Особистість в клінічній психології

Навчальний елемент 1.2: лекція

  1. Поняття "особистість" в клінічному підході.
  2. Властивості людини як індивіда та особистості.
  3. Коституціонально-типологічні особливості особистості, темперамент, характер.
  4. Структура особистості.
  5. Механізми психологічного захисту та їх роль у формуванні соматичних та психічних порушень.

П.В.Яньшин зауважує, що єдиного загальноприйнятого визначення поняття "особистість" не існує, зокрема і в клінічній психології. Для клінічного підходу найбільш органічним є таке визначення:

особистість – унікальний багатовимірний психічний "орган" вищого порядку, який зафіксував неповторну історію розвитку конкретного суб’єкта й інтегрує поведінку суб’єкта.

Характеризуючи особистість, необхідно розкрити:

- передумови її розвитку (вроджені індивідні характеристики: задатки, природні потреби, властивості ВНД тощо та закономірності їх дозрівання в онтогенезі);

- витоки її розвитку (сукупність умов індивідуального виховання, "вростання в людську культуру");

- рушійні сили (внутрішні конфлікти, місія) її формування;

- структуру особистості.

Особистість у клінічному підході уявляється складно і закономірно взаємопов’язаною системою процесів: "все пов’язано зі всім". Тому кожний окремий симптом розглядається як прояв цілісної ситуації суб’єкта. Відтак кінцевим результатом клінічного дослідження особистості, як правило, є цілісне уявлення про структуру індивідуальних особливостей суб’єкта, їх специфічне сполучення і про механізми й причинно-наслідкові ланцюжки (потреби, мотивацію, структуру цінностей, когнітивні установки, захисти тощо), які зумовлюють актуальну поведінку й стан. Це у свою чергу слугує основою для формування правдоподібних гіпотез про причини актуального стану досліджуваного як ймовірної мішені для психокорекції.

Індивід – у цьому понятті відображається родова належність людини, її біологічна сутність, її належність до біологічного виду Homo Sapiens. Структура індивіда визначається первинними і вторинними властивостями (ТАБЛИЦЯ). До первинних властивостей належать стать, вік, конституціональні характеристики. Важливе місце у структурі первинних властивостей займають білатеральність і нейродинамічні властивості. Взаємодія первинних властивостей індивіда визначає динаміку психофізіологічних функцій і структуру органічних потреб. Вища інтеграція цих властивостей представлена у темпераменті й задатках людини.

Основна форма розвитку індивідних властивостей – онтогенетична еволюція. З розгортанням онтогенезу підсилюється чинник індивідуальної мінливості, що активно пов’язано із впливом соціальних властивостей особистості на структурно-динамічні особливості індивіда.

Людина народжується індивідом, особистістю вона стає в результаті соціалізації. Тому вихідним моментом властивостей особистості є її статус у суспільстві (економічні, правові, професійні, політичні та ін. положення), а також особливості спільноти, в якій складалася і формувалася дана особистість. На основі статусу будуються ролі, цілі й ціннісні орієнтації особистості (1-ий ряд особистісних властивостей). Ці особистісні характеристики визначають особливості мотивації поведінки, структуру соціальної поведінки (2-ий ряд особистісних властивостей). Вищим ефектом названих особистісних властивостей є характер і схильності людини. Основною формою розвитку особистості є життєвий шлях людини у суспільстві.

Основними властивостями людини як суб’єкта є свідомість і діяльність. Найважливішими формами діяльності суб’єкта є пізнання, спілкування, праця. Як суб’єкт діяльності людина володіє певним потенціалом – життєздатністю, працездатністю, спеціальними здібностями, активністю у формі ціннісних орієнтацій, мотивів, життєвим і професійним досвідом.

Віковий розвиток людини. Вік у психології визначається як відносно обмежена у часі міра психічного розвитку індивіда і його розвитку як особистості, що характеризується сукупністю закономірних фізіологічних і психологічних змін, не пов’язаних із розбіжністю індивідуальних особливостей. У кожному віці складаються свої нові психічні якості – новоутворення (Виготський).

Віковий розвиток людини характеризується нерівномірністю та гетерохронністю.

Нерівномірність вікового розвитку полягає у тому, що окремі психічні функції та особистісні якості людини мають певну траєкторію змін у часі, ріст і старіння психічних функцій відбувається нерівномірно, з різними темпи.

Гетерохронність розвитку проявляється у неспівпадінні в часі характеристик розвитку різних функцій. Приклад: неспівпадання в часі досягнення оптимуму сенсорних функцій (18-25 років), інтелектуальних, творчих здібностей (35 років) і соціального розвитку (50-60 років). Це створює сприятливі умови для вікового індивідуального розвитку людини протягом всього життя.

Гетерохронність знаходить своє відображення також у декількох видах віку:

- паспортний вік – кількість прожитих років;

- біологічний вік визначається мірою зрілості організму, нервової системи, зношеності організму;

- соціальний вік – визначається виходячи з тих функцій і ролей, які людина виконує;

- психологічний вік визнається характером планів, перспектив майбутнього життя: чим більше нереалізованих планів, тим молодшою є людина.

Важливими чинниками вікового розвитку є розвиток мовленнєво-милистельних функцій і сенсибілізація функцій у процесі трудової діяльності. А також загальні здібності чи обдарованість. Наявність суперечностей між можливостями, здібностями людини та її інтересами, спрямованістю є рушійною силою розвитку індивідуальності.

Психічний розвиток характеризується наявністю сенситивних та критичних періодів.

Сенситивний період розвитку – період найбільшої чутливості функцій, готовність до різних видів діяльності (2-3-роки – розвиток мовлення).

Критичний період розвитку – характеризується, з одного боку, зниженням деяких показників, які охоплюють різні рівні індивідуальності; з другого боку, появою суперечностей, що призводить до нових продуктивних тенденцій розвитку. Це перехідні фази від одного віку до іншого.

Періодизація Бромлей

(опирається на аналіз змін психологічних і соціальних характеристик, зміну способів комунікації, орієнтації і поведінки у зовнішньому середовищі):

- Утробний цикл: 1)зигота, 2)ембріон, 3)плід, 4)момент народження.

- Дитинство: 1)немовлячий вік, 2)дошкільне дитинство, 3)раннє шкільне дитинство (перші 11-13 років життя).

- Юність: 1)підлітковий вік (11–13 – 15 років), 2)пізня юність (16-21 рік).

- Дорослість: 1)рання дорослість (21-25 років), 2)середня дорослість (26-40 років), 3)пізня дорослість (41-55 років), 4)передпенсійний вік (56-65 років).

- Старіння: 1)відхід від справ (66-75 років), 2)старість (71-90 років), 3)дряхлість (понад 90 років).

Характеристика кризових періодів

Перша постнатальна стадія починається від моменту перерізання пуповини: дитина вперше безпосередньо зустрічається із впливами середовища; різко змінюються умови поступлення кисню і поживних речовин, починається легеневе дихання; починається зовнішня секреція травних залоз, встановлюється постійний кровообіг; змінюють морфологічні та фізико-хімічні властивості крові; змінюється обмін енергії тощо.

Криза 1-го року життя: закріплення й реалізація пози стояння, оволодіння ходінням, початок інтенсивного розвитку мовлення, відбувається формування 2 сигнальної системи; сенсомоторна стадія розвитку інтелекту. На початку 2-го року життя дитина вже здатна діяти не лише під впливом миттєвого враження, але і під впливом уяви. відчутну роль у її поведінці відіграє пам’ять. Починає набувати відносної автономії від дорослого й стає суб’єктом.

Криза 3-х років: криза протиставлення і становлення самосвідомості, виникнення "системи Я", зростання потреби спілкування з ровесниками. Становлення бігу, стрибків, збільшення швидкості реакцій.

Криза 7-и років: формується фізіологічна готовність до учіння, з’являється усвідомлення свого соціального Я, вперше усвідомлюється розходження між об’єктивним соціальним положенням дитини та її внутрішньою позицією, намагається зайняти нове більш доросле положення в житті. Виникає стійка ієрархічна структура мотивів. Формується диференційована самооцінка.

Криза 11-13-и років: період статевого дозрівання, інтенсивного росту й дорослішання. Поведінка орієнтована на дорослі норми. Виникає здатність до ціле покладання. сильно виражені дві протилежні тенденції: підсилюється орієнтація на групу ровесників і зростає самостійність, прагнення до емансипації, ускладнення внутрішнього світу й формування особистісних якостей.

Початок дорослості (19-20 років): завершення головної фази біологічного розвитку – завершення росту. 20 років – пік загального соматичного розвитку. А пік психофізіологічних, психічних та інтелектуальних функцій відмічено Ананьєвим у 19 років. До 21 років відбувається формування всіх вищих емоцій: естетичних, етичних, інтелектуальних і самосвідомості. Особистісний розвиток тісно пов’язаний із сімейними (влаштування власної сім’ї) та професійними ролями. Це період "входження" у професію, соціально-професійна адаптація; усвідомлення соціальних прав і обов’язків і відповідальності; налагодження внутрішньо сімейних відносин, вирішення побутових проблем і формування стилю виховання дитини.

32-34 роки: вік максимальних досягнень за показниками фізичного розвитку: сили, зросту, ваги, життєвої ємності легень. Один з піків інтелектуального розвитку припадає на 35 років. Криза між життєвими планами людини та її реальними можливостями. Перегляд системи цінностей.

Стабільний період 33-40 років: людина найбільш успішно робить те, чого хоче. Людина демонструє грамотність, компетентність і претендує на визнання.

40-45 років – криза середини життя – починається менопауза, зниження м’язової сили і життєвої ємності легень, знижується швидкість рухів. Знижується функції уваги і мислення. Встановлення спеціальних та соціальних ролей; ослаблення внутрішньо-сімейних зв’язків; підсилюється суперечність між цілісністю світогляду та однолінійністю розвитку; люди часто втрачаються сенс життя. Необхідний пошук нового сенсу, передусім у сфері духовних цінностей, зверненні до нових поколінь . Якщо людина залишається в собі, е може призвести до хвороби.

45-50 років: відносно стабільний період реальної зрілості, період лідерства та кваліфікованості. Добре врівноважу потреби для себе і для інших.

Зріла особистість більш самостійно вибирає чи змінює зовнішню ситуацію свого розвитку, і завдяки цьому змінює себе.

55-65 років: суттєві якісні зміни, пов’язані зі старінням. Після 50 років відбувається зменшення маси і довжини тіла. Дітородна функція припиняється. Збереження інтелекту великою мірою визначається характером діяльності і мірою активності самої людини. Пік для соціальних досягнень, положення у суспільстві, влади й авторитету. Відбувається зміна мотивації у зв’язку із підготовкою до пенсійного віку.

Після 65 років: страждає функція пам’яті, особливо механічної; підвищується чутливість до порушень життєвого стереотипу, підвищення потреби у комунікації, загострення почуття прив’язаності до близьких людей. У пізньому онтогенезі підсилюється роль особистості, її соціального статусу і включення у систему суспільних зв’язків, збереження працездатності людини.

Статевий диморфізм. Належить до постійних характеристик онтогенетичної еволюції людини. Статева диференціація охоплює всі рівні психологічної структури людини.

У своїй теорії асинхронної еволюції статей генетик Геодакян виходить з положення про те, що жіноча стать зберігає у своїй генетичній пам’яті всі найбільш цінні набутки еволюції і її мета - не допустити їх змін; а чоловіча стать навпаки – легко втрачає старе і набуває нового. Тобто жіноча стать орієнтована на виживання, а чоловіча – на прогрес. Тому у чоловіків більше корисних і шкідливих мутацій. Відома менша життєздатність плодів чоловічої статі; серед хлопчиків частіше зустрічаються різні відхилення у розвиткові. Жінки більш пластичні, адаптивні, стабільніші у стресових ситуаціях; у них легше відновлюють психофізіологічні функції.

Психомоторні показники: чоловіки – більш розвинена м’язова сила; жінки – тонко рухові координації пальців рук.

Нейродинамічні: вища сила і динамічність процесу збудження і менша лабільність нервових процесів у жінок.

Емоції: жінки більш уважні до емоційних ознак і роблять менше помилок у емоційних судженнях.

Інтелект: рівень не відрізняється достовірно; але різниться структура: у жінок переважає вербальний, у чоловіків – просторове мислення, швидкість вироблення зорово-моторної навички, конструктивні здібності.

Існує гіпотеза про те, що творчому розвитку жінки заважає надмірна зосередженість на міжособистісних стосунках.

Тривожність і нейротизм у жінок вищі, але й вища здатність до подолання тривоги. У ситуація фрустрації чоловіки більш схильні до зовнішньо звинувачувальних реакцій, а жінки – до безобвинувачувальних.

При вивченні статевої диференціації важливо враховувати статеве розділення праці, статево-рольові стереотипи поведінки.

Існують шкали вимірювання маскулінності-фемінінності на основі аналізу нормативних уявлень про чоловічий і жіночий образ. Порівняння показників однієї людини за цими шкалами дає можливість вирахувати міру її психологічної андрогенії. Андрогенними вважаються індивіди, які мають одночасно фемінінні та маскулінні риси, що дозволяє їм бути більш гнучкими, мати багатий репертуар поведінкових реакцій.

Нейродинамічні ознаки. Їх основа – властивості нервової системи – природні вродженні особливості нервової системи, що впливають на формування індивідуальних особливостей поведінки й деяких індивідуальних відмінностей здібностей і характеру людини (Теплов). Тобто йдеться про міру вияву, особливості перебігу процесів гальмування і збудження, тобто про типологічні особливості нервової системи .

Типологічні особливості нервової системи характеризуються стійкістю проявів у стані спокою, тобто вони характеризують людину протягом тривалих періодів, інколи всього життя. Їх постійність пояснюється генетичною зумовленістю (Навіч-Щербо). Питання про вплив умов середовища на прояви властивостей нервової системи залишається до цього часу відкритим.

Павлов: вперше у фізіології підняв питання про властивості нервової системи; виділив сильний і слабкий типи; відкрив такі властивості як рухливість нервових процесів та їх врівноваженість.

Небиліцин: виділив 4 первинних властивості НС: сила, рухливість, динамічність, лабільність і 4 вторинних: баланс по силі, баланс по рухливості, баланс по лабільності, баланс по динамічності. Схема не є доведеною і залишається дискусійною.

В останні роки отримані експериментальні дані, які вказують на роль гормональної регуляції у проявах основних властивостей нервової системи, зокрема адреналіну, кортизону (Ільїн).

Найбільш вивченими нейродинамічними ознаками на сьогодні є сила нервової системи, її рухливість і лабільність.

Сила нервової системи – здатність переносити надсильні подразники – витривалість НС (за Павловим). Встановлено зворотній зв’язок між силою НС і чутливістю.

Для людини із сильною нервовою системою характерно: висока працездатність, мала втомлюваність, здатність одночасно виконувати кілька справ; покращення ефективності діяльності спостерігається у ситуаціях підвищеної напруги і відповідальності; у звичайних ситуаціях розвивається стан монотонії; кращих результатів досягають за підвищеної мотивації.

Для людини зі слабкою нервовою системою характерно: швидка втомлюваність, різке зниження ефективності праці за наявності сторонніх подразників; у ситуаціях підвищеної напруги і відповідальності знижується ефективність праці, виникають тривога і невпевненість; стійка до монотонії.

Рухливість нервової системи – легкість переробки сигнального значення подразників, основою якої є наявність слідових процесів та їх тривалість. В експерименті на визначення рухливості досліджуваному пропонують чергова ні у випадковому порядку стимули позитивні (вимагають відповідної реакції), негативні (вимагають загальмувати реакцію) і нейтральні. Швидкість реагування залежить від того, наскільки довго сліди від попередньої реакції зберігаються і впливають на наступні. Чим більше стимулів у таких умовах може безпомилково обробити людина, тим вища у неї рухливість нервової системи.

Лабільність НС – швидкість виникнення і зникнення нервового процесу, в основі якої лежить засвоєння ритму імпульсів, які проходять по тканинах. Одним з найважливіших життєвих проявів є швидкість переробки інформації, лабільність емоційної сфери. Лабільність позитивно впливає на навчальну діяльність і успішність інтелектуальної діяльності.

Кожна з властивостей НС має як позитивні, так і негативні сторони. Тож типологічні особливості визначають не стільки міру та успішність адаптації, скільки різні її способи. Це найяскравіше проявляється в індивідуальному стилі діяльності – система відмінних ознак діяльності даної людини, зумовлена особливостями його особистості (Клімов). Він виробляється протягом життя і виконує компенсаторно-пристосувальну функцію.

Темперамент – індивідуально-психологічні властивості людини, які визначають формально-динамічні особливості її діяльності, такі як інтенсивність і час. Темперамент характеризує динамічні особливості перебігу психічних процесів і станів, темп, силу, швидкість і ритм роботи.

3 групи теорії темпераменту:

- гуморально-ендокринні;

- конституціональні;

- нейродинамічні.

Гуморально-ендокринні (Гіпократ): темперамент залежить від переважання в організмі однієї з чотирьох видів соків: крові, жовчі, слизу і чорної жовчі. Флегматик - в організмі переважає слиз, холерик – жовч, меланхолік – чорна жовч, сангвінік – кров.

Конституціональні теорії (Кречмер, Шелдон): про них йдеться нижче.

Нейродинамічна теорія (Павлов): виділяє 3 основних властивості нервової системи - силу, рухливість й врівноваженість збудження/гальмуван-ня, сполучення яких визначає тип вищої нервової діяльності і темперамент (ТАБЛИЦЯ). Спроби використати теорію Павлова до вивчення людини належать його учням Красногорському та Іванову-Смоленському, подальша розробка теорії темпераменту належать Теплову, Небиліцину і Русалову.

Які б теорії не покладалися в основу темпераменту, більшість учених визначають його як стійку, вроджену, базову характеристику, яка визначає розмаїття поведінкових проявів.

Властивості темпераменту

(за концепцією Мерліна)

Сенситивність – загальний спосіб чутливості, про яку роблять висновок по тому, яка найменша сила необхідна для виникнення психічної реакції.

Активність – з якою мірою енергійності людина впливає на зовнішнє середовище і долає перешкоди при реалізації мети. Проявляється у наполегливості, цілеспрямованості, зосередженості у тривалій роботі тощо.

Реактивність – яка міра мимовільності реакцій на зовнішні чи внутрішні впливи (критичне зауваження, загроза, різкий звук, образливе слово тощо).

Співвідношення активність/реактивність – співвідношення свідомого і несвідомого у регуляції вчинків людини; від чого найбільше залежить діяльність: від настрою, випадкових обставин чи від цілей, намірів, планів. У деяких дослідженнях встановлене зворотне співвідношення реактивності/активності.

Темп реакцій – швидкість руху, темп мовлення, винахідливість, швидкість запам’ятовування тощо.

Пластичність/ригідність – наскільки легко й гнучко пристосовується людина до зовнішніх змін, змінює прийоми і способи дії, не знижуючи якості і швидкості, як часто змінює свої звички.

Екстраверсія/інтроверсія – визначає, від чого переважно залежать реакції людини – від зовнішніх вражень, які виникають тут і зараз, чи від образів та думок, які пов’язані з минулим.

Емоційна збудливість – виражає емоційну сприйнятливість, емоційну чутливість.

Емоційна лабільність – визначається швидкістю, з якою виникає і припиняється емоційна реакція чи стан. Від емоційної лабільності залежить, як швидко відбувається заміна одного переживання іншим.

Для характеристики темпераменту важливо описання не окремих його характеристик, а їх сполучення.

Сангвінік: висока нервово-психічна активність, розмаїття і багатство міміки і жестів, емоційність, вразливість і лабільність. Емоційні переживання неглибокі. Рухливий. Відсутня належна зосередженість, поспішний, інколи поверхневий.

Холерик: високий рівень нервово-психічної активності й енергії дії; різкий і стрімкий у рухах; сильний, імпульсивний; яскраво виражені емоційні переживання.

Флегматик: низький рівень активності поведінки і труднощі переключення; повільність та спокійність у діях, міміці, мовленні; рівність, постійність і глибина почуттів і настрою; внаслідок негативних виховних дій можуть розвинутися в’ялість, бідність і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій.

Меланхолік: низький рівень нервово-психічної активності, стриманість і приглушеність моторики і мовлення, значна емоційна реактивність; глибина і стійкість почуттів при слабкому їх вираженні. Внаслідок негативних виховних дій можуть розвинутися емоційна ранимість, замкнутість, відчуженість, схильність до самозвинувачення.

Характер (з грец. "чеканка", "зарубка", "відбиток")соціальний полюс інтеграції особистісних якостей; система стійких ставлень до світу, інших людей, самого себе, яка формується під впливом умов життя і виховання і проявляється в особливостях соціальної поведінки.

Виходячи із домінуючого способу ставлення до себе і до інших Братусь відзначає 4 рівні у структурі особистості:

І – егоцентричний: переважає прагнення до власної зручності і вигоди; ставлення до себе як до самоцінності, до інших – суто споживацьке;

ІІ – групоцентричний: людина ідентифікує себе з якоюсь групою, і ставлення до людей залежать від того, чи входять вони у цю групу;

ІІІ – просоціальний або гуманістичний: за кожною людиною передбачається самоцінність і рівність; загальна спрямованість особистості – на результати – корисні для всіх;

ІV – духовний: встановлюються стосунки людини з Богом; інша людина набуває не лише гуманістичної але й божественної цінності.

На кожному з рівнів змінюється уявлення людини про благо і щастя. При цьому існують різні ступені прийняття людиною цих рівнів:

-ситуативне,

-стійке,

-особистісно-ціннісне.

Характер будується не на окремих, ізольованих рисах, а являє собою певну єдину структуру. На формування характеру впливають життєві та соціальні умови, насамперед виховання. Серед стилів сімейного виховання виділяють 2 найважливіших параметри: контроль і любов (СХЕМА).

D.Baumrind провела дослідження, які визначали моделі поведінки батьків відповідно до методів, якими вони користуються. У цих дослідженнях дітей розподілили у три групи: 1 група – діти з високим рівнем незалежності, зрілості, впевненості у собі, активності, стриманості, допитливості, дружелюбності і вміння орієнтуватися в оточуючому середовищі; 2 групу склали діти, недостатньо впевнені у собі, замкнуті та недовірливі; у 3 групу ввійшли діти, найменш впевнені в собі, котрі не проявляють допитливості і не вміють стримувати себе. Паралельно розглядалися 4 ознаки поведінки батьків стосовно дитини: контроль (спроба впливати на діяльність дитини), вимога зрілості (тиск на дитину з метою змусити її діяти на межі своїх розумових здібностей, високому соціальному та емоційному рівнях), рівень спілкування (використання батьками переконання), доброзичливість (наскільки батьки проявляють зацікавленість в дитині, любов і теплоту стосовно неї). Батьки, діти котрих належать до першої групи, набрали найбільшу кількість балів за всіма цими ознаками: поєднання контролю, індуктивної техніки і безумовної підтримки бажання дитини бути самостійною, що назвали моделлю авторитетного батьківського контролю. Батьки, діти котрих належали до другої групи, отримали нижчі оцінки; модель їхньої поведінки назвали владною, оскільки вони жорстко контролювали дітей, легко використовували свою владу, не спонукали дітей висловлювати свою думку. Батьки, діти котрих належали до третьої групи, були поблажливими, неорганізованими, не заохочували дітей, не переймалися вихованням у них незалежності і впевненості в собі – модель поблажливого виховання. Дослідження показали, що при врахуванні різних реакцій дітей на виховні впливи батьків, модель авторитетного батьківського контролю дозволяє більш ефективно формувати особистість дитини. Особливо це стосується підліткового віку.

Акцентуації характеру – загострення окремих рис характеру, яке не переважає рамок психічної норми. !!!(Самостійно: характеристики за Лічко)!!!

Здібності –індивідуально-психологічні особливості людини, які забезпечують легкість засвоєння та успішність виконання певної діяльності. Загальні здібності найбільшою мірою визначають інтелект, креативність і здатність до навчання (ТАБЛИЦЯ).

Конституціональний – від лат. constitutio – устрій, будова – той, що стосується будови, устрою тіла, організму в цілому.

Тип конституції – це анатомо-фізіологічна (а також психосоматична) характеристика, що склалася на основі спадкових і набутих властивостей, і яка зумовлює такі властивості як реактивність, здатність до певного росту, обміну речовин, розмноженню, схильність до захворювань і соціальної поведінки.

Фізіологами вводиться диференціація понять "форма тілобудови" і "тип конституції".

Форма тілобудови – генетично детермінована характеристика зовнішнього вигляду тіла. Це соматотип, який є лише соматичним вираженням конституціонального типу.

Конституція – це сукупність відносно стійких морфофункціональних властивостей організму людини, детермінованих спадковими і середовищ -ними впливами (за Кулагіним).

Із усіх існуючих типологій і класифікацій форм тіла детальніше розглянемо ті, які відображають психоповедінкові аспекти особистості, темперамент, схильність до відповідних типу психічних розладів.

Першу спробу класифікації людей за темпераментом здійснив ще у V ст. до н.е. древньогрецький лікар Гіппократ і доповнив давньоримський лікар Клавдій Гален. Окрім гуморальної теорії Гіпократа-Галена були розроблені й інші класифікації, зокрема ендокринна теорія Фрідландера, хімічна теорія Мак-Даулголла, теорія Павлова, за якою темперамент пов’язується із властивостями нервової системи. Особливе місце й популярність серед психотерапевтів займають конституціональні теорії. Основні конституціональні типології представлені на ТАБЛИЦІ.

В.Н.Нікітін зазначає, що представлені у даній таблиці ознаки можна класифікувати за такими модуляціями:

- за домінуванням певних систем організму: дихальний-м’язовий-дигестивний типи;

- за антропологічними співвідношеннями: вузькогрудий-середній-широкий типи;

- за схильність до психічних захворювань: лептоморфний-мезоморфний-пікноморфний;

- за еволюційною ознакою (за уявленнями про людину майбутнього): форма майбутнього-форма минулого;

- за інволюційною ознакою (за оцінкою міри дорослості людини): дорослий тип – дитячий тип;

- за енергетичною активністю: гіпотонічний-нормостенічний-гіпер-тонічний;

- з точки зору "основних полярних ознак зросту": гіпопластичний-гіперпластичний-диспластичний.

Описані конституціональні типи людей є формально стилізованими (залежно від наукових та естетичних переваг дослідника), "чистими" еталонами й належать до класу рідко зустріваних явищ. Частіше, "у нормі" зустрічаються середні варіанти виділених типів. Спроба стійкої диференціації тілесної варіабельності до певної міри створює прецедент побудови винятково штучної механістичної моделі людини.

До сьогоднішнього часу у психотерапії залишається популярною теорія Кречмера про тілесну конституцію. Відшуковуючи взаємозв’язок між типом тілобудови і видами психічних захворювань, Кречмер виділив характерологічні типи, які відповідають двом основним формам психозу: шизофренії та маніакально-депресивному синдрому. На основі великої к-сті спостережень він дійшов висновку про переважний зв’язок шизофренії з лептосоматичним типом тілобудови, маніакально-деперсивного психозу – з пікнічним, а епілепсії - з атлетичним.

Відповідно трьом основним типам тілобудови відповідають три характерологічних типи темпераменту: лептосоматику – шизотимний, пікніку – циклотимний, атлетику – іксотимний ("в’язкий").Основні ознаки циклотимічного та шизотимічного типів представлені у ТАБЛИЦІ.

Шизотимік - замкнутий, аутичний, схильний до коливань емоцій від афективної поведінки до кататонії, впертий, мало піддається до зміни уявлень і дій, некомунікабельний, важко адаптується.

Циклотимік – повна протилежність шизотиміку: емоційне забарвлення носить радісний або сумний характер, комунікабельний, реалістичний у поглядах.

Іксотимік – відрізняється спокоєм, малою вразливістю, стриманістю у жестах і міміці; йому властиві негнучкість мислення, труднощі адаптації. ТАБЛИЦЯ

Кречмер передбачав можливість переходу одного типу темпераменту в другий – у його протилежність – в одного й того ж індивіда (постулат "зміни домінант").

Окрім лептосоматичного, пікнічного та атлетичного, Кречмер виділяв ще диспластичні типи - це такі варіанти росту тіла, котрі сильно відхиляються від середнього типу, який часто зустрічається (високі ступені кутового профілю астенічного виснаження або "атлетична мужикуватість" тощо). У ТАБЛИЦІ подано частоту вияву рис виділених Кречмером конституційних типів при різних видах психічних захворювань.

За все своє існування теорія Кречмера була ретельно проаналізована й розкритикована. Численні дослідження взаємозв’язку типу тілобудови з особливостями психічних відхилень то підтверджували, то заперечували положення теорії. Однак практична частина вчення Кречмера про тілесну конституцію як відображення індивідуальної цілісності тілесного і психічного станів є дуже вагомою для пізнання особистості у рамках клінічної психології.

До найбільш відомих сьогодні конституціональних типологій, окрім типології Кречмера, належить типологія Шелдона. Розробляючи її, автор виходив не від клініки, а від норми. Шелдон виділив 3 компоненти тілобудови, відповідно до зародкових листків, з яких вони розвивалися:

- ендоморфний (розвиваються кістки, м’язи, серце, кровоносні судини) – зовні схожий на пікніка: округле тіло, відкладання жиру на стегнах і плечах, в’ялість і нерозвинутість кінцівок;

- мезоморфний (розвиваються внутрішні органи) – схожий на атлета: широкі плечі і грудна клітка, добре розвинена мускулатура, незначна кількість жиру;

- ектоморфний (розвиваються нервова система, мозок, рецепторний апарат) – схожий на астеніка: довгі руки, ноги, нерозвинена мускулатура, витягнуте лице з широким чолом, добре розвинена нервова система.

Шелдон порівняв типи тілобудови і способи дій, які вибирають люди, і отримав високу (0,8) кореляцію між компонентами соматотипу і темпераменту (ТАБЛИЦЯ).

Конституціональний підхід був розкритикований за ігнорування соціальних умов формування особистості, за необґрунтоване співвіднесення особистісних рис з ознаками темпераменту, зумовлених конституцією (наприклад світогляд неможливо пояснити особливостями тілобудови). Однак знання і врахування конституціональних чинників є невід’ємними у практичній діяльності клінічного психолога.

Особистість – свідомий індивід, який займає певне положення у суспільстві і виконує певні соціальні функції.

Аспекти психічного образу особистості (за Рубінштейном):

· Чого хоче особистість? – це питання про спрямованість особистості.

· Що може особистість? – це питання про здібності й обдарованість людини .

· Що особистість є? – це питання про характер людини.

Отже, за Рубінштейном, у структуру особистості входять спрямованість, здібності і характер.

У структурі особистості також багато авторів включають темперамент (М’ясищев, Мерлін, Ананьєв та ін.)

Основними характеристиками особистості є:

Активність – здатність людини здійснювати суспільно значущі перетворення оточуючого, яка проявляється у спілкуванні, спільній діяльності, творчості та саморозвитку.

Стійкість – відносна постійність особистісних властивостей.

Цілісність – тісний взаємозв’язок психічних процесів і властивостей, який утворює єдину структуру особистості.

Теорії, які розглядають структуру особистості:

- теорії особистісних рис (Олпорт: екстраверсія/інтроверсія, тривожність/емоційна стабільність, активність, гнів, сором’язливість),

- теорії особистісних факторів (Кеттел: виділяв три групи рис – темпераментні, динамічні та мотивуючі поведінку, і 16 факторів першого порядку та 4 фактори вищого порядку),

- типологічні теорії.

Більшість психологів у структуру особистості включають темперамент, здібності, характер, спрямованість.

Спрямованість особистості – система домінуючих, соціально-зумовлених ставлень особистості до реальності, основними проявами якої є інтереси, ідеали, світогляд, переконання (Леонтьєв).

В основі спрямованості лежать потреби людини.

Потреба – стан внутрішньої напруги, яка переживається людиною і виникає внаслідок відображення у свідомості нужди й стимулює психічну активність, пов’язану із цілепокладанням.

Потреби поділяють на первинні (біологічні) та вторинні (соціальні). Потреби більш високих рівнів виникають тоді, коли задоволені потреби нижчого порядку (ПІРАМІДА МАСЛОУ).

Потреби визначають мотиви діяльності. Мотив – спонука до діяльності, прагнення до задоволення потреби, готовність психіки, яка спрямовує до певної мети.

Сила мотиву оцінюється за мірою й глибиною усвідомлення потреби і самого мотиву, за його інтенсивністю. Формула Аткінсона:

М = П х В х З,

де М – сила мотиву,

П – мотив досягнення успіху як властивість особистості,

В – суб’єктивно оцінена ймовірність досягнення успіху,

З – значимість досягнення цілі для особистості.

Стійкість мотиву визначається його збереженням у часі, його проявом у всіх видах діяльності людини.

Основні функції мотивів: спонукальна, направляюча та регулююча.

Мотиваційні властивості особистості – закріплені й переважні способи формування мотиву. Класифікація, запропонована Мюрреєм, пропонує більше 20 мотивів і відповідних мотиваційних властивостей.

Основні мотиваційні властивості:

· Мотив досягнення – стійке прагнення особистості до досягнення високих результатів у будь-якій діяльності (активні, впевнені, висока самооцінка).

· Мотив уникнення невдач – частіше вибирають легкі завдання.

· Мотив влади – отримують задоволення від контролю над іншими, від можливості судити, встановлювати норми; в основі лежить комплекс переваги, за Адлером.

· Мотив аффіліації – прагнення до контактів з іншими людьми, до співробітництва, одобрення, партнерства. Зворотній бік – страх бути відкинутим.

· Альтруїстичні мотиви – випливають з потреби допомагати іншим не безкорисній основі.

Мотивація людини пов’язана з рівнем домагань –рівень важкості тих завдань, на здійснення яких претендує людина, спонукана даним мотивом. поняття виникло у школі К.Левіна. Рівень домагань характеризується такою мірою важкості завдання, виконання якої приносить людині задоволення.

Я-концепція – продукт особливого роду активності – рефлексії. Рефлексія – це форма переживання людиною своєї особистості, форма, в якій особистість відкривається сама собі.

Образ Я як особливе психологічне утворення було виділено й охарактеризовано Джеймсом у 1892 році в рамках вивчення самосвідомості. Джеймс вперше виділив Я-створююче і Я-об’єкт.

Ананьєв виділяв такі основні стадії формування самосвідомості:

1- дитина відділяє свої дії від предметів своїх дій (кінець 1 року життя);

2 – відділення дитиною себе від своїх дій: це виконані мною дії;

3 – формування образу Я: використання займенників МІЙ, МОЄ (2-3 роки);

4 – перехід від уявлення себе до думки про себе, формується поняття про себе і самооцінка (3-4 роки).

Структура Я-концепції:

· Я-фізичне – образ тіла, переживання окремих сторін свого фізичного образу, своїх переваг і недоліків.

· Я-психологічне – сприйняття власних рис особистості, здібностей, мотивів, домагань.

· Я-соціально-рольове – відчуття себе носієм тих чи інших соціальних функцій.

· Самоставлення і самооцінка – загальне позитивне чи негативне ставлення до себе. Формула самооцінки за Джеймсом:

СО = Успіх/Домагання

· Я-екзистенційне (Д.А.Леонтьєв) – відчуття себе джерелом активності чи пасивним об’єктом впливів, переживання своєї свободи чи не свободи.

Форми Я-концепції:

- Я-ідеальне

- Я-реальне.

Провідною функцією самосвідомості (Я-концепції) регуляція діяльності особистості. Сукупність знань про себе і самооцінка являють психологічну основу поведінки, міру впевненості людини в собі, свободу і відповідальність.

Категорія психологічного захисту належить у сучасній психології до розряду давно й міцно укорінених. Вона ввійшла в усі психологічні словники й довідники як загальноприйняте поняття з галузі психології особистості.

Вперше термін «захист» з`явився у 1894 р. в роботі З.Фрейда «Захисні нейропсихози» і був використаний у ряді його наступних робіт для опису боротьби Я проти хворобливих або нестерпних думок і афектів.

За першим уявленням Фрейда, механізми психологічного захисту є вродженими, активуються в екстремальних ситуаціях і виконують функцію „зняття внутрішнього конфлікту”, тобто виступають як засіб вирішення конфлікту між свідомим і позасвідомим.

Спочатку З.Фрейдом було виділено дев`ять механізмів психологічного захисту: регресія, витіснення, формування реакції, знищення, проекція, інтроекція, боротьба Я з самим собою і обернення. Пізніше А.Фрейд був виділений і описаний десятий захисний механізм – сублімація, або зсув інстинктивних цілей. А.Фрейд вважала, що саме цей механізм найбільше стосується вивчення норми, а не неврозу.

За А.Фрейд, захисні механізми – це діяльність „Я”, яка починається, коли „Я” піддано надмірній активності спонукань або відповідних їм афектів, що являють собою небезпеку. Вони функціонують автоматично, не узгоджуючись зі свідомістю.

А.Фрейд розділила і систематизувала механізми захисту на групи і виділила перцептивні, інтелектуальні та рухові автоматизми. Вони забезпечують послідовне викривлення образів реальної ситуації з метою послаблення травмуючого емоційного напруження. При цьому уявлення про середовище викривляється мінімально, тобто знаходиться в максимально можливій відповідності з реальністю. У результаті небажана інформація може ігноруватися (не сприйматися); у разі сприйняття – забуватися; у разі запам’ятовування – інтерпретуватися зручним для людини способом.

Якщо коротко викласти основні теоретичні положення щодо категорій захисних механізмів у психоаналітичній традиції, то 1) захист є однією з функцій (або діяльностей) Я, спрямованих у більшості випадків проти Воно, а також проти неприємних або нестерпних переживань й афектів; 2) мотивами захисту є головним чином страх або невдоволення; 3) захисні міри служать зміцненню границь Я; 4) існує величезна розмаїтість типів захисту (наприклад, захист проти потягів, захист проти афектів, постійні захисні прояви, утворення симптому тощо) і конкретних видів (механізмів) захисту, таких, як витіснення, зсув, ізоляція, формування реакції тощо

У подальшому захисні механізми почали розглядатись не тільки, як елемент психіки людей, схильних до невротичних реакцій, але і як функція „Я” – свідомої частини особистості людини. Саме захисні механізми відповідають за інтеграцію і пристосування особистості до реальних обставин.

Я.Ж.Лапланш і Ж.-Б.Понталіс визначають психологічний захист як сукупність дій, спрямованих на зменшення або усунення будь-якої зміни, що загрожує цілісності та стійкості біопсихологічного індивіда. Оскільки ця стійкість втілюється в Я, яке прагне її зберегти, Я можна вважати діючою особою в цьому процесі. У широкому змісті термін «психологічний захист» вживається для позначення будь-якої поведінки, яка усуває психологічний дискомфорт.

На думку А.А.Налчаджяна, знання захисних механізмів, їх комплексів, стратегій їх використання в типових фруструючих ситуаціях необхідне для усвідомлення соціальної психології особистості і для розуміння способів адаптації особистості до соціальних ситуацій.

Великий внесок у вивчення психологічного захисту і розробку методів його тестування зробив Р.Плутчік. Його основна ідея полягає в тому, що механізми психологічного захисту є похідними емоцій, а емоції визначаються як базисні засоби адаптації. Вчений виділяє вісім базисних адаптаційних реакцій, які є прототипами восьми базисних емоцій і комбінація усіх існуючих емоцій. Базисними емоціями є страх, гнів, радість, довіра, горе, відраза, очікування, подив. Існує зв'язок між емоціями та механізмами психологічного захисту – кожній емоції відповідає один з восьми варіантів психологічного захисту. Сам психологічний захист – послідовне викривлення когнітивної та емоційної складових образу реальної ситуації з метою зменшення емоційного напруження, яке загрожує індивіду у випадку повного та адекватного відображення реальності. Використання психологічного захисту послаблює надмірно інтенсивні емоційні реакції та підтримує соціально адекватні реакції.

Р.Плутчік виділяє вісім основних базисних адаптивних реакцій: інкорпорація, інтроекція, відторгнення, проекція, руйнування, відтворення, реінтеграція, орієнтація, дослідження. На думку вченого, вони виступають прототипами восьми базисних емоцій: страх, гнів, радість, печаль, прийняття, відраза, очікування, здивування. Крім того, Р.Плутчік звернув увагу на те, що захисні механізми характеризуються протилежністю (біполярністю). На основі цього вчений виділив чотири пари захисних механізмів: реактивне утворення – компенсація, пригнічення – заміщення, заперечення – проекція, інтелектуалізація – регресія.

Р.Плутчіку належить класифікація захисних механізмів за їх досконалістю і зрілістю. Найбільш примітивні – заперечення і регресія. Наступними виникають (і являються більш досконалими) захисти, що пов`язані з процесами пам`яті, а саме із забуванням інформації. Це витіснення і пригнічення. Останніми з розвитком процесів пам`яті і мислення, формуються найбільш складні і досконалі види захистів, пов`язані з переробкою і переоцінкою інформації.

1. Проекція – захисний механізм, завдяки якому внутрішні імпульси та почуття, неприйняті в цілому для особистості, приписуються зовнішньому об’єкту і тоді проникають у свідомість як змінене сприйняття зовнішнього світу [35; 10]. Цей механізм виник з психологічної властивості позбуватись болю за допомогою приписування стимулів зовнішньому світові. Досить часто він може завдавати шкоди порушуючи почуття реальності. У зрілих та прийнятних формах проекція є основою емпатії. У межовому прояві проекція може свідчити про ознаки розвитку паранояльності у структурі особистості, коли людина підозрює оточуючих у бажанні завдати їй шкоди, продукуючи в той самий час власні хворобливі фантазії.

2. Заперечення. Він є настільки ж древнім, як і почуття болю. Здатність до заперечення неприємних сторін особистості нагадує міфологічне або, як його точніше називав З.Фрейд, галюцинаторне виконання бажань. Певною мірою цей механізм рівносильний закриванню очей на реальний стан справ. Як і проекція, заперечення є нормальною фазою розвитку психологічних механізмів захисту. Р.Плутчік визначив заперечення як недостатнє усвідомлення певних явищ, переживань та почуттів, які можуть завдати людині болю, якщо їх визнати. Особистість, для якої заперечення є фундаментальним захистом, завжди стоїть на тому, що «усе добре і все на краще». Такі люди налаштовані оптимістично та доброзичливо, але знижена самокритичність та схильність до завищеної самооцінки породжують зовнішні та внутрішні конфлікти. Патологічний приклад прояву заперечення – манія. Перебуваючи в маніакальному стані, люди можуть до неймовірного заперечувати свої потреби, особистісні слабкості, навіть власну смертність.

Механізм заперечення при допомозі слів та дій має два обмеження:

- може застосовуватись тільки до тих пір, поки не стане на заваді контролю реальності, тобто у психологічно зрілої особистості заперечення і реальність є несумісними явищами;

- може застосовуватись до тих пір, поки не виникає конфліктів з оточенням оскільки можуть виникати несумісності з культурно-соціальне прийнятними нормами поведінки.

3.Фіксація та регресія. Порушення психологічного розвитку може викликати затримку на будь-якій стадії. Це називається фіксацією. У результаті таких порушень зберігається ряд характеристик ранніх стадій, котрі в подальшому проявляються при виникненні труднощів. Повернення до ранніх поведінкових проявів носить назву регресія. Отже, чим сильніша фіксація, тим легше при ускладненнях відбувається регресія. Згідно з результатами досліджень Фенхеля, до фіксації призводять переживання такого характеру:

1. Одночасне задоволення інстинктивного потягу і потреби в безпеці. Тобто задоволення інстинкту слугує засобом зменшення тривоги.

2. Наступну стадію розвитку дитина проходить з небажанням, через надмірно схвальне ставлення з боку батьків.

3. Сильна фрустрація або депривація сприяє тому, що потреба в задоволенні приймає затяжну форму.

4. Чергування інтенсивної фрустрації та надмірного задоволення.

5. Неочікуваний перехід він надмірного задоволення до виразної фрустрації.

Один з варіантів регресії – соматизація - фізичне неблагополуччя, прив’язане до емоційного стресу.

4.Реактивне утворення. Під реактивним утворенням розуміють уявлення в свідомості в гіпертрофованій формі потягів, котрі прямо протилежні витісненим упозасвідоме. Цей механізм захисту торкається сфери мотивації, визначаючи зміну потреб. Він перетворює неможливі для реалізації імпульси в такі, що набирають форми потреб протилежного знаку.

5. Витіснення. Сутністю витіснення є мотивоване забування чи ігнорування. Н.Мак-Вільямс виділяла 3 варіанти прояву витіснення:

а) важкі глибокі випадки забування важкої травми;

б) процеси, нормальні з точки зору розвитку, та такі, що дозволяють дитині відмовитись від інфантильних прагнень, шукати об’єкти любові та прихильності поза сім’єю;

в) тривіальні та часто забавні випадки, наприклад тимчасове забування імен, інформації, що несуть в собі певний негативізм для особистості.

6. Компенсація. На думку А.Адлера, цей механізм функціонує для корекції певних недоліків та негативних властивостей особистості, які виникають у ході соціалізації, і формує почуття неповноцінності. Це інтенсивні спроби виправити чи якось заповнити власну реальну чи уявну фізичну чи психічну неповноцінність. Р.Плутчік вважає, що компенсація спрямована на зниження інтенсивності почуттів суму та туги, які виникають у ситуації реальних чи уявних втрат та невдач. Зниження вираженості цих почуттів можна досягти за допомогою переведення уваги людини з оцінок та аналізу травмуючих власних властивостей і досвіду на інші, більш нейтральні чи потенційно позитивні якості та навички.

7. Заміщення. Психологічний захист заміщення має два значення:

1. Перехід інстинктивної енергії з одного шляху розвитку на інший без перешкод на другому шляху.

2. Заміщенню надається специфічний зміст в якості захисного механізму, при якому емоції пов'язані з одним об'єктом, зміщаються на інший об'єкт (наприклад, більш безпечний). Заміщення настільки поширене, що ми ставимось до нього, як до само собою зрозумілого явища.

Якщо у людини наявний паттерн заміщення страхів у багатьох життєвих аспектах, то її характер можна розглядати як фобічний.

8. Інтелектуалізація(раціоналізація). Р.Плутчік визначає раціоналізацію як неусвідомлений контроль над емоціями та імпульсамиза рахунок вираженої залежності їх від раціональної інтерпретації ситуації. Ціль інтелектуалізації - зв'язок і "виправдання" інстинктивних проявів та ідейного змісту. Цей механізм зароджується у молодих людей через підвищення ефективності функціонування інтелекту. Під інтелектуальним прикриттям прихований сумбур думок і бажання підкорити собі інстинкт інтелектом. Характерним для молодих людей з інтелектуальною формою захисту, є бажання "встрягати" в будь-які розмови, які не носять чіткого змісту, а мають скоріше абстрактний характер. Наприклад: розмови про роботу лікаря, психолога, розмови про шлюб, виховання дітей тощо. Причина: увага до інстинктів ховається в спробі стримувати і контролювати їх на іншому психічному рівні (ТАБЛИЦЯ).