Потенціал подолання людиною критичних станів буття

7.1. "Критичність" як передумова буттєвості.Споглядаючи світ і се­бе в ньому, людина завжди прагне вирішити певне питання, шо по­ставило перед нею її власне життя, сповнене радощів та розчарувань, сподівань і відчаю, здобутків і втрат, а отже, "звичайне" людське жит­тя. Відповідаючи на питання, поставлене життям, можна, звершивши акт пізнання або перетворення, здійснивши вчинок, віднайшовши істину в окремій ознаці повсякдення чи, навпаки, в глибинній досте-менності буття. Шляхи можуть бути різними, загальна ж причина - у втіленні в конкретному моменті людського життя необхідності "тримати відповідь".

За твердженням К. Ясперса, "людина не обмежується тим, що в ній доступне пізнанню. В неї завжди дещо понад те, що вона сама може про себе знати. її природа, її витоки - все це перебуває поза межами пізнаного" [5]. Власне тому, шукаючи відповідей на питання "життєвого гатунку", людина здатна сягати меж буття і певною мірою долати їх - нехай лише у пізнавальному акті, проте з достатньою мірок* впевненості у власних силах, у своїй "буттєвій спромож­ності - бути".

Розмірковуючи про сутнісні ознаки життя людини, досить часто вдаються до категорії "буття", досягаючи при цьому певних гносеоло­гічних акцентів у тлумаченні досліджуваного феномена, ніби "вивищуючи" таким чином його науково-пізнавальний статус. Проте в пошуках онтологічних ознак досліджуваного феномена застосуван­ня даної категорії не постає "термінологічною умовністю", а означає свідомий вибір пізнавально-перетворювальних основ теоретичних і прикладних пошуків.

Таким чином, коли йдеться про "життя"людини, передовсім маєть­ся на увазі реально-практичний контекст розгортання "індивідуального світу "Я" в реальному часі та просторі життєдіяііьності. Одна з найпо-казовіших анаюгій у цьому - онтогенетична картина життя індивіда. Коли йдеться про "буття" людини, мається на увазі цілісний конти­нуум життєпроявів "Я" як онтологічного утворення, в якому співіс­нують, взаємодіючи й взаємозумошіюючись, різноманітні за змістом і сутнісними ознаками рівні буттєвості "Я". Так, "індивідуальне буття" може розглядатись як буття природи (органічної та неорганічної), буття соціуму, буття історії, буття духу, буття світу тощо. Тобто, застосовуючи дослідницький аспект "буттєвості" стосовно до життя людини, стає можливим актуалізувати у пізнавшіьному акту реальні, проте вилучені зі спектру безпосереднього споглядання пласти (рівні) розгортання індивідуального світу "Я" людини - історичний, куль­турний, макросоціаіьний, або ж інтраіндивідуапьний, субстанціаль­ний тощо.

Кожному окремому моменту життєдіяння людини властивий спе­цифічний "стан буття"- комплексний сутнісний показник того:

а) що досягнуто, здійснено, отримано людиною на шляху розгор­тання власної сутності "Я" в сукупності всіх можливих напрямів і рівнів розгортання - факт реального буття; б) наскільки перспек­тивним у плані розгортання індивідуальної сутності "Я" є досягнутий момент буття - факт реальноїперспективи; в) як оцінюється та пе­реживається людиною здобутий момент буття у всій сукупності його ознак - факт решьного переживання. На думку Е. Гуссерля [1],саме факт переживання в "течії буттєвості" виокремлює моменти "актуаль­ного" й "потенціального", "дійсного" та "можливого", а отже, позначає людське буття як таке, що розгортається за певними онтологічними законами, що кваліфікує людське буття як окремий, специфічний спосіб існування.

Моменти "тримати відповідь перед власним буттям" виникають не випадково, хоча іноді досить неочікувано для самої людини. Вони є досить закономірним явищем, що має свою і внутрішню, і зовнішню логіку розгортання. По-перше, ці моменти характеризують стан буття як такий, якому властива певна міра напруженості щодо його складо-



вих або ж динаміки їх розгортання; по-друге, ці моменти актуалізу­ють стан буття, якому властива певна міра непевності, невизначеності, що при цьому суттєво детермінують самопочуття людини; по-третє, ці моменти актуалізують необхідність діяти, засоби і напрями чого, як правило, наперед не відомі.

Загалом, ці моменти можна визначати як "критичні стани буття", поява яких є абсолютно природною, оскільки "критичність" - сут-нісна ознака буття людини, як і буття взагалі. "Критичність" постає як функціональний прояв "проблемності", в основі якої лежить "суперечливість", що зумовлюється вже самим фактом будь-якої (навіть не-проблемної, не-конфліктної, не-критичної) взаємодії.

Поряд із цим можна стверджувати, що "критичність" у реальному життєдіянні людини (на відміну від апріорних теоретичних тверджень) може поставати і як закономірність, і як випадковість. Критичність є природною, оскільки є онтологічною ознакою людського буття, проте не-природними можуть бути причини, що зумовлюють її актуалізацію, її загострення. Саме ця не-природність (а часто просто неочікуваність) зумовлює той факт, що людині просто або, навпаки, складно подолати цей стан, цю безвихідь - або ж, навпаки, нову перспективу розгортання власного життя. Чи можливо вирізнити "індекс критичності": до "позитиву" чи до "негативу" спря­мовує вона життєвий шлях людини в той чи інший момент його розгортання?

Геродот стверджував свого часу, що "найтяжча мука для люди­ни - багато що розуміти і не мати сили боротися з долею". Унамуно погоджувався з тим, що "все або майже все можемо ми охопити свідомістю і бажанням, і нічого або майже нічого - волею". З одного боку, можна пояснити все, можна зробити спробу й зрозуміти це все; та чи можна протистояти тому, що існує й виявляє себе незалежно від вашої волі, вашого бажання оволодіти ним, підкорити його своїм устремлінням, своїм очікуванням гармонії, спокою, певності буття?

Водночас слід пам'ятати, що фантазія людини, породжена незнан­ням причин напрочуд реальної, та все ж "міфічної" критичності бут­тя, може побудувати настільки нереальний та унеможливлюючий нормальне існування людини світ фантазій та уяшіюваних образів, страхів і пересторог, що людина поступово втратить можливість ре­ального сприйняття перебігу подій, а отже, і можливість продук­тивного діяння в цих ситуаціях. Тому краще зробити спробу побуду­вати систему знань, яка обмежить фантазування стосовно того, що відбувається, і тим самим ослабить емоційно-почуттєвий контекст, напруження з приводу того, що переживається - того, що "раптом виникло, відкрилося, спричинило біль".

7.2. Критичні стани буття: сутність та спроби кваліфікації."В нас

щохвилинно народжуються й помирають смутні свідомості, елемен-

Первинним джерелом цих тілесних відчуттів є механічне подраз­нення периферичних рецепторних полів інтра- і пропріоцептивного аналізаторів (тіло, шийка, зв'язковий апарат матки). Коли плід дося­гає розмірів, що дозволяє безпосередньо розтягнути черевну стінку, а далі і піхвові сегменти, у формування відчуттів включається екстра-цептивна, шкірна чутливість. З цього часу поштовхи і ворушіння стають виразнішими, а самозвіт жінок щодо відчуттів стає визна-ченішим.

Психологічним результатом такої стимуляції стає формування но­вої психічної реальності, зміст якої можна охарактеризувати як фор­мування тілесночуттєвого і смислового розмежування між плодом і матір'ю. З моменту початку ворушінь тілесність майбутньої матері нібито розщеплюється на Я ("моє тіло") і не-Я ("інше"). Це "інше" - не-Я - до пологів залишається глибоко суперечливим. Так, до появи ворушінь плід залишається фактично невіддільним від материнського Я і доступним переважно абстрактному, а не конкретно-чуттєвому пізнанню.

Особлива психічна реальність виникає з появою ворушінь плоду [4]. Якщо до цього жінка сприймала світ у крайностях альтерна­тивного смислового континууму: "моє" і "чуже" (Я і не-Я), то з цього моменту починає вимальовуватися новий проміжний смисл. Якщо у першій половині вагітності плід був для матері чимось розмитим, узагальнено безтілесним (аж до перших ворушінь) і плід сприймався як дещо існуюче, що відмінне від неї, то у другій половині вагіт­ності - це інше вже цілком конкретне у своїй тілесності і разом з тим вітально нерозривне. Виникає своєрідне "подвійне Я", в якому "моя дитина" - вже не Я, але одночасно ще Я. Це неясне переживання, що важко передається словами, виражається в особливому, виключно ма­теринському сприйнятті своєї дитини, що можна назвати словами "рідна дитина" (у значенні одночасності Я і не-Я). Цей період у житті жінки має дуже важливий психологічний і еволюційний зміст. У цей період у самосвідомості жінки виникає образ майбутньої дитини, який наповнюється якісно особливим чуттєво-смисловим змістом, який можна характеризувати як "співєдність", "поріднення".

Керуючись цим, можна висловити припущення, що філогенетично склалося так, що на периферію (якщо розглядати її із середини) на­шого внутрішнього простору винесені зони, наділені здатністю брати участь у формуванні найглибших вітальних прихильностей людини. Топографічно зони розташовані на периферії кишкової трубки. У людини це рот, термінальні відділи прямої кишки з анусом, а також піхвово-матковий комплекс жінок, урогенітальний комплекс чоло-

віків. Ці зони з фізіологічних позицій пов'язані з процесом асиміляції "чужерідного" (рот) і вигнанні із організму назовні частини "свого". З психологічних позицій тут відбувається перехід "чужерідного" (не-Я) в Я і, навпаки, відчуження частини Я в інше, чужерідне не-Я.

І, нарешті, зворотний процес - відторгнення із Я. Так, ембріон глибоко й інтимно поєднаний у своїх власних відчуттях з тілесністю матері. Тіло матері, вирощуючи й утримуючи в інтрацептивному про­сторі матки власний плід, нероздільне з ним у своїх тілесних відчут­тях. На цій чуттєвій основі, певно, і формуються глибокі зв'язки, що визначають почуття "прихильності" і любові матері до дитини. Діто­народження в цьому плані - не початок формування прив'язаності між матір'ю та дитиною, а початок розторгнення єдності. Новий, піс­ляпологовий етап розвитку прихильності пов'язаний вже із стимуля­цією не інтроцептивного аналізатору, а екстрацептивного, як у ма­тері, так і в дитини (тактильна, слухова, зорова, нюхова). Цей етап завершує будувати смислові кордони між матір'ю та дитиною.

Чому ж все-таки порушення формування прихильності так суттєво викривлює чуттєвість вагітних? Означений феномен пояснюється тим, що якість тілесних відчуттів жінок залежить від емоційного настрою жінок на вагітність і майбутнє материнство. Психофізіоло­гічною основою для такої гіпотези є давно встановлений факт, що якість і модальність наших відчуттів не тільки залежить від стану пе­риферичної (рецепторної) частини аналізатора, а й глибоко пов'язані з функціональним станом таламуса, всього лімбічного комплексу, а головне, із станом вищих кіркових ланок аналізатора. Вагітності, що протікає нормально, відповідає певний соціально очікуваний емоцій­ний комплекс, що підтримує характерну модальність тілесних відчут­тів. Навпаки, викривлення в емоційній сфері вагітних (незалежно від природи цих відчуттів) приводить до зміни якості відчуттів.

Важливо підкреслити, що амбівалентному характеру тілесних пе­реживань вагітних у нормальних умовах відповідає своєрідний ам­бівалентний емоційний комплекс вагітних. "Бінарні" афекти відпо­відають особливим "альтернативним" станам свідомості людини. За Є. А. Брюном [3, 1992], психологічний смисл такого стану полягає в тому, що полегшується процес засвоєння та інтеріоризації інформації. Якщо прийняти таку гіпотезу, то можна припустити наявність аль­тернативного стану свідомості і під час вагітності. Такий стан, напев­не, сприяє полегшенню процесу "творчості" над образами майбутньої дитини, перебудови самосвідомості вагітної, а тому створює умови для появи головного новоутворення періоду вагітності - глибокої вітальної прив'язаності матері та дитини. Можливо також припусти­ти, що альтернативний стан свідомості у породіль має еволюційно-

Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека пристосувальний характер. Він бачиться не стільки у забуванні мо­ментів родового акту, що готує жінку до нових циклів материнства. Можна припустити, що в жінок, котрі виношують небажану вагіт­ність, через монополярність афекту, його збочення в бік негативних переживань характерний для вагітних "особливий стан свідомості" не формується. Це приводить до того, що образ дитини не тільки ін-теріоризується, а й, навпаки, психологічно відторгується.

Таким чином, материнське відчуття прив'язаності до дитини фор­мується під час вагітності, в тому числі і завдяки новому тілесному до­свіду. Тілесно-емоційний комплекс вагітних є надзвичайно своєрідним. Він не тільки стимулює появу тих або інших фантазій майбутніх ма­терів, як вважають психоаналітично орієнтовані психологи, але й безпосередньо пов'язаний із більш глибинними, вітальними, фізіологічними аспектами почуття прихильності.

Теорія материнського інстинкту стверджує, що тільки мати може займатися немовлям і дитиною, тому що таке її природне призначен­ня. Пара мати - дитина формують ідеальну єдність, яку ніхто і ніщо не може порушувати. Англійські психоаналітики були ревними за­хисниками цієї теорії, вони намалювали портрет ідеальної матері, яка безмежно віддана своєму малюку і чиї інтереси ідентичні інтересам дитини. Д. Віннікотт розвинув ідею "симетричного стану матері", "нормальної" хвороби жінки, що тільки но народила, яка полягає в "психічному стані заглиблення в себе, розпаді психіки, подібно до шизоїдного синдрому". Навіть прийдешня мати або будь-яка інша жінка, вважає Віннікотт, може перенести цю "хорошу" хворобу - ма­теринський інстинкт [9, с. 1-3].

І тільки одна категорія людей не здатна зазнати материнського почуття - чоловіки, зокрема батьки. Віннікотт не тільки схвалює, що "деякі батьки ніколи не цікавляться своїми дітьми", а й вважає: "Якщо батько існує і хоче опікуватись своєю дитиною, то дитині по­везло". Більшість психоаналітиків-класиків вважають, що батько не може і не повинен заміняти матір, не повинен навіть ділити з нею опікування. Дитина може виливати на нього ненавість, батько уосо­блює матеріальний бік дійсності, залишаючи матері привілеї бути втіленням чуттєвості й задоволення. Таке ставлення до батьківства повністю відповідає патріархальній традиції і приводить до посилення діади мати-дитина і, зокрема, мати-син. Вважалося, що мати наділена дивним інстинктом, що вона може "дозувати" свою любов до дитини на кожному етапі її розвитку. По суті, вважалося, що ма­теринська любов схожа на материнське молоко і так само легко і природно адаптується до вікових потреб дитини.

В реальності, вважає Елізабет Бадентер [2, с. 111 - 112], все зовсім інакше. Материнська любов надзвичайно складна і водночас недо­сконала. Це зовсім не інстинкт. Цю любов визначає така кількість незалежних від "природи" або "доброї волі" матері факторів, що інко­ли необхідним є маленьке диво, щоб ця любов стала такою, якою її нам описують. Вона залежить не тільки від попереднього життєвого досвіду кожної жінки (із покоління в покоління в сім'ї можуть бути погані або посередні матері), від своєчасності вагітності, бажання ма­ти дитину, від стосунків з її батьком, а також від дуже багатьох фак­торів соціального, культурного, професійного та іншого характеру.

Звичайно, зустрічаються зворушливі матері, що дають своїй дитині те, в чому та має потребу, не роблячи її своїм полоненим, вони за­хищають її від зайвих обманутих надій або почуття провини, які гальмують розвиток дитини. Так, є жінки "обдаровані" як великі ак­тори, котрі підтверджують правила важкої, недосконалої та незадо­вільної дійсності. Якщо запитати чоловіків і жінок про їх матір, то вони майже завжди визначають її або зі словом "занадто", або зі сло­вом "недостатньо". Занадто ніжна або занадто холодна, занадто часто була з дитиною або занадто часто була відсутньою, занадто любляча або занадто байдужа, занадто віддана або занадто егоїстична, занадто багато матері для більшості синів або недостатньо для більшості до­чок, які жаліються на це психоаналітику. Хороше материнство - зав­дання майже нейздійсненне, яке доводить, що тут немає жодного ін­стинкту. Не дуже близька, не дуже далека, хороша мати зберігає внутрішній спокій своєї дитини, особливо сина. Для останнього "хороша дистанція" зі своєю матір'ю визначає його почуття прина­лежності до чоловічої статі і подальші стосунки з жінками. Е. Баден­тер вважає, що чим більше мати тисне на сина, тим більше той боїть­ся жінок, уникає їх товариства або пригнічує їх.

Ми знаємо сьогодні, що чоловіки не гірше виконують материнські обов'язки, якщо такими є обставини. Батько так само ніжний, чутли­вий і компетентний, як і мати, коли він мобілізує свою жіночість. Треба тільки, щоб мати погодилася поділяти турботи із батьком або будь-яким чоловіком, який виконує його роль, якому слід перестати побоюватися своєї жіночості.

Дорослий чоловік - це втілення дії. Ця його активність є не що інше як його відповідь на пасивність і безпомічність у віці немовляти. Монополія чоловіка на дію не є соціальною необхідністю. Засвоєння норм чоловічої поведінки потребує придушення бажання пасивності, особливо бажання материнської турботи. Більшість молодих людей прагнуть боротися проти цього внутрішнього страждання, посилюю­чи "зміцнення" своєї приналежності до чоловічого роду.

Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека

Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №3 - открытая онлайн библиотека Подібна реакція - це довга боротьба, в якій виявляється зворуш­лива двурушність. Страх перед жіночістю і пасивністю є сильним са­ме тому, що вони є найпотаємніші і найбажаніші стремління чоло­віка. Чоловіки ніколи не отримують остаточну перемогу в цій бо­ротьбі. Хіба можна назавжди забути про рай?

Спеціалісти дивляться по-різному на протожіночість людського немовляти. Деякі вважають, що немовля чоловічого роду протягом вагітності наскрізь насичується духом жіночості і може розвиватися далі, лише перетворюючись на протилежність тому, чим воно спочат­ку було. Інші вважають, що дівчинці вона допомагає, а хлопчику за­важає. Деякі вважають, що вона корисна для обох статей. Концепція протожіночості в дитини чоловічого роду вперше зустрічається у Столлера у відповідь на теорію Фрейда про природжену чоловічість. Цією концепцією Столлер учинив справжню революцію [2, с. 83-84]. За Фрейдом, для якого проіожіночості просто не існує, маленькій дівчинці доводиться переборювати більше перешкод, ніж хлопчику. Він вважав, що чоловічість є первинною природною формою родової сутності для обох статей, що вона є результатом першого гетеросек-суального контакту хлопчика з матір'ю і першого гомосексуального контакту дівчинки з нею. Столлер дорікає Фрейду в тому, що він ігнорує найпершу стадію життя, що проходить у симбіозі матері і ди­тини. Оскільки жінки приймають свою сутність зразу і безумовно, їх родова сутність має міцніші корені, ніж в чоловіків. Це інстинктивне відчуття своєї статевої приналежності, котре сприяє творенню їх жіночості, у хлопчика стає перешкодою, яку треба побороти.

І хлопчик, і дівчинка повинні пройти через етап відторгнення від матері і усвідомлення себе як окремого індивіда, але при цьому дити­на чоловічої статі стикається з труднощами, незнайомими дівчинці. Вивчення чоловічих транссексуалів дозволило Столлеру дійти вис­новку про те, наскільки небезпечним є тісний симбіоз сина й матері. Чим далі мати розтягує цей симбіоз, нормальний у перші тижні і навіть місяці, тим більше ризику, що жіночість проникає в саме ядро відчуттів родової приналежності хлопчика. Оскільки подібне, хоча і незначною мірою, спостерігається в більшості випадків, вважає Стол­лер, можливо саме тут слід шукати витоки страхів перед гомосек­суалізмом, набагато більше вираженим в чоловіків, ніж у жінок, а та­кож коріння ознак, які прийнято пов'язувати із приналежністю до чоловічої статі, а саме стремління стати сильним, незалежним, жорстким, тим, хто пізнав багатьох жінок, і при цьому женоненавис­ником і розпусником. Тільки в тому разі, коли хлопчик безболісно може пережити роз'єднання з жіночістю своєї матері, він зможе ро-

звинути в собі це більш пізнє відчуття, що називається мужністю. Тільки тоді він зможе сприймати власну матір як окрему істоту іншої статі.

Якщо гомосексуальний характер контакту матері з дочкою в перші місяці може лише посилити відчуття своєї сутності, то хлопчику до­водиться з усіх сил намагатися придушити в собі протожіночі імпуль­си. Поведінка, яку прийнято вважати властивою чоловіку, цілком бу­дується на захисних реакціях: страх перед жінками, страх, хоч якось проявити жіночість, хай навіть у вигляді пасивності, ніжності або піклування про когось, і, звичайно, страх викликати потяг іншого чоловіка. З усіх цих страхів Столлер виводить лінію поведінки зви­чайного чоловіка: він повинен бути грубим, буйним, войовничим, су­воро поводитися з жінками і фетишизувати їх, шукати дружби лише з чоловіками і водночас ненавидіти гомосексуалістів; говорити грубощі; з презирством ставитися до жіночих занять. Перший обов'язок чоло­віка - не бути жінкою.

Якщо природжена жіночість сприймається Столлером як вада, жінки-психологи бачать в ній величезну перевагу для хлопчика. Симбіоз з матір'ю позитивно діє на дітей обох статей, оскільки во­на - джерело ніжності і прихильності, які необхідні майбутній доро­слій людині. Якщо у хлопчика "сувора" мати, то стаючи дорослим, він буде нездатним виражати елементарні почуття, часто буде не-навідити себе й жінок.

Визнання нового значення доедипової фази є одним із наслідків інтересу до симбіотичної єдності між матір'ю і сином. Фрейд в своїх пізніших працях говорив про цей період з огляду на специфіку жіно­чої сексуальності: він вважав, що "прив'язаність до матері" маленької дівчинки є необхідною підготовкою до становлення жіночості. Фрейд приділяв мало уваги цій фазі в розвитку хлопчика, вважав, що вона також існує, але вона коротша, не так багата наслідками, її складніше відрізнити від едіпової любові, оскільки об'єкт лишається тим самим. Мелоні Клейн та її англо-американські послідовники, зокрема ті, хто зацікавився формуванням чоловічої сутності, зробили доступним піз­нанню цей період життя дитини. На XXIV з'їзді психоаналітиків Ральф Грінсон, що працював разом із Р. Столлером над проблемами транссексуалів, звертає увагу на те, наскільки важливо для маленько­го хлопчика психологічне розмежування з матір'ю.

На думку американських психоаналітиків, едипів етап звичайно не так небезпечний для маленького хлопчика, як доедипова фаза, оскільки головна небезпека для нього - це не стільки страх кастра­ції, скільки подвійне відчуття бажання та небезпеки стосовно матері:

Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека невикорінюване бажання повернутися до симбіозу з нею і боязкість відтворити первинну внутрішньоутробну спільність. Від правильного вирішення цього конфлікту залежить становлення чоловічої сутності.

У перші тижні після народження тісний зв'язок матері і дитини продовжується, наскільки дозволяють умови. У перші місяці дитина перебуває у цілковитій залежності від матері, її відхід від неї відбу­вається вельми повільно. Саме в цьому, згідно з виразом Фрейда, джерело любові найбільш сильної і повної, яку дано пізнати людській істоті. Ця тілесна і духовна близькість, цей зв'язок з матір'ю лишаєть­ся єдиним, ні з чим незрівнянним і незамутненим, породжуючи у крихітних істот обох статей першу і найсильнішу любов, прообраз всіх їх подальших любовних почуттів [2, с. 78-79]. Мати не обме­жується лише годуванням дитини. Вона піклується про неї і викликає в неї різноманітні фізичні відчуття.

Ця всепоглинаюча любов дитини до матері тисячократно оспівана письменниками, особливо чоловічої статі. Материнська любов може сприйматися дитиною як щастя, із захопленням, а інколи як загроза, коли реакція занадто або недостатньо люблячої матері на пристрасну прив'язаність малюка не задовольняє його. Міра материнської любові особливо важлива для дитини чоловічої статі. Надмір любові завадить йому стати чоловіком, нестача може призвести до захворювання.

З моменту народження немовля природно перебуває у стадії па­сивності у повній залежності від матері, що годує його. У книзі Г. Гроддека [2, с. 79-80] було відмічено, що під час годування груд­дю мати стає чоловіком, що дає, дитина - жінкою, що одержує. Цей перший еротичний зв'язок, про який писав Фрейд: коли дитина, наївшись, засинає, притискаючись до материнських грудей, на її об­личчі розлито щасливе задоволення, яке пізніше з'явиться після сек­суального задоволення, - знайомить дитину з блаженством пасивної залежності і залишає слід у психіці в дорослому віці. Однак наслідки цього досвіду різні в хлопчика і дівчинки. Для дівчинки він служить основою для ототожнення власної статі, для хлопчика цей зв'язок служить надбанню іншої ролі в подальшому його житті. Щоб стати чоловіком, йому доведеться навчитися відрізнятися від своєї матері і занурити у глибини своєї підсвідомості пам'ять про цю чудову па­сивність, коли він і мати становили єдине тіло. Еротичний зв'язок між матір'ю та дитиною не обмежується лише оральними відчуттями. Саме мати своїми піклуваннями пробуджує її чуттєвість, відкриває для неї задоволення, навчає її любити своє тіло. На думку Е. Баден-тер, хороша матір за природою - кровозмішувальниця і педофілка. Нікому в голову не приходить ремствувати на це, але всі, включаючи

мати і дитину, прагнуть про це забути. За нормальних умов розвиток рухових здібностей і психіки дитини постійно готують її до відокрем­лення від матері. Але коли материнська любов вельми сильна, щедра, для чого дитині взагалі порушувати цю захоплююче приємну діаду? Або, навпаки, коли ця любов не була взаємною, дитина проведе все подальше життя в пошуках взаємності.

Упродовж віків період симбіозу мати-дитина весь час змінюється. З огляду на те, що жінки докорінно змінили свій спосіб життя, три­валість їх симбіозу з дітьми неймовірно скоротилася. Все більше ма­терів працює поза помешканням, що приводить до скорочення тер­міну годування груддю. Жінки не тільки підкоряються економічній необхідності, їм самим все менше хочеться продовжувати цей симбіоз довше, ніж перші місяці після пологів. Інтерес до дитини вступає в суперечність з іншими інтересами - професійними, культурними. Дуже швидко дитина пізнає гіркоту розлуки, звикає до різноманітної їжі, інших облич.

Материнство - складний і багатогранний феномен. Починаючи з моменту, коли жінка усвідомлює свою вагітність, в ній самій і в її свідомості перебігають дуже складні процеси - прийняття себе в якості матері. З огляду на це важливу роль відіграє попередня стадія - стадія ознайомлення з процесом виношування дитини, процесом її на­родження та періодом раннього дитинства. Психоаналітична літерату­ра, як відомо, вбачає причину усіх проблем людини саме в цей - перший період її контактування з матір'ю. Підготовка матері до зустрічі зі своєю дитиною починається на переднатальному етапі її ро­звитку. Найзначущим визнаний момент, коли мати відчуває поштовхи і ворушіння своєї майбутньої дитини. Це стимулює формування образу її дитини і формує такий психологічний рівень її готовності до мате­ринства, як прихильність до дитини. Цей феномен є основою того ново­утворення особистості жінки, яке допомагає їй долати в майбутньому біль та перебудовувати свій психологічний ритм відповідно до психо­фізіологічного режиму життя своєї дитини.

Для дитини перших трьох років життя мати є продовженням її тіла, а відтак мати повинна бути готова до цього "сподівання" своєї дитини. Надалі настає момент, коли мати знову повинна докорінно перебудуватись і дати свободу своїй дитині бути по можливості відо­кремленою і самостійною. На жаль, в нас немає школи материнства, де у психологічному контексті жінки могли б дістати знання про зна­чення переднатального періоду та перших років життя для життя до­рослої людини. Зазвичай мати вчиться на власних помилках або ж повторює "ідеальні рекомендації" своїх старших подруг і родичів.

Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека 2. ПОВСЯЕДЕННА ПСИХОЛОГІЧНА ТРАВМАТИЗАЦІЯ: ПСИХОЛОГІЧНА ДОПОМОГА ТА САМОДОПОМОГА

2.1. Втечаз полону буденності.Життя складається з плину однако­вих днів, низки звичних обов'язків, боргів, завдань Нудьга і спокій, прогнозованість і надійність є узвичаєним, сірим фоном буденного існування. Життєвий світ лишається впізнаванним, досить постійним, стабільним. Він не дуже відкритий і тому не дуже мінливий, що й цінується людиною. Адже саме у мінливості, у новизні на людину ча­тують різні несподіванки, з-поміж яких чимало небажаних. Саме не­стабільність посилює тривогу, активізує страхи, живить неприємні передчуття.

Психологічний простір людини, яка позбавлена чи майже позбав­лена психотравмуючих обставин на певному етапі свого життя, є пе­редовсім жорстко структурованим, упорядкованим. Люди, взаємини з якими формують цей простір, дотримуються заданих стереотипів по­ведінки, підкоряються раз і назавжди встановленим нормам, викону­ють одні й ті самі традиційні обряди, провадять розмірене, спокійне, у чомусь штучне життя. Кордони між "своїми" і "чужими", "нашими" і "не нашими" чітко позначено. Відповідальність за те, що відбуваєть­ся, не індивідуальна, а радше групова, колективна.

Потреба буденності час від часу актуалізується для кожного. Це потреба почувати себе господарем у власній оселі, домівці, яка сут­тєво не відрізняється від домівок оточуючих. Заради безпеки, спо­кою, передбачуваного майбутнього людина здатна відмовитись від своєрідності, ні на кого несхожості. Краще бути такою, як інші, ніж страждати від несподіваних травмуючих обставин, які підстерігають на кожному кроці, щойно ти зважишся на самостійне рішення.

Але розмірене, упорядковане життя, сплетене зі схожих один на одного буденних вчинків, все одно колись закінчується, обов'язково переривається. І тоді та сама людина починає тікати з полону за­регламентованості та законослухняності. Чому? їй конче потрібно змінити жорсткі норми, порушити їх. Саме в цьому вона убачає на­півзабуту' свободу.

Один із шляхів утечі від буденності - це шлях до кризи. Це зовні інколи зовсім невмотивована відмова від благополучного, монотонно­го задоволення простих тілесних, і не лише тілесних, потреб, від спокійної, ситої самовпевненості.

Як висловлюється К'єркегор, іноді існування саме допомагає лю­дині, насилаючи жахи, які переважають над її низькопробною папу-жачою мудрістю, і людина втрачає надію, а втративши її, виривається із застійної рівноваги та спокою. "Перевага людини над твариною полягає в тому, що нас може охоплювати розпач" [6]. Людина зану-

рюється у страждання від власної недосконалості, у розпач від без-сенсовності життя, марності зусиль.

Опинившись у кризі, людина повинна докорінно перетворювати саму себе, відмовляючись від звичного і зручного уявлення про влас­ну цінність, про своє призначення в цьому світі. Але, як відомо, ставлення до себе хочеться обов'язково залишити незмінним, хоча б його зберегти, коли земля коливається під ногами, хоча б власне "Я" сховати від стихійного лиха. Але стихія тому й стихія, що її не перед­бачиш, не зупиниш. І тоді залишається починати рух в якомусь не­відомому напрямку, кудись у незнане і тому тривожне, неприємне, небезпечне.

Не маючи змоги зберегти власну константність, стабільність свого дотеперішнього життя, людині доводиться відмовлятися від своїх та­ких усталених, таких звичних уявлень про цінності, цілі, ідеали, смисли. Вона опиняється сам на сам перед проблемою сенсу власно­го буття, проблемою тлінності і вічності, марності зусиль та шаленого бажання самопрояву.

2.2. Прикрі життєві обставини.Хочемо ми цього чи ні, але життя постійно пропонує людині іспити, до яких вона має бути готовою. Прикрі ситуації ніби навмисно виникають, щоб вчасно загартувати людину, готуючи її до справжніх трагедій, без яких не обходиться жодне життя. їх не минає кожна людина, якщо насмілюється виявля­ти щонайменшу нестереотипну активність, роботи нові кроки вперед. Повсякденна психологічна травматизація є неминучим явищем.

Як впливають шкідливі зовнішні подразники на особистість? І взагалі які чинники вважати однозначно шкідливими?

Індивідуальні відмінності у реагуванні на ті чи ті фактори дуже ве­ликі. Численні дослідження людської сумісності (і в сім'ї, і на підводному човні, і у тривалих експедиціях) свідчать не лише про розмаїття психотравмуючих факторів, а й про можливості пристосу­вання одне до одного, зняття зайвого напруження, зменшення інтен­сивності негативних реакцій, неприємних емоційних станів.

Психологічна травматизація - це найчастіше перетворена, ін-теріоризована, засвоєна соціальна травматизація. Ясно, шо екологічні проблеми, соціально-економічна напруженість, зростання інфляції не можуть не позначатись на емоційному стані більшості людей. І не лише на емоційному. Страждає й організм, втрачаючи сили, висна­жуючись, набуваючи схильності до хронічних захворювань. Страждає й особистість, зневірюючись у власних спробах змінити життя на краще, знайти сферу самореалізації. Але головне тут визначити ва­лентність шкідливого фактору, його суб'єктивну значущість.

Загальна соціальна ситуація також створює свої масштаби реагу­вання на травмуючі обставини. Як відомо, під час війни кількість




І І - N2187



Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №8 - открытая онлайн библиотека хворих різко скорочується, хоча умови, зрозуміло, значно погіршу­ються. Це те саме явище, яке спостерігалося з далекої давнини, коли рани швидше загоювались у переможців.

Що це за травмуючі обставини, які виникають кожного дня і, на­копичуючись, спроквола готують майбутні кризові переживання?

Стрес є складовою життя, у помірних дозах він надає життю смак і аромат, як зазначав першовідкривач цього явища канадський вче­ний Г. Сельє. Стрес є природним побічним продуктом будь-якої діяльності, оскільки відбиває нагальну потребу людини в адаптації, пристосуванні до мінливих умов життя. Це завжди напруження за­хисних сил, мобілізація внутрішніх ресурсів організму, що виникає задля енергетичного забезпечення можливості вирішення нових зав­дань.

Умовно можна визначити стрес приємний і стрес неприємний, ко­рисний і шкідливий. Корисний стрес називають евстресом. Цей стрес супроводжується позитивними емоційними переживаннями, по­в'язаними з несподіваними приємними звістками, закоханістю, наго­родами, перемогами тощо. Шкідливий стрес має назву дистресу і су­проводжується негативними емоційними станами. Він знижує стій­кість людини до несприятливих факторів, виснажує її, є підґрунтям захворювань, що мають назву психосоматозів.

Продуктивність поділу стресів на корисний і шкідливий викликає певні сумніви, адже відомо, як знижується той-таки імунітет і від не­сподіваних архіприємних вражень, як страждає здатність приймати адекватні життєві рішення у стані цілковитого щастя, як пізня зако­ханість провокує інфаркти. І навпаки - загальновідомими є ситуації, коли стрес, що викликає негативні переживання, успішно стимулює певну діяльність, допомагає загальній мобілізації в боротьбі з переш­кодами.

Як доводять спеціальні дослідження, наявність яскравої мотивації передбачає евстресові позитивні стимули, які можуть прискорити діяльність, збільшити її продуктивність та задоволеність від отрима­ного результату. Якщо ж мотивація досить слабенька, ефективнішими стають дистресові фактори.

У психології існує таке поняття, як біографічний стрес. Воно означає сумарний ефект усіх стрес-факторів, що впливають на люди­ну впродовж певного періоду життя, наприклад, року. Післядія і ев-стресу, і дистресу накопичується, і, врешті-решт, зовсім незначна подія може стати останньою краплиною перед зривом, виникненням захворювання або кризовим дебютом в іншій формі.

Індивідуальні реакції на стрес-фактори можуть бути вельми своєрідними. Сельє визначив два протилежних типи реагування на стес-фактори, два полюси континууму, на якому знайдеться місце

для кожної індивідуальності. Для першої групи стрес-факторами є надмірні подразники (шум, галас, поспіх), для другої - навпаки, брак подразників (монотонія, нестача контактів, відсутність вимог). Першу групу називають "черепахами", другу - "скаковими кіньми".

З-поміж різновидів стресу можна виокремити, по-перше, загрозу, тобто вплив, який невідворотно, неминуче відбуватиметься, по-друге, втрату, тобто вплив, який вже відбувся, і по-третє, виклик, результат впливу складних вимог, які неможливо подолати, використовуючи ресурси опанування.

Стрес має три послідовні стадії: стадію тривоги, чи аварійну, стадію опору та стадію виснаження, знемоги.

На першій стадії людина реагує на стресори появою головного бо­лю, лихоманки, втоми. Вона втрачає апетит, відчуває "загнаність", ломоту у м'язах. Якщо вчасно усвідомити причину нездужання, вия­вити його витоки (такі як зміна характеру їжі, недосипання, втрата особистої безпеки, почуття любові тощо), переходу до другої стадії можна запобігти.

Друга стадія загального адаптаційного синдрому принципово відрізняється від першої тим, що всі хворобливі симптоми зникають, хоча дія стресора не закінчується. Означена стадія вельми небезпечна саме тому, що людина вважає себе здоровою і втрачає можливість самоконтролю ситуації, у той час коли загроза її стану не зменшуєть­ся, а зростає.

Третя стадія має назву знемоги. Резерви адаптації на цій стадії вже цілком вичерпано, і більшість симптомів, які з'являлися на пер­шій стадії, виникають знов у гострішій формі.

Важливо навчитися реагувати на будь-яку ситуацію не лише емо­ційно, а й зважено-раціонально оцінюючи її можливі наслідки, пе­редбачаючи можливості її виникнення і розгортання. Якщо стресових ситуацій не вельми багато, якщо вони не занадто інтенсивні, вчасне реагування на них стає своєрідною гімнастикою, психічним загарту­ванням.

2.3. Втрачаючи волю і надію. Більш стійке, ніж при стресі, нега­тивне переживання, яке виникає у відповідь на перешкоду, затримку, бар'єр, що заважає досягненню мети, називають фрустрацією. Далеко не кожна перешкода викликає фрустраційну реакцію. Для пережи­вання цього досить неприємного стану тимчасової дезорганізації і свідомості, і діяльності потрібно, щоб була дуже сильна мотивація. Людина повинна конче домагатися свого бажання, не уявляти собі можливості відмови від нього. І, по-друге, бар'єр повинен з'явитися раптово, цілком несподівано, коли мети вже майже досягнуто.

Як ми переживаємо стан фрустрації? Якщо стрес - це передовсім напруження, фрустрація дає знати про себе спочатку у формі знепо-

Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека г

коєння, потім обурення, роздратування, ворожості, запеклості, люті. На кого спрямовані ці агресивні прояви? Деякі люди вбачають при­чину невдачі в собі і починають себе активно звинувачувати, карати. В інших агресія спрямована на оточення; вони можуть кидати стіль­ці, грюкати дверима, бити кулаком по столу чи починають шукати винних серед близьких. Хто потрапив на очі, той і отримує звинува­чення, загрози, лайки.

Інший варіант поведінки - це стан апатії, коли зростає бай­дужість до всього, навіть до того, що зовсім недавно хвилювало. Втрачається зацікавленість найулюбленішою діяльністю. Людина на деякий час стає пасивною, млявою, загальмованою. Для деяких лю­дей при переживанні фрустрації найхарактернішими стають постійно повторювані стереотипні дії. Така поведінка нагадує інстинктивні програми тварин, які відтворюються, незважаючи на сприятливі чи несприятливі зовнішні умови, суто автоматично.

Коли ми переживаємо фрустрацію, ми втрачаємо, як слушно зау­важує Ф. Василюк, волю і надію, і повернення до нормального психічного стану потребує від нас чималих зусиль [4]. Саме фрустра-ційні ситуації сприяють тренуванню терпіння, розвитку наполегли­вості, стриманості, цілеспрямованості.

Поведінку фрустрованої людини називають катастрофічною, оскіль­ки вона на певний час стає людиною без мети і поводиться так, що не полегшує, не розв'язує ситуацію, а навпаки, збільшує напругу й роздратування, заганяючи себе в один й той самий глухий кут.

Які перешкоди на шляху до бажаної мети провокують виникнення фрустрації? Бар'єрів існує багато: і матеріальних, і фізичних, і біоло­гічних, і соціально-психологічних. Матеріальні бар'єри - це, напри­клад, відсутність коштів на квиток або стіни фортеці. До біологічних бар'єрів можна віднести раптове захворювання, яке змушує різко змінити плани. З-поміж психологічних бар'єрів слід виокремити не­певність у собі, які найчастіше зупиняють людину у відповідальний момент. Буває, людина усвідомлює, що вона боїться осуду, посмішок з боку оточуючих, і подолати такий страх вельми важко.

Не менш значущою є фрустрація потреби у захисті, особистій безпеці. Дуже тяжко переживається й ситуація незадоволення потре­би у повазі, любові. Такі потреби особистості, як потреба у безпеці, бажання, щоб тебе розуміли, підтримували, приймали, недарма вва­жаються базовими, і їх незадоволення викликає тривалі й глибокі фрустраційні стани.

2.4. Тривалий внутрішній розлад. Кожна людина має власну міру суперечності, яка не заважає внутрішньому розвитку. Ми постійно переглядаємо свої смаки, погляди, звички, і ревізія особистісних цін­ностей передбачає свідомий вибір.

Як слушно висловився Конфуцій, не змінюються лише най-мудріші та найдурніші.

Внутрішні конфлікти бувають спровокованими непорозуміннями з батьками, товаришами, найдорожчою людиною. Трапляється й нав­паки: нереалізовані бажання викликають стан збентеженості, незадо­воленості рисами свого характеру, що обов'язково позначається на взаєминах. Людина стає дратівливою, вередує, дозволяє собі уїдливі закиди, зауваження або замикається у собі, дивиться з-під лоба, не хоче приділити уваги друзям.

Деякі не можуть жити без конфліктних переживань, вони нудьгу­ють, втрачають бадьорість, енергійність. Інші погано почуваються у стані навіть незначної внутрішньої неузгодженості, а відтак навча­ються якомога довше не помічати суперечностей, не реагувати на провокуючі фактори. Для них характерне відкладати вирішення не­відкладних проблем, забувати про них, занурюючи їх у власне не­свідоме.

Жити не страждаючи, не змінюючись, не відмовляючись від чо­гось зайвого, віджилого - це існувати автоматично, не розвиваючись, не рухаючись уперед.

Конфлікт є зіткненням мотивів, бажань, прагнень, уявлень про себе - теперішнього, минулого і прейдешнього.

Які конфлікти ми переживаємо? Буває конфлікт неприйняття ролі, коли людина повинна вирішити, чи зберегти звичну роль, чи бути вірною собі. Досить поширеним є також конфлікт, пов'язаний із суперечливими ролями. Інколи нам доводиться виходити з конфлік­ту, першоджерелом якого є ототожнення себе з роллю, злиття з нею.

Важко, коли одна й та сама людина викликає в нас водночас агре­сивність і прихильність, зацікавленість і нетерпимість. Цей внутріш­ній конфлікт потребує тривалого пошуку віддалених причин амбіва­лентного, суперечливого ставлення до близької, дорогої нам людини.

Неможливо прагнути чогось одного, оскільки одні й ті самі за змістом дії або їхні наслідки завжди мають різний особистісний смисл: позитивний по відношенню до одного мотиву і негативний - стосовного іншого. Це так званий конфліктний смисл дії. Я роблю крок у напрямку до свого прагнення, але цей же крок віддаляє мене від важливої життєвої мети. Незалежно від напрямку вибору, що його робить особа у конфліктній ситуації, смисл її "Я" лишається супере­чливим.

"Отже, множинність діяльностей призводить до множинності сми-слів-"Я", перетинання діяльностей - до вчинків, вчинки - до кон­фліктних смислів "Я", конфліктний смисл "Я" запускає подальшу ро­боту самосвідомості" [11, с. 109].

Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №10 - открытая онлайн библиотека г

Конфліктний смисл є певною мірою ставлення до себе, він визна­чає рівень суб'єктивності, міру участі у власному вчинку. Саме наяв­ність конфліктного смислу активізує процес самопізнання, емоційних переживань з приводу себе, свого життя, своїх рішень.

Людина завжди намагається знаходити внутрішню узгодженість, узгодженість суперечливих знань, постав, думок, послаблення, кон­сонансу будь-яких суперечностей.

У який спосіб можна зменшити напруження від внутрішнього конфлікту? Дехто спрямовує свої зусилля на реалізацію ідеального "Я", намагається підвищити самоповагу, отримати власне схвалення. Дехто обирає пасивність, бездіяльність, відвертаючись таким чином від реальності і утримуючи те ставлення до себе, яке раніше задо­вольняло. Інколи вистачає особливих внутрішніх дій, що відбувають­ся в емоційній та когнітивній сферах і спрямовані на збереження не-суперечливого образу "Я".

А інколи потрібен все ж таки вчинок, щоб побачити себе іншими, реальнішими очима і запобігти зростанню внутрішнього напруження. Каяття, муки сумління певною мірою конструктивніші, ніж тривалий самообман. Для цього необхідна неабияка мужність, це потребує внутрішніх сил, яких не завжди вистачає.

Конфліктами, що потребують розв'язання, за певних умов можуть стати деякі поширені правила поведінки, норми, ідеали. Конфлікто-генними, наприклад, стають сімейні очікування для особистості, прагнення якої не відповідають бажанням батьків.

Інколи індивідуальні особливості людини, риси її характеру стають внутрішніми перепонами на шляху до злагоди із самою собою. По­чуття власної гідності як риса характеру за певних обставин стає не­помірним самолюбством, погордою, яку християнство недарма вва­жає одним з найтяжчих гріхів.

Особливою темою є невротичні конфлікти, які не сприяють, а за­важають внутрішньому зростанню. Невротик ніби навмисно заго­стрює свої проблеми, в'язне в них, не дає собі змога знайти кон­структивний вихід із скрутного становища. Як каже К. Хорні, яка багато років присвятила психологічній допомозі невротичній особис­тості, "невротик сам стоїть у себе на шляху" [12, с. 19].

Якщо стрес є реакцією насамперед організму, а фрустрація - від­повіддю на ситуацію суб'єкта діяльності, конфлікт переживає пере­довсім персона з її субособистостями, ролями, стосунками, планами та мріями.

Внутрішня гармонія, якої всі ми так прагнемо, передбачає кон­фліктні переживання, боротьбу світла і темряви в душі людини. Кон-

фліктні переживання потрібні для пошуку себе; саме вони надають необхідного поштовху, насичують нас енергією, що сприяє самору­хові, саморозвитку.

2.5. Ставлення до кризової ситуації.У кризовій ситуації людина втрачає психічну гнучкість, сприймаючи все надто прямолінійно. Па­раліч волі не дає змоги діяти, гнів або апатія заважають реальному погляду на речі.

Допомогти собі в опануванні можливо, якщо спробувати визначитись з приводу типового для кожної особистості ставлення до неприємних новин, тривожних несподіванок, стресових ситуацій, травмуючих життєвих обставин.

Розглянемо, які типи ставлення до кризової ситуації є найхарак­тернішими.

^'Ігноруюче ставлення. Людина не хоче або не може реально оцінити наслідки того, що відбувається. Вона всіляко намагається не помічати непорозумінь, конфліктів, які виникають все частіше і частіше у взаємодії з оточуючими. Вона заплющує очі на професійні проблеми, яких раніше не було. Вона не хоче бачити погіршення стану свого здоров'я, яке також свідчить про наявність кризового стану.

Чому обирається саме "страусяча" політика? Людина може не мати внутрішніх ресурсів, енергії, сил для того, щоб поглянути правді у вічі. Можливо, ігноруюче ставлення є віддаленим результатом якоїсь психічної травми, що її людина зазнала ще в дитинстві, коли насправді не мала ніякої змоги протидіяти обставинам.

Чи буває ігноруюче ставлення до кризи корисним? Певною мірою, так. Твердячи собі, що все гаразд, що проблем немає, людина відчу­ває впевненість у собі і легше долає перешкоди. Але тотальні ігнору­вання складних життєвих обставин, захоплення створеною на влас­ний смак ілюзорною дійсністю до добра не доведуть. Гострі симпто­ми стануть хронічними, криза від поверхової перейде до глибокої, і дорогоцінний час буде втрачено.

- За зневажання кризи, невміння розпочати перегляд своїх прагнень, цінностей, уподобань, небажання пошуку нової життєвої траєкторії людина може розплачуватись місяцями і навіть роками. Дехто буде по­стійно відчувати втому, скаржитись на виснаження. Хтось не зможе подолати самотності, емоційного вакууму, в якому опиняється.

Люди, котрі ігнорували свої реальні життєві кризи, пізніше, як пра­вило, відчуватимуть хронічний параліч волі, нездатність до самостійних рішень. Хтось втратить творчі здібності, смак до пошуку і вважатиме, що роки беруть своє. У деякого з'являться серйозні проблеми зі здо­ров'ям: порушення сну, мігрені, підвищення тиску тощо. Чимало лю­дей намагатиметься частіше повертатися у спогадах до дитинства і





Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека молодості, коли яскраво відчувалася насолода життям, яке сьогодні перетворилося на одноманітні сірі будні.

Перебільшуюче ставлення. Коли замість ігнорування симптомів кризи в людини виникає паніка, що зростає як гірська лавина, йдеть­ся про протилежне першому ставлення до кризової ситуації.

Людина фіксує кожну, навіть зовсім випадкову зміну обставин як знак, що віщує про поглиблення страждань, зростання неприємно­стей. До свого здоров'я, свого психічного стану вона ставиться як справжній іпохондрик, перебільшуючи, гіперболізуючи кожну дріб­ничку.

Якщо ми постійно чекаємо чогось поганого, ми обов'язково ство­рюємо собі небажані установки, провокуючи ускладнення ситуації, зменшуючи власну можливість адекватного реагування на нові, несприятливі обставини.

І юнакам, і дорослим людям інколи "подобається звуження свідо­мості до меж окремої пристрасті, якщо вони вважають цю пристрасть цінною, наприклад, любов, помсту за образу, насильство на користь якоїсь справи" [9, с. 79]. Якщо пристрасть зменшиться або взагалі зникне, життя може втратити всілякий сенс, позбутися глибини.

Що дає людині такий добровільний полон? Вже не треба брати на себе відповідальність, приймати самостійні рішення. Людину ніби не­се бурхливий гірський потік, вона відчуває величезний приплив енергії і водночас запрограмованість, закодованість поведінки.

Демонстративне ставлення. Деякі особистості постійно підкре­слюють, що їхня ситуація - найгірша, що доля до них найнесправед-ливіша, що життєвих випробувань у їхньому житті надто багато. Якщо хвороба, то така складна і небезпечна, якої досі навколо не бу­ло, якщо сімейний конфлікт, то про його жахливі подробиці знати­муть всі знайомі, сусіди, співпрацівники, рідні і друзі.

Навіщо свої страждання демонструвати, привертати до них увагу? Передовсім для того, щоб отримати співчуття, щоб постійно відчува­ти до себе інтерес, потурання, попуски. Бути в ролі страждальця, жертви не так вже й погано, адже жертва непомітно експлуатує ото­чуючих, формує в них емоційну залежність від себе, маніпулюючи відвертим бажанням допомогти, підтримати.

Людина з демонстративними ставленням до кризи нерідко вико­ристовує власне тіло як засіб привертання до себе більшої уваги. Во­на відчуває порушення сну, апетиту, постійний головний біль або раптові серцебиття і демонструє ці симптоми як специфічний засіб для посилення контактів. Всі починають бігати навколо, хвилюва­тись, викликати "швидку допомогу", і це тимчасово задовольняє страждальця, дає йому змогу відчути себе в центрі подій.

Несприятливі життєві обставини трактуються з утилітарного боку, і життєва позиція стає рентною. Людина постійно бідкається, скар­житься, пише листи до редакцій, ходить до юридичної консультації, наполягає на отриманні державної допомоги, компенсації тощо. Ро­зуміючи, що самостійно вона не зможе впоратись з обставинами, во­на досить послідовно користується своїм станом з корисною для себе метою.

Волюнтаристське ставлення. Потрапивши у кризову ситуацію, лю­дина з волюнтаристським ставленням до власного життя починає з подвоєною енергією заперечувати дійсності. Вона не приймає реаль­ності, не хоче рахуватися з погіршенням працездатності, загострен­ням хронічних захворювань, необхідністю спинитися в своєму рухові вперед і, можливо, трохи змінити напрям або подбати про надійне оточення.

Ну що, каже такий чоловік собі, нема жодної надії? Глухий кут? Вельми болісно? Нічого! Я зможу примусити себе жити так, ніби нічого не трапилось! Я працюватиму вдесятеро більше, я так себе за­вантажу, що на страждання просто не вистачить сил. Переживають лише панночки, а справжній чоловік лише посміхається. Негоди тре­ба не помічати, ставитися до них з презирством. Відчай - перетво­рювати на тренажер для розвитку волі, загартування характеру.

У такої людини завжди є чіткий план дій, є мета, від якої не мож­на відступати. Рухаючись під батогом власної волі, вона десь у гли­бині душі не любить себе, не приймає своїх слабкостей, не дозволяє собі хоч інколи відпочити, розслабитись, побути безпосередньою, слабкою, втомленою. До речі, від оточуючих вона чекає схожої по­ведінки і тому нерідко потерпає від самотності.

Вольові перевантаження не безмежні. Страждаюча людина, яка не дозволяє собі страждати, загрожує власному здоров'ю, штучно затя­гуючи, поглиблюючи кризу. Вчитися упокоренню перед тим, що ста­лося - це вчитися жити сьогоденням, сприймаючи реальність такою, якою вона насправді є, а не такою, якою повинна бути, виходячи з наших планів. Жорстокість по відношенню до себе непомітно обер­тається жорстокістю, спрямованою на інших.

і^ Продуктивне ставлення. Знайти людину з таким зрілим ставленням до кризових життєвих ситуацій нелегко. Так людина тверезо, терпля­че сприймає себе завжди, і в часи везіння, вдачі, натхнення, і в періоди загибелі надій, краху найзаповітніших мрій і бажань.

Як ми вибачаємо собі нежить або ангіну, таким же чином слід навчитися вибачати собі і тимчасову втрату смаку до життя, до спіл­кування, зростання дратівливості, незадоволеності собою, своїми професійними, навчальними справами, звичками, оточенням.

Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека Людина з продуктивним ставленням до кризи пам'ятає про подібні скрути у власному житті, не втрачаючи надії поступово впо­ратись із ними. Спустошеність і відчуженість - це дуже неприємно, але це не триватиме вічно. Інколи треба відволіктися, розслабитися, зняти напруження, щоб побачити, що робити далі. Інколи опануван­ня стає можливим у формі прояву своїх емоцій, гіркого плачу, вибуху гніву. Дехто звертається до свого оточення за допомогою. Г""4 Продуктивне ставлення до кризи передбачає володіння людиною цілою гамою стратегій самоопанування. Залежно від конкретної си-{ туації використовування цих стратегій може бути досить гнучким, різ-I побічним, тоді як чотири попередні типи ставлень до кризи передбачали оволодіння перевалено однією якоюсь стратегією опанування, далеко не завжди адекватною ані щодо стану людини, ані щодо характеру си­туації.

Відмовлятися від старих звичок, руйнувати свій багаторічний стиль життя кожному дуже болісно, але важливо розуміти, пам'ятати, вірити, що все одно це треба колись розпочинати, що кожен час від часу переживає подібні кризи, що вихід із найбільшої скрути все од­но буде знайдено.

Ґ^ Людина з продуктивним ставленням до кризи вміє рішуче відштовх-; нутися від берегів повсякденності і зважитись на пошук нових жит­тєвих смисііів. Криза - це не лише страждання, це й великі можли­вості, несподівані перспективи. Скористатися ними - неабияке мис­тецтво, якого можна поступово навчитися.

2.6. Здатність до опанування. У кризовому стані майже завжди здається, що нічого не можна змінити. Навіть якщо це насправді так, все одно вихід є - людина здатна змінити своє ставлення до того, що трапилось; подолати напруження, зменшити тривогу.

Між характеристиками суб'єктивного смислового простору та ефективністю адаптаційних можливостей людини є певний зв'язок. Важливо мати, по-перше, уявлення про ситуацію, і по-друге, уявлен­ня про способи її подолання. Так зване "соріп§ Ьепауіог", опануван­ня - це індивідуальний спосіб взаємодії із ситуацією відповідно до її власної логіки, значущості для людини та її сьогоднішніми можли­востями [8, с. 21].

Навіщо людині опановувати ситуацію? Щоб забезпечити та під­тримувати певний рівень психічного та фізичного здоров'я, хоча б мінімальне самоприйняття, задоволеність власною стресостійкістю, адаптованістю.

В який же спосіб здійснюється індивідуальне опанування? Від чого воно залежить?

Опанування може бути як цілком усвідомлюваним, так і частково або зовсім несвідомим. Класичні захисні механізми, що їх вперше

описано 3. Фрейдом, типу раціоналізації, проекції, придушення, є знайомими кожному з власного досвіду прикладами опанування.

Опанування - це така поведінка, яка використовується людиною для керування власним передбаченням і переживанням кризової си­туації. Це безперервні спроби в думках і діях відповідати конкретним вимогам, що їх диктує, передбачає ситуація. Особистість інтерпретує ці вимоги як очікування від неї певних випробувань, що перевищу­ють її сьогоднішні можливості.

Загалом існують такі загальні типи опанування:

1) проблемно-сфокусоване опанування, коли взаємозв'язок люди­
ни зі середовищем змінюється завдяки діям подолання;

2) емоційно-сфокусоване опанування, коли змінюється лише
спосіб інтерпретації того, що відбувається;

3) уникання, яке може комбінуватись як із проблемно-
сфокусованим опануванням, так і з емоційно-сфокусованим опану­
ванням.

З-поміж поширених стратегій опанування слід назвати прагнення просто відволіктися, переключити свою увагу на щось інше. Схожою за дією є й стратегія релаксації, розслаблення, що також допомагає переключити увагу, змінити масштаби у власному життєвому світі. Майже в кожному випадку переживання скрутних часів, неприємних життєвих обставин корисно час від часу давати собі відпочинок.

Серед стратегій, знайомих кожному, є й так зване перевизначення ситуації, нове її тлумачення. Людина робить спробу побачити свої проблеми в іншому світлі, щоб зробити ситуацію суб'єктивно тер­пимішою, не такою гострою.

Буває, що продуктивною стратегією опанування стає зовні пасив­не реагування на те, що трапилось. Це так звана стратегія прийнят­тя - погодження з тим, що проблема насправді є, хоча поки що нічого не можна зробити для її розв'язання.

Важливо назвати також стратегію емоційного відреагування, про­яву почуттів у відповідь на ускладнення. Можливо, людині треба по­сумувати, поскаржитися, заглибитись в образу, вихлюпнути свій гнів, щоб пережити катарсис і мати змогу раціональніше розв'язувати складну колізію.

До стратегій опанування традиційно відносять також пошук під­тримки, коли людина самостійно звертається до рідних, друзів, зна­йомих, щоб поділитись своїми проблемами, хоча б трохи заспо­коїтись, емоційно розрядитись.

І, нарешті, стратегією опанування є пряма дія, спрямована на ви­рішення болючої проблеми або хоча б набирання конкретної інфор­мації про можливості такої дії.

Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека Потенціал подолання людиною критичних станів буття - №1 - открытая онлайн библиотека Людина обирає саме той спосіб опанування, який більше відпо­відає вимогам ситуації, з одного боку, і її власним індивідуальним особливостям, її досвіду, емоційному стану, з іншого.

Які функції виконує опанування? Якщо ми не зможемо вчасно опанувати ситуацію, вона опанує нами. Ми захлинемось у власних стражданнях, не маючи сил протидіяти, або імпульсивно починати­мемо одну спробу розв'язати колізію за іншою, не даючи собі шансів спокійно зважити аргументи, визначити обставини обміркувати план дій.

Завдяки опануванню людина бере себе в руки, відчуваючи готов­ність щось змінити у власному житті, з чогось почати важкий шлях уперед. Опанування виконує також і функцію поступового вирішення проблеми. В обох випадках можливі як дійовий, так і суто уявлюва-ний модуси реагування на скрутні обставини.

Інколи і проблемно-сфокусоване, і емоційно-сфокусоване опану­вання не можуть бути ефективними для людини, якщо вона вчасно не звернеться до інших людей, шукаючи підтримки. Бажання у всьо­му покладатися лише на себе, розраховувати тільки на власні сили, - це зовсім не показник особистісної зрілості. Радше навпаки. Якщо людині важко звернутися за допомогою, це свідчить про наявність якихось глибоких, застарілих конфліктів переживань, яких краще позбутися.

Підтримка, яка надається кимось, хто справді хоче допомогти, завжди полегшує реалізацію певної стратегії опанування. Наприклад, інші люди можуть використовуватись як джерело інформації при проблемно-сфокусованій стратегії та як засіб емоційної регуляції чи соціального порівняння при емоційно-сфокусованій стратегії. Звер­нення до них може стати і способом утечі від проблеми при стратегії уникання.

Стадії кризи та можливості індивідуального контролю

Реальні можливості опанування, вчасно розв'язання ситуації зале­жать від стратегії кризових переживань. Життєва криза може бути різної глибини - поверхова, середня та глибока. Навіть найглибша, найнебезпечніша для людини криза спочатку завжди є поверховою, і якщо ставитись до себе уважно, до найтяжчої стадії не дійде.

Як тілесне захворювання бажано лікувати з самого його початку, не допускаючи переходу у хронічний стан, так і життєву кризу, яка є хворобою душі, важливо не проґавити, адже згодом все важче подо­лати розпач, знайти в собі сили для того, щоб розпочати все спочат­ку.

Що відбувається на першій стадії кризи ? Залежно від типу особис­тості, від так званого особистісного радикалу, особистісних ресурсів, минулого досвіду, конкретної життєвої ситуації форми переживань можуть бути вельми різноманітними. Наприклад, у деяких зростає невмотивована тривожність, в інших - дратівливість,а хтось відчуває таку знайому і неприємну апатію, байдужість. Спільне одне - неза­доволення звичним перебігом подій, власним життєвим ритмом, своєю активністю, працездатністю, контактами з людьми. Втрачаєть­ся внутрішня збалансованість, зростає напруженість, зникає почуття гумору.

Друга стадія кризи дає знати про себе передовсім появою страхів, пов'язаних із майбутнім: "Не знаю, як житиму далі", "Як жив досі, вже не можу, а якось інакше не вмію". Людина відчуває себе у пастці серед звичних, буденних обов'язків, переживає безсилля. Все вихо­дить з-під контролю, навіть у дрібницях. З оточуючими - суцільні непорозуміння, спалахи гніву і каяття загострюють конфлікти.