Виникнення та розвиток напряму психології сексуальності

ПЕДАГОГІКИ ТА ПСИХОЛОГІЇ УПРАВЛІННЯ

СОЦІАЛЬНИМИ СИСТЕМАМИ

Імені І. А. ЗЯЗЮНА

Контрольна робота з дисципліни

«Основи психології сексуальності»

На тему:

Теоретичні та практичні аспекти

психологічної діагностики сексуальності »

Варіант 1

Виконала студентка

групи СГТЗ-11

Гарник Людмила Петрівна

Перевірила:

доц. Богдан Жанна Борисівна

Харків, 2016

ЗМІСТ

Вступ ________________________________________________________
1. Виникнення та розвиток напряму психології сексуальності _________
2. Аналіз біографічного фільму «Кінсі» ____________________________
3. Методики психологічної діагностики сексуальності _______________
3.1. Методика Сандри Бем _______________________________________
3.2. «Тріада кохання» за Р. Стернбергом ___________________________
3.3. Методика «Мова Я» _________________________________________
Висновок _____________________________________________________
Література ____________________________________________________
Додаток ______________________________________________________

ВСТУП

Психічне життя людини, зокрема його багатовимірність, пов’язане з самореалізацією особистості як у суспільстві, так й у інтимній сфері. Гармонійність, повноцінність статевого життя людини тісно пов'язані із здатністю розуміти себе, самодостатністю, позитивним мисленням в усіх вимірах життєдіяльності, знанням психічних механізмів і закономірностей, які обумовлюють сексуальну поведінку особистості. Окреслені знання допомагають краще розуміти і відчувати партнера, легше долати різноманітні кризи. Накопиченням, аналізом й систематизацією таких знань займається психологія сексуальності.

За визначенням психологія сексуальності - це галузь психологічної науки, яка вивчає психологічні закономірності та механізми сексуального реагування людини.Метою психології сексуальності є з'ясування психологічних проявів та детермінант сексуальності людини, а її завданнями є визначення психологічних механізмів сексуальної поведінки; з'ясування психологічних особливостей гетеро- і гомосексуальних стосунків; вивчення психологічних особливостей сексуальності людини на різних етапах онтогенезу; дослідження психологічних факторів сексуальних розладів, розроблення шляхів діагностування психогенних сексуальних розладів та їх терапії, а її предметом є статева чуттєвість, яка пов’язана з задоволенням статевого потягу, іншими словами - психологічні аспекти статевого життя. Іншими словами - вітчизняні та зарубіжні вчені під предметом психології сексуальності розуміють сукупність різних аспектів вияву сексуальності, сексуальної поведінки людини і чинників, які впливають на цей процес, знання котрих допомагає у розвитку і збереженні сексуальної повноцінності.

Розвиток психології сексуальності як академічної дисципліни бере початок з першої половини двадцятого сторіччя у роботах лікарів, біологів, криміналістів, а з розвитком та популяризацією практики психологічного консультування - формується як окрема галузь теоретичних та прикладних психологічних досліджень. Треба зазначити, що розвиток галузі психології сексуальності проходив по-різному у США, Європі, Російській Імперії й згодом у Радянському Союзі та пострадянських країнах.

Український дослідник О. Люлько (лікар-уролог), автор «Довідника з сексології, сексопатології та андрології» визначає сексуальність як характеристику сексуального потягу, сексуальних реакцій, сексуальної активності, тощо [11, c. 102]. У сексуальності конкретної людини містяться бажання та вміння жити статевим життям відповідно до вимог суспільства. А його американські колеги Вільям-Хавелл Мастере та Вірджинія Джонсон стверджують, що однозначно та чітко відповісти на питання, що таке сексуальність - неможливо: «якщо слово «секс» зазвичай використовують у повсякденному житті на позначення статевого акту, то дефініція «сексуальність» є значно ширшою, адже вона стосується всього, що пов'язане із сексом» [3, c. 170]. Тобто сексуальність є комплексною характеристикою людини, а не лише її здатністю до еротичної реакції. Однак вчені не пояснюють, у чому саме полягає ця комплексна характеристика, тому їх співвітчизник Г.-Ф. Келлі стверджує, що сексуальність є доволі широким поняттям, що пов'язане з усіма аспектами людського буття. Тому, щоб достеменно зрозуміти людську сексуальність, необхідно розглядати в різноманіття її проявів. Симпатиками широкого тлумачення дефініції «сексуальність» виступають автори «Психологічної енциклопедії» гаванський психолог Раймонд Корсіні та його канадський колега Алан Ауербах, за твердженням яких, сексуальність людини - це: «широка сфера функціонування, починаючи від основних фізіологічних відмінностей між чоловіками та жінками і закінчуючи якостями, що характеризують маскулінність та фемінність, латентну та маніфестну сексуальну поведінку» [6, c. 6-8].

Предметом нашого дослідження є теоретичні та прикладні аспекти психології сексуальності.

Об’єктом дослідження обрано вивчення історії розвитку психології сексуальності та прикладне дослідження психологічних аспектів сексуальності п’яти пар.

Метою нашого дослідження є вивчення основ психології сексуальності, зокрема історії її розвитку та становлення як академічної дисципліни, а також проведення психологічної діагностики аспектів сексуальності пар (п’ять пар, стосунки яких тривають більш ніж три роки).

Методами дослідження обрано як загальнонаукові методи (аналізу, синтезу, графічний метод, методи статистичного аналізу даних, графічні методи) та методики: Сандри Бем, Р. Стенберга, «Мова Я».

ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАПРЯМУ ПСИХОЛОГІЇ СЕКСУАЛЬНОСТІ

Зазначимо, що накопичений емпіричний досвід, розвиток теоретичної бази та розробка методів дослідження сексуальності зумовили виокремлення сексології як самостійної науки, становлення якої відбулося завдяки старанням багатьох вчених та дослідників.

На початку 20 сторіччя клінічна сексологія вже орієнтувалася на норму як еталон, але її показники більше відповідали вимогам тогочасної офіційної моралі, особливостям суспільства, у яких жили і працювали вчені. Розвиток будь-якої науки супроводжувався недовірою до всього нового (адже воно часто заперечує визнані канони), зокрема у вивченні сексуального життя людини ця недовіра була особливо великою. Результати сексологічних досліджень спростовували більшість вкорінених у маргінальній свідомості уявлень, через що провокували критику та протест зі сторони офіційної консервативної науки. Для отримання інформації про поведінку людей поза клінікою, вчені розгорнули масові опитування, публікуючи отримані дані та коментарі до них у наукових виданнях. Це сприяло забезпеченню системного підходу в організації досліджень, який тісно пов'язав фізіологічні, клінічні, соціально-психологічні методи та прийоми [4, c. 28-30].

Шлях становлення психології сексуальності не обійшовся без вибору хибних шляхів і дій, одним із них було зосередження на відновленні сексуальних функцій, недооцінювання ролі почуттів у сексуальному житті людини. Ця механістична концепція спричинила надмірне захоплення створенням протезів та засобів, що замінюють фізіологічний процес і викликають ілюзію сексуального життя.

На початку двадцятого сторіччя завдяки старанням англійського публіциста, видавця та лікаря Генрі-Хевлока Елліса (1859- 1939) було видано шеститомну енциклопедію «Дослідження з психології статі», яка містила все, що було відомо на той час із психології сексуальності. Принциповою її відмінністю від існуючих у той час праць про сексуальність було прагнення до розуміння різноманіття виявів людської сексуальності замість беззаперечного осуджування всього того, що не відповідає прийнятим соціальним нормам чи особистим уявленням автора. У своїй роботі Г.-Х. Елліс описав концепцію індивідуальної відмінності в сексології, визнав правомірність використання мастурбації представниками обох статей у будь-якому віці, виступав за подолання пов'язаних із нею хибних уявлень і страхів, звернув увагу на психологічні, а не на фізіологічні причини багатьох сексуальних проблем, стверджував, що сексуальні відхилення не є патологією. Комплексний підхід до вивчення сексуальності, однак із певним ухилом у бік біології, реалізував у своїй книзі «Статеве питання» (1905) О. Форель [6, c. 95].

Засновником сучасної сексопатології вважають невропатолога і психіатра-криміналіста, професора психіатрії Віденського університету Ріхарда фон Крафта-Ебінга (1840-1902). Його праця «Сексуальні психопатії», в якій запропоновано класифікацію статевих розладів, стала основою розвитку сучасної медичної сексології. За твердженням вченого, певні перверсії (порушення спрямованості і способів задоволення статевого потягу) та схильності, які можуть проявлятися у сексуальному житті, «дрімають» у кожній людині. Значну увагу він приділяв аномальним аспектам сексуальності: садомазохізму, гомосексуалізму, фетишизму, зоофілії та статевим збоченням [4].

Німецький дерматолог і венеролог Іван Блох (1872- 1922) у науковій роботі «Сексуальне життя нашого часу та його зв'язок із сучасною культурою» у 1906 році проголосив створення нової науки про стать, наголосивши, що вона має синтезувати дані всіх наук про людину - загальної біології, антропології, етнології, філософії, медицини, історії, літератури та культури [6, c. 266].

Голландський гінеколог Теодор-Хендрік ван де Велде (1873-1937) в практичному посібнику із сексології, фізіології і техніки статевого акту «Ідеальний шлюб» доводив, що жінка є не об'єктом сексуальної активності чоловіка, а його рівноправним партнером у сексі [3, c. 60].

Соціальний напрям у сексології розвивав також німецький психіатр Магнус Хіршфельд (1868-1935). Основне значення він надавав розв'язанню етичних та юридичних проблем, вирішенню питань проституції та контролю за дітонародженням. Під його керівництвом у 1908 році було засновано перший у світі сексологічний журнал, у 1918 році в Берліні відкрито перший у світі інститут із проблем сексології, а у 1921 році - організовано перший Міжнародний конгрес сексуальних реформ. У 1928 році на з'їзді в Копенгагені було засновано Всесвітню лігу сексуальних реформ, учасники якої виступили за політичну, економічну та сексуальну рівність чоловіків і жінок; звільнення шлюбу та розлучення від влади церкви; розвиток сексуальної освіти; зміну норм, законів, спрямованих проти контрацепції та абортів; охорону прав незаміжніх матерів і незаконнонароджених дітей тощо [3, c. 171-174].

Найвпливовішою теорією початку двадцятого сторіччя став психоаналіз австрійського психолога, психіатра, невропатолога Зігмунда Фрейда (1856-1939). Він першим звернув увагу на роль, яку відіграє сексуальна поведінка в житті кожної людини, розвитку її особистості, стосунках з іншими людьми. За Фрейдом, статевий потяг (ерос) та енергія (лібідо) є джерелами усієї психічної енергії індивіда, а сексуальність - основою і стрижнем людського життя. Мета сексуальності - задоволення, а репродукції вона слугує лише опосередковано. Кохання - це статеве кохання, метою якого є сексуальна близькість, асексуальні переживання пов'язані не лише з геніталіями. Фрейд стверджував, що у людини існує не одна ерогенна зона (геніталії), а декілька, значення яких з віком змінюється. Відповідно до цього він виокремив фази психосексуального розвитку. При виникненні перешкоди на шляху задоволення лібідо виникає повернення до попередніх фаз. У цьому Фрейд вбачав причину виникнення девіантних форм (відхилень) сексуальності. Використовуючи метод психоаналізу, можна виявити психічну травму, яка затримує або викривлює нормальний психосексуальний розвиток індивіда, і шляхом усвідомлення причин травми перебороти її психологічні наслідки [4, c. 79].

Аналіз несвідомих переживань, сексуальних символів, захисних механізмів, еротичних фантазій і сновидінь стимулював порівняльно-історичне вивчення цих явищ за допомогою матеріалів історії, релігії, культури загалом. Статеві збочення, які вважали злочином або наслідком фізичної деградації, можна було пояснити як зміну в нормальному психосексуальному розвитку. Теорія 3. Фрейда сприяла нейтралізації репресивної моралі. Попри протидію опонентів, неприйняття поглядів, психолог опублікував свої праці, що окреслювали шляхи розв'язання багатьох сексуальних проблем, чим він сприяв розвитку психології та сексології. Особливо важливими є його погляди на дитячу сексуальність (теорія Едіпового комплексу), зв'язок між сексуальністю, її відхиленнями і виникненням неврозів, психозів та патології характеру.

Суттєвий внесок у дослідженні сексуального життя людини зробив американський біолог А.-Ч. Кінсі. Почавши влітку 1938 року читати лекції для студентів-старшокурсників, які готувалися до вступу в шлюб, він був вражений відсутністю наукових даних про сексуальну поведінку людини. Зацікавившись цими проблемами, він розпочав опитування за допомогою анкет, надавши невдовзі перевагу методу інтерв'ю, маючи на меті дізнатися більше подробиць. Спершу А.-Ч. Кінсі організовував довірливі бесіди зі своїми студентами, узагальнюючи їхні думки та описи. Поступово було розширено і вдосконалено вибірку, розроблено методику опитування, результатом чого стало створення цілісної методики стандартизованого інтерв'ю, яке охоплювало всю історію сексуального життя особистості [4, c. 99].

Отримана інформація спонукала А.-Ч. Кінсі до подальших наукових пошуків. У 1947 році було організовано сексологічний інститут при Індіанському університеті, де через рік видано книгу «Статева поведінка чоловіка» [5], а в 1953 році - «Статева поведінка жінки». У цих працях А.-Ч. Кінсі вперше показав широкий діапазон індивідуальних проявів сексуальності людини, подав основні з них (дані отримані на великих вибірках), охарактеризував динаміку вікових проявів сексуальності, їх залежність від соціальних факторів (економічна забезпеченість, освіта, віросповідання та ін.). На своєму науковому буремному шляху А.-Ч. Кінсі доводилося долати опір (деякі колеги, дізнавшись, чим він займається, навіть припинили з ним вітатися, його позбавили права читати курс лекцій з підготовки до шлюбу). Публікації результатів досліджень зробили його відомим на весь світ, проте водночас спричинили публічний скандал та відмову фінансувати дослідження, вилучення книг з бібліотек. Усе це А.-Ч. Кінсі хворобливо переживав, однак продовжував працювати, доки не помер від серцевого нападу.

Донедавна психологія сексуальності розвивалася у межах дисциплін, що вивчали інтимне життя та сексуальні стосунки людини в психологічному, соціальному, педагогічному, етично-моральному, правовому, етнографічному, медичному, релігійному та інших виявах.

На початку 60-х років двадцятого сторіччя у США розпочалася «сексуальна революція». Причинами її стали: створення протизаплідних пігулок; протест молоді проти святенництва; відродження фемінізму в сучасній формі; більшу відкритість у суспільстві. Реакція суспільства на це була неоднозначною. Одні її гаряче підтримували, інші - не приймали, вважаючи чинником, що руйнує основи американського суспільства. Однак про сексуальність почали більше говорити, її почали демонструвати та вивчати.

Вивченням людської сексуальності з використанням нових методичних підходів займалися гінеколог В.-Х. Мастерс і психолог В. Джонсон. На їх думку, для розуміння всіх складностей сексуальної функції, слід знати анатомію, фізіологію репродуктивної системи, психологію та соціологію. Значну увагу вони зосередили на фізіології сексуальності та фізичних особливостях статевого збудження, записавши на кіноплівку 10 000 циклів сексуальних реакцій. Докладні дані вони представляли в графіках, що відображали кількісні параметри та показували, що, як та в якій послідовності відбувається при статевому акті. Результати цього дослідження було оприлюднено у книзі «Статеві реакції людини» (1966). У другій книзі - «Статева неадекватність людини» (1970) - висвітлено погляди авторів щодо сексуальних відхилень, запропоновано відповідні терапевтичні заходи. Завдяки цьому дослідники і лікарі-практики вперше здобули дані про реальну тривалість зносин, збудливі пози та критерії їх вибору, найпоширеніші види сексуальних слабкостей і хвороб [8, 10].

Протягом 70-х років двадцятого сторіччя у США було надруковано десятки спеціальних книг про секс. Помітну роль у «сексуальній революції» відіграли ЗМІ. Відповідально поставилися американці до заклику «займатися коханням, а не війною». Без державного фінансування, на ентузіазмі, виникло кілька шкіл кохання. Це була одна з небагатьох галузей, у якій дослідження відбувалися без урядової підтримки. Наприклад, школа «Соціології секундоміра», мала своїм гаслом «24-40 й ні секунди менше», що означало: двадцять чотири хвилини сорок секунд - на оргазм, а її послідовники визнавали можливі варіації, але тих, хто припускався значних відхилень, вважали або невдахою, або ,божевільним, або комуністом, або і першим, і другим, і третім. Школа «Бюро стандартів» охороняла інтереси «Інтернаціональних стандартів статевого життя», а її прихильники домоглися внесення в Бюро стандартів США стандарту оргазму поряд з такими стандартами, як стандартний метр, стандартний кілограм.

В 1975 році у США почали видавати міждисциплінарний журнал «Сексуальні ролі», на сторінках якого обговорювали різні сексуальні проблеми. У тому ж році було засновано Міжнародну академію сексологічних досліджень, яка об'єднала лікарів, біологів, медиків, психологів та соціологів майже з усіх сексологічних дослідницьких центрів, наукових товариств Європи і США. У той час суттєво змінилося ставлення американців до сексуальності, виявами якого були:

1) ставлення до подружнього життя, укладання шлюбу як до звичного явища;

2) легалізація у 1976 році абортів, що підвищило безпечність умов їх здійснення, однак викликало в суспільстві суперечки щодо моральності цього рішення;

3) ухвалення у 1973 році Американською асоціацією психіатрів рішення про виключення гомосексуалізму з переліку психічних розладів, що сприяло посиленню руху геїв за свої права;

4) усвідомлення в суспільстві, що зґвалтування - це злочин, породжений не пристрастю, а жорстокістю. Це спричинило зміни законодавства, створення центрів психологічної допомоги жертвам зґвалтування;

5) розроблення методів екстракорпорального запліднення (запліднення яйцеклітини поза маткою з подальшим введенням у неї), що уможливило процедуру виношування дитини сурогатною матір'ю; народження в 1978 році першого у світі «малюка з пробірки» [11, c. 52].

В останні десятиліття двадцятого сторіччя було знято табу з деяких заборонених тем, зроблено принципово важливий поворот до концептуальної оцінки причин різних сексуальних розладів. Група американських дослідників у 1994 році представила дані спеціального опитування 1794 жінок та 1410 чоловіків віком від 18 до 59 років, представників різних рас та соціумів, які засвідчили поширеність сексуальних проблем у різних суспільствах, вплив на частоту і ступінь їх прояву фізичного здоров'я і психосоціальних чинників [3, c. 268].

Сучасна зарубіжна сексологія продовжує широко використовувати у своїх дослідженнях міждисциплінарний підхід, переймаючись проблемами перенаселення на земній кулі, захворювань, що передаються статевим шляхом, різноманітними аспектами людської сексуальності. Постійно продукуються теоретичні моделі, які синтезують наявні дані для більш глибокого розуміння і передбачення сексуальної поведінки людини.

Наукове вивчення сексуальності виходить за межі клініки, концентрується на вивченні поведінки, фізіології та мотивації нормальних людей у природних умовах їх життя. При цьому переважає підхід, у межах якого сексуальність розглядають як акт насолоди і засіб збереження психічного здоров'я. Це виявляється в намаганні досягнути оргазму та розрядити сексуальну напругу, відчутті сексуального переживання та зміцненні зв'язків з іншою людиною. Останніми роками сексологія, що була наукою про фізіологію та патологію сексуальних функцій, стала наукою про міжособистісні стосунки. Однак сексологічними дослідженнями продовжують займатися переважно медичні працівники, які часто нехтують іншими, крім медичних, проявами сексуальності людини, забуваючи, що порушення сексуальних стосунків або сексуального здоров'я можуть виникати у зв'язку із психологічними або соціально-культурними відмінностями партнерів, різними досвідом і умовами виховання тощо. Тому актуальними стають саме психологічні дослідження сексуальності людини [3, c. 270].

В Україні тривалий час сексологією, питаннями сексопатології здебільшого займалися психіатри, невропатологи та фізіологи.

Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. за ініціативою акушерсько-гінекологічних товариств Києва почали з'являтися друковані праці, які здебільшого містили статистичні дані про статеве дозрівання, шлюбний та клімактеричний вік, опис факторів, що впливають на прискорення чи затримку початку цих періодів. Помітні на той час наукові праці із сексопатології - «Збочення статевого почуття у жінки» В. Тарновського та «Психологія статі» П. Ковалевського. На початку двадцятого сторіччя. були спроби організації опитувань, однак вони мали одиничний характер, а результати їх статистичного оброблення є сумнівними.

Декрети більшовицької влади «Про відміну шлюбу» та «Про громадянський шлюб, про дітей і про внесення до актів громадянського стану» проголошували матеріальну та сексуальну самостійність жінок. Було скасовано закон про переслідування гомосексуалізму. Розпочалося багато сексологічних досліджень. Однак деякі політичні діячі пропонували проекти щодо того, як зробити жінок «спільними» [12, 13].

Певна свобода інформації, можливість обговорення питань кохання і сексуальних стосунків, які турбували молодь, прислужилися появі у містах дискусійних клубів. Проте посилення політичного авторитаризму відповідно позначилося і на ставленні влади до інтимного життя громадян. Були навіть твердження, що сексуальність суперечить класовій боротьбі, тому статева поведінка повинна в усьому підкорятися класовим інтересам. Із часом почали згасати дискусії про секс та кохання. У 1934 році в Україні, як і в усьому СРСР, було заборонено гомосексуалізм.

Статева безграмотність, статеве безкультур'я стали буденними явищами. Відсутність знань із психології статевих стосунків породжувала соціальні ускладнення, навіть спричинювала хворобливі стани. Видання з гігієни та культури інтимних стосунків виходили рідко, піддаючись суворому цензуруванню. Слово «секс» зараховували до порнографічної лексики.

У 70-ті роки двадцятого сторіччя. наукові дослідження сексологічних проблем дещо активізувалися. У 1971 році при Київському НДІ урології та нефрології було створено клініку сексопатології, а в 1974 році на її базі відкрито науково-методичний та лікувально-консультативний сексологічний центр. З 1983 року в українських школах розпочато викладання спеціального курсу «Етика та психологія сімейного життя» [11].

Увага до проблем статевих стосунків пожвавилася наприкінці 80-х років двадцятого сторіччя у зв'язку з лібералізацією суспільного життя. Однак поряд із науковими працями вчених було реалізовано немало ініціатив вульгарно-натуралістичного, непристойного зображення статевого життя у літературі, образотворчому мистецтві, театрі, кіно. Після бурхливого буму попит на сексуально-розважальні товари дещо знизився. Однак багато людей, особливо молоді, за відсутності належного сексуального виховання інстинктивно тягнулося до інформації, яка стосувалася сексуального життя.

В останні роки двадцятого сторіччя сексуальними проблемами людини поглиблено стали займатися медичні працівники та психологи. Побачили світ фундаментальні посібники за редакцією Г. Васильченка, монографії А. Свядоща з клінічної сексології та сексопатології, із загальних питань сексології, роботи з проблем психосексуального розвитку, дитячої сексології й статевого виховання та ін. Усвідомлення проблем сексуального життя людини спонукає дослідників до розширення і поглиблення досліджень людської сексуальності [9,13].

2. АНАЛІЗ БІОГРАФІЧНОГО ФІЛЬМУ «КІНСІ»

Аналізуючи сюжет біографічного фільму «Кінсі», знятого у 2004 році за сценарієм та під керівництвом американського режисера Білла Кондона, який визвав як численні схвальні відгуки публіки (десять престижних нагород на різних кінофестивалях), так й шквал гострої критики з боку професійних лікарів та представників наукової громадськості, звернемося спочатку до офіційної біографії Альфреда Чарльза Кінсі та спробуємо порівняти історичні факти та сюжетні лінії фільму.

Отже, Альфред Чарльз Кінсі (23 червня 1894 - 25 серпня 1956) - американський біолог, професор ентомології і зоології, засновник Інституту з вивчення сексу, статі і репродукції (1947) при Індіанському університеті в Блумінгтоні, який зараз носить ім’я Кінсі. Дослідження Кінсі в галузі сексології глибоко зачепили соціальні і культурні цінності в Сполучених Штатах і багатьох інших країнах в 60-х роках двадцятого сторіччя, з початком сексуальної революції. У фільмі Б. Кондона зображене життя професора Кінсі, роль якого виконує американський актор Л. Нісон.

Альфред Кінсі народився 23 червня 1894 року Гобокені, у штаті Нью-Джерсі в родині Альфреда Сегвіна Кінсі і Сари Енн Чарльз. Альфред був найстаршим з трьох дітей. Його матір здобула лише початкову освіту, а батько був професором у Технологічному інституті імені Стівенса в Гобокені. Кінсі ріс в доволі бідній родині, яка часто навіть не могла собі дозволити сплатити за послуги лікарів, що, можливо, призвело до того, що юний Кінсі в дитинстві перехворів рахітом, черевним тифом, а також ревматизмом, що було викликано тим, що Кінсі недостатньо часу проводив на сонці (звичайна причина рахіту в ті дні: молоко та інші продукти ще не були збагачені вітаміном D) і принаймні значний період дитинства Кінсі провів в антисанітарних умовах. Результатом рахіту, що призвів до викривлення хребта, стала легка сутулість, через яку він не був призваний на військову службу в 1917 році для участі в Першій світовій війні.

Батьки Кінсі були вкрай консервативними християнами, що позначилось на всьому його подальшому житті. Його батько був відомий як один із найнабожніших членів місцевої Методистської церкви і, в результаті, більшу частину часу Кінсі спілкувався з прихожанами церкви. Часто він просто мовчки був присутній при обговоренні релігійних питань, якими переймались його батьки й інші, такі ж побожні, дорослі. Батько Кінсі установив в своєму домі суворі правила. Неділя була відведена для молитов, крім того, спілкування з дівчатами, як і знання про всі речі, що хоча б трохи стосувались теми сексу, включаючи мастурбацію, були заборонені. Настільки суворе виховання не було чимось зовсім незвичним в той час. Більшість новачків в коледжах тоді мали вельми слабке уявлення навіть про основні факти, що стосувалися людської сексуальності. В юні роки Кінсі було заборонено дізнаватися що-небудь про предмет, який згодом зробив його знаменитим. Врешті-решт, Кінсі зрікся від Методистської віри своїх батьків і став агностиком [4, 6].

В молодості Кінсі виявляв велику цікавість до природи і кемпінгу. Він часто брав участь у роботі й походах місцевої молодіжної організації YMCA. Він діставав від цього стільки задоволення, що мав намір працювати з YMCA професійно по завершенні навчання. Навіть дипломна робота з психології, яку Кінсі писав в коледжі, присвячена груповій динаміці хлопчиків, свідчить про його зацікавленість цією проблематикою. Він вступив до організації бойскаутів, як тільки в їхньому товаристві був утворений загін. Його батьки енергійно заохочували це, оскільки в той час бойскаути були організацією, основаною на християнських принципах. Кінсі завдяки своїй старанності швидко просувався сходинками скаутської ієрархії, у 1913 році досягнувши всього лише за два роки рангу скаута-орла, якого більшість хлопчиків удостоювались лише через п'ять чи шість років. Скоріш за все, ранній інтерес до природи обумовив його дослідження і кар'єру в галузі ентомології. Попри те, що перенесені раніше захворювання ослабили його серце, в юності Кінсі взяв участь в багатьох важких походах.

У старших класах Колумбійської середньої школи Кінсі був тихим, але дуже працелюбним учнем. Він не цікавився спортом, направляючи свої невичерпну енергію на навчання і заняття на фортепіано. Якийсь час Кінсі хотів стати піаністом, але вирішив замість цього зосередитись на наукових дослідженнях. Розвинена з дитинства здатність Кінсі проводити велику кількість часу, будучи глибоко зануреним у вивчення якого-небудь предмету, стала в нагоді в коледжі і в подальшій професіональній діяльності. Навчаючись в старших класах, Кінсі, очевидно, ні з ким не підтримував близьких стосунків, але заслужив повагу своїми успіхами в навчанні. Він цікавився біологією, ботанікою і зоологією. Згодом Кінсі стверджував, що його шкільна вчителька біології, Наталі Рет, справила найбільший вплив на його рішення стати вченим.

Після закінчення Колумбійської середньої школи, Кінсі поділився з батьком планами щодо вивчення ботаніки в коледжі, однак батько зажадав, щоб син пішов навчатися на інженера в Технологічному інституті імені Стівенса в Гобокені. Кінсі в інституті імені Стівенса не сподобалось і потім він згадував про час, проведений там, як про найбезглуздіший період свого життя. Попри це, однак, він не відступився від свого «маніакального» завзяття до навчання. В інституті він, головним чином, обирав курси, що мали відношення до англійської мови та інженерної справи, але не міг реалізувати свого захоплення біологією. Під кінець свого дворічного навчання в інституті Кінсі набрався сміливості заявити своєму батьку про те, що йому подобається біологія і він має намір продовжувати навчання в Коледжі Боудойна в штаті Мен. Батько рішуче чинив цьому опір, але зрештою змирився. Разом з перемогою Кінсі добився і розриву стосунків із батьком, що обтяжувало його багато років.

В 1914 році Кінсі вступив до Коледжу Боудойна, де він зацікавився дослідженням комах під керівництвом Ментона Коупленда. Два роки по тому, у 1916 році Кінсі був обраний до товариства Фі-Бета-Каппа і закінчив курс з біології і психології. Він продовжив своє навчання в інституті імені Бассі при Гарвардському університеті, навчальна програма якого в сфері біології була найпрестижнішою в Сполучених Штатах. Саме там Кінсі почав займатися вивченням прикладної біології у видатного ентомолога Вільяма Мортона Вілера. Під його керівництвом Кінсі працював практично самостійно, що влаштовувало обох. В якості теми для своєї докторської дисертації Кінсі вибрав дослідження горіхотворок. Кінсі почав збирати горіхотворок із надзвичайною завзятістю. Він багато подорожував. На кожному із сотень тисяч зібраних екземплярів провадилась серія із 26 вимірювань. Його методи дозволили зробити суттєвий внесок в ентомологію. Гарвардський університет присудив Кінсі ступінь Sc.D. (доктора природничих наук) в 1919 році. В 1920 році він опублікував декілька статей під егідою Американського музею природознавства в Нью-Йорку, ознайомив наукове товариство з горіхотворками і представив викладки по їхньому філогенезу. Понад вісімнадцять мільйонів комах музейної колекції, із них понад п’ять мільйонів горіхотворок були зібрані Кінсі.

Кінсі одружився з Кларою Бракен Макміллен, яку називав Мак, в 1921 році. У них було четверо дітей. Їх первісток, Дон, помер від ускладнень, викликаних діабетом в 1927 році, трохи не доживши до п'яти років. Анна народилась в 1924, Джоан в 1925 і Брюс в 1928 роках. Кінсі помер 25 серпня 1956 року у віці 62 років. В якості причини смерті були вказані хвороба серця і пневмонія.

Згідно сюжетної лінії фільму, після здобуття докторського ступеня в 1920 році, Кінсі став працювати в департаменті зоології Індіанського університету в Блумінгтоні в якості асистента професора. Його дружина і колеги називали його Прок (скорочено від Професор Кінсі). В Індіанському університеті невтомний Кінсі продовжив свою роботу по горіхотворкам. Наступні 16 років він багато подорожував, збираючи і систематизуючи колекції. Особливо Кінсі захоплювався еволюційною історією цих мікроскопічних комах, розміри яких коливаються від одного до восьми міліметрів. В 1930 році він опублікував монографію, присвячену видоформуванню у горіхотворок «The Gall Wasp Genus Cynips: A Study in the Origin of Species» і другу велику працю про еволюції вищих категорій «The Origin of Higher Categories in Cynips» в 1935 році.

В жовтні 1926 року Кінсі опублікував підручник для старшокласників «Вступ до біології», який почав широко використовуватися. Цей посібник підтримував теорію еволюції і уніфікував, на ознайомлювальному рівні, різні на той час поняття зоології і ботаніки, долаючи опір такій уніфікації, що превалював у той час.

Перше видання «Статевої поведінки чоловіка» 1948 року, першого з двох звітів Кінсі. Його вважають батьком сексології, систематичного, наукового вивчення людської сексуальності. Спочатку інтерес до різних форм сексуальних практик виник у нього приблизно в 1933 році, після широкого обговорення цієї теми з колегою Кінсі, Робертом Кроком. Скоріш за все, вивчення різних варіацій парування серед горіхотворок привели його до розмірковувань про те, наскільки широко варіюють сексуальні практики людини. В процесі цих досліджень він розробив шкалу вимірювань сексуальної орієнтації, відому тепер як шкала Кінсі, яка має значення від 0 до 6, де 0 відповідає виключно гетеросексуальній і 6 - виключно гомосексуальній орієнтації; значення 7 для асексуалів було додане до шкали вже послідовниками Кінсі. В 1935 році на семінарі для співробітників Індіанського університету Кінсі прочитав лекцію, в якій вперше виніс предмет своїх досліджень в галузі сексології на публічне обговорення. У своєму виступі він атакував «широко розповсюджену неосвіченість у відношенні побудови і фізіології статевих органів» і висунув своє припущення про те, що «затримка шлюбу» (тобто, затримка першого сексуального досвіду) шкідлива з психологічної точки зору. Кінсі дістав підтримку своїх досліджень від Фонду Рокфеллера, яка дала змогу науковцю вивчити сексуальну поведінку людини за допомогою інтерв'ювання тисячі людей.

Роботи вченого, відомі загалу як «Звіти Кінсі», починаючи з публікації «Статевої поведінки чоловіка» [5] в 1948 році, а потім «Статевої поведінки жінки» в 1953, піднялися на вершину списку бестселерів і вмить зробили Кінсі знаменитістю. Вони як і раніше залишаються в списку найбільш продаваних природничо-наукових книг усіх часів. Статті про нього з'явились на сторінках таких журналів, як «Time», «Life», «Look» і «McCall's». «Звіти Кінсі», які призвели до бурхливих дискусій, розглядаються багатьма як пусковий механізм для сексуальної революції 1960-х. Президент Індіанського університету Герман Б. Веллз захищав дослідження Кінсі в ситуації, яка перетворилась на класичний приклад випробування академічної свободи.

Найважливіші публікації А.-Ч. Кінсі: «New Species and Synonymy of American Cynipidae, in Bulletin of the American Museum of Natural History» (1920), «Life Histories of American Cynipidae, in Bulletin of the American Museum of Natural History» (1920), «Phylogeny of Cynipid Genera and Biological Characteristics, in Bulletin of the American Museum of Natural History» (1920), «Вступ до біології» (1926), «The Gall Wasp Genus Cynips: A Study in the Origin of Species» (1930), «New Introduction to Biology» (1933, перевидання 1938), «The Origin of Higher Categories in Cynips» (1935), «Статева поведінка чоловіка» (1948, нове видання 1998), «Статева поведінка жінки» (1953, нове видання 1998).

Незважаючи на те, що праці професора Кінсі часто асоціюються з сексуальною революцією в 60-х роках XX століття в США, з часу їхньої публікації вони викликали жорстку полеміку. Тож й праці Кінсі, і його особисте життя були предметом постійних дискусій, що розгорнулися навколо питань вивчення людської сексуальності (сексології) і впливу праць Кінсі на сексуальну мораль.

Дослідження Кінсі викликали поляризацію деяких верств суспільства. Багато правих християн визнали, що їхні релігійні і соціально консервативні погляди знаходяться в конфлікті з методами Кінсі і принципами, на яких ці методи основані. Вони вважали тих, хто підтримував Кінсі, розпусними, а його праці - морально розкладницькими. Навіть в наші дні ім'я Кінсі може викликати агресію.

Один із сучасних критиків Кінсі - доктор Джудіт Рейсман, голова організації RSVP America. Доктор Рейсман приписує Кінсі і його співробітникам сексуальні стосунки з дітьми, які практикувались заради отримання певних даних, викладених в «Звітах Кінсі». Згідно з твердженнями Сьюзан Брінкман (співавтора Джудіт Рейсман по «Порочність Кінсі: Викриття найвпливовішого «вченого» нашого часу» та дописувача газети Філадельфійського католицького єпископату «Catholic Standard & Times»), Кінсі був антисемітом і расистом, тобто він уникав при наборі на роботу євреїв і афроамериканців.

Наклепи на професора Кінсі викликали протест з боку представників Інституту імені Кінсі. Так, директор Інституту імені Кінсі Джон Бенкрофт стверджує, що тема сексуальних контактів між дітьми і дорослими була спеціально обрана противниками Кінсі, щоб заплямити його, оскільки ця тема викликає в суспільстві бурхливі емоції: «в останні роки, коли виникло це занепокоєння на грані істерії з приводу сексуальних домагань по відношенню до дітей, яке нерідко виливається в ситуації, коли обвинувачений в цьому вважається винним, доки не буде доведене зворотне - який може бути найкращий спосіб заплямувати кого-небудь?». Позиція Інституту імені Кінсі полягає в тому, що Кінсі ніколи не мав сексуальних контактів з дітьми і не наймав кого-небудь для таких діянь, і що він завжди інтерв'ював дітей в присутності їх батьків. Інші критики стверджували також, що дослідження Кінсі базувались на прикладах із життя ув'язнених. Це обвинувачення також спростовується Інститутом Кінсі, який стверджує, що після ретельної очистки вибірки Кінсі від ув'язнених і колишніх ув'язнених дані звітів Кінсі змінились мало [5, c. 237]. Одним із результатів робіт Кінсі та його послідовників й колег стало те, що Американська психіатрична асоціація в 1973 році виключила гомосексуальність із списку психічних захворювань DSM-II. Дослідження Кінсі, однак, все ще викликали серйозну полеміку всередині АПА і були предметом дуже ретельних перевірок [4,6].

Сценарій фільму «Кінсі» побудовано за принципом інтерв’ю з головним героєм - професором Кінсі, протягом якого висвітлюються найбільш яскраві моменти його життя та творчості.

У фільмі зображуються епізоди, які саме й викликають гостру критику зі сторони консервативних кіл, зокрема епізод, коли один з асистентів доктора Кінсі, Клайд Мартін (його роль виконує П. Сарсгаард) виявляє відкрито свою бісексуальність. Кінсі та його дружина обидва вступають у статевий зв'язок з ним. Відвертість у позашлюбних зв’язках утворює напруження у подружніх відносинах професора, проте подружжю вдається залагодити цей конфлікт, й вони продовжують зберігати шлюб до кінця життя.

Наприкінці фільму професора Кінсі запитують, чи буде він намагатися провести дослідження природи кохання (а не сексу та сексуальної поведінки), на що він відповідає, що любов неможливо виміряти кількісно, а тому без кількісної оцінки нема й науки. Вчений також зазначає, що любов є дуже важливою та необхідною.