ст. 80 Закону України про міжнародне приватне право).

Відповідно до ЦПК суди України виконують передані їм у встановленому порядку судові доручення іноземних судів про провадження окремих процесуальних дій (вручення повісток й інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи й огляду на місці й т.д.), за винятком випадків, коли виконання доручень суперечило б суверенітету України або загрожувало б безпеки України або коли виконання судових доручень не входить у компетенцію суду. Виконання судових доручень здійснюється судами на основі українського законодавства. Застосовуються правила Цивільного процесуального кодексу. Разом з тим радянські суди не відмовлялися при допиті свідків за дорученнями судів Великобританії або США керуватися вихідними від цих судів запитальниками (jnterroga-toires), складеними по звичайній у судах загального права формі для прямого й перехресного допиту.

Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученнями про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин українських судів з іноземними судами визначається законодавством України й міжнародних договорів України. Судові доручення українських судових органів судам іноземних держав повинні направлятися в Міністерство юстиції України, а потім за кордон через МЗС України. Доручення забезпечуються перекладом на відповідну іноземну мову.

Доручення іноземних судів про провадження в Україні процесуальних дій повинні направлятися посольствами іноземних держав у МЗС України. Він направляє доручення в Міністерство юстиції України, що, у свою чергу, направляє його відповідному суду. Документи про виконання доручення направляються українським судом через Міністерство юстиції України в МЗС України. Судові органи можуть приймати до свого виконання тільки ті доручення іноземних судів, які були отримані через МЗС України. Якщо судовий орган одержує безпосередньо від іноземного суду доручення про провадження тієї або іншої дії, то воно повинне залишатися судами без виконання.

Інший порядок виконання судових доручень установлений у договорах про правову допомогу, ув'язнених Україною з деякими країнами. Ці договори містять постанови про взаємне виконання судових доручень і доручень всіх інших установ юстиції, які займаються цивільними, сімейними й кримінальними справами. До числа таких установ крім судів, органів прокуратури й державного нотаріату відносяться також рагси, органи опіки й піклування.

Багатобічною конвенцією про правову допомогу країн СНД від 22 січня 1993 р. установлено, що при наданні правової допомоги компетентні установи юстиції зносяться один з одним через свої центральні органи, якщо конвенцією не встановлений інший порядок.

Взаємні зносини органів юстиції істотно полегшуються тим, що вони можуть користуватися при цьому своєю мовою. Надання правової допомоги, відповідно до договорів, може складатися у виконанні ряду процесуальних дій (складання й пересилання документів, проведення обшуків і виїмок, пересилання й видача речовинних доказів, допити обвинувачуваних, свідків, виконання доручень про вручення документів). Установа юстиції, до якого звернене доручення, застосовує законодавство своєї держави. Однак на прохання установи, від якого виходить доручення, воно може застосовувати процесуальні норми держави, що направили доручення, якщо це не суперечить законодавству країни виконання доручення. Всі доручення про надання правової допомоги виконуються безкоштовно.

Питання про можливості застосування в Україні при виконанні доручення процесуального законодавства відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України, вирішується на прохання установи, від якого виходить доручення про правову допомогу. У цих договорах установлено, що установи реєстрації актів громадянського стану однієї країни по клопотанню установ іншої країни пересилають для службового користування виписки із книг реєстрації актів громадянського стану без перекладу й безкоштовно через свій вищий орган.

У деяких договорах (наприклад, з Фінляндією, Італією, Грецією, Алжиром, Тунісом, НДРЙ, Кіпром) передбачено, що надання правової допомоги не повинне наносити збитку суверенітету й безпеці, а також суперечити основним принципам законодавства запитуючої держави (публічному порядку).

7. ВИЗНАННЯ Й ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ

1. Дія судового рішення, винесеного судом однієї держави, у принципу обмежено межами території цієї держави. Допустимість визнання й виконання іноземного судового рішення визначається законодавством конкретної країни й міжнародних угод, у яких вона бере участь. Визнання рішення іноземного суду означає, що воно служить підтвердженням цивільних й інших прав й обов'язків у такому ж ступені, що й рішення вітчизняного суду. У ряді випадків досить, щоб рішення було тільки визнане (наприклад, про розірвання шлюбу). В інших же випадках рішення повинне бути ще й виконано, тобто піддане спеціальній процедурі з дозволу виконання (наприклад, видача екзекватури або реєстрація в спеціальному реєстрі). Таким чином, визнання іноземного судового рішення є необхідною передумовою його примусового виконання; для примусового виконання звичайно встановлюються додаткові вимоги понад тих, які необхідні для визнання рішення.

Законодавству держав відомі різні системи виконання рішень іноземних судів. Загальним для всіх цих систем є вимога взаємності як умови для виконання рішення.

В одних країнах (наприклад, в Італії) для виконання судового рішення потрібна перевірка його правильності лише з формальної точки зору, а також установлення непротиріччя йог<