Диференціально-психофізіологічний підхід до проблеми детермінації індивідуальних відмінностей

У радянській психології вивчення індивідуальних відмінностей між людьми, на думку В.М. Русалова, історично намітилися два підходи. Перший можна умовно назвати “змістовно-смисловим”, який спрямований на пізнання і вимірювання індивідуальних варіацій характеру, знань, умінь, здібностей, значень, переживань, мотивів, цілей та інших імовірно стійких внутрішніх змістовно-смислових, або “особистісних”, структур індивідуальної психіки людини. Другий – “поведінковий”– пов’язаний з аналізом об’єктивно реєстрованих всіляких психофізіологічних форм індивідуальної поведінки – від біохімічних, вегетативних і електрофізіологічних до найскладніших моторних проявів. Перший підхід найбільш виразно був представлений у диференціальній психології, другий більш характерний для вітчизняної диференціальної психофізіології [35, с. 3].

Як указує В.М. Русалов, психологів перш за все цікавив факт індивідуальних відмінностей у сфері інтелекту, характеру, мислення і сприйняття. Звідси основною задачею диференціальної психології, особливо на ранніх етапах її розвитку, було створення строгих, стандартизованих методів і процедур для оцінки індивідуально-психологічних відмінностей саме за цими найважливішими психологічними характеристиками. Проте, щоб довести реальне існування певних стійких особистісних структур, так званих особистісних рис, або інтелектуальних факторів, диференціальна психологія, на думку Б.М. Теплова, повинна спиратися на об’єктивно реєстрований психофізіологічний прояв поведінки. У зв’язку з цим, за визначенням Теплова, до індивідуально-психологічних відмінностей слід відносити не будь-які випадкові варіації (флуктуації) психічного, тобто не будь-які відмінності, а тільки ті, які мають стійкий поведінковий психофізіологічний прояв і не залежать (або залежать мінімально) від умов спостереження і ситуації [35, с. 4].

Отже, з позиції Б.М. Теплова, індивідуально-психологічні відмінності за багатьма рисами особистості, а також інтелекту, що фіксуються за допомогою тестів, як це мало місце в практиці психотехніки і педології, повинні розглядатися як випадкові. Вони, як вважав Б.М. Теплов, не можуть бути віднесені в розряд власне індивідуальних відмінностей доти, доки не буде доведений їх зв’язок з властивостями нервової системи і виявлено їх стійкий “поведінковий (нейродинамічний) прояв” на вегетативному, електроенцефалографічному, моторному і т. п. рівнях.

Диференціальна ж психофізіологія, яка вивчає психофізіологічні, а більш широко – біологічні основи виникнення стійких індивідуальних структур психіки, якраз і була покликана, на думку Теплова і Небилицина, виконати цю функцію [35; 36]. Проте основоположники диференціальної психофізіології вважали, що сама диференціальна психофізіологія, яка спирається на широкий набір об’єктивно реєстрованих стійких біологічних показників не може обійтися без урахування внутрішніх, хай навіть індивідуально-нестійких особистісних структур (мотивів, цілей і т. д.), оскільки неврахування особистісних властивостей позбавляв би дослідника розуміння тієї реальної ролі, яку відіграють психофізіологічні показники в реальній життєдіяльності людини [35, с. 5].

Термін диференціальна психофізіологія був запропонований Небилициним у 1969 році для позначення всього комплексу досліджень, пов’язаних з вивченням природних основ індивідуально-психологічних відмінностей.

Сьогодні диференціальну психофізіологію можна визначити як дисципліну, яка вивчає роль всієї сукупності біологічних властивостей, і перш за все властивостей нервової системи, в детермінації стійких індивідуально-психологічних відмінностей між людьми. Центральним завданням диференціальної психофізіології виступає з’ясування закономірностей взаємопроникнення і взаємообумовлювання біологічних і соціальних властивостей у кожній конкретній людині [35].

Останні досягнення наук, що вивчають біологічні аспекти людини – антропології, генетики, фізіології вищої нервової діяльності та інших, – переконливо демонструють, що людина змогла піднятися на такий високий рівень соціального розвитку і продовжує підійматися ще вище тому, що від народження вона одержує таку природну організацію, в якій із самого початку закладені, запрограмовані можливості її універсального соціально-діяльного функціонального розвитку [35]. Звідси витікає, що пізнання біологічної організації людини: її рівнів, структури, особливостей фізіологічних процесів, функцій і станів, закономірностей їх функціонування і т. д. – найважливіша ланка в розкритті механізмів розвитку індивідуально-психологічних властивостей людини. Конкретна задача при вивченні природних аспектів індивідуально-психологічних властивостей людини – розкрити об’єктивні біологічні основи психологічної індивідуальності людини.

Найдокладніший аналіз етапів становлення диференціальної психофізіології даний В.М. Русаловим у його праці “Диференціальна психофізіологія” (1989). У розвитку диференціальної психофізіології він виділяє чотири основні етапи: 1) допавловський, 2) павловський (із 1927 р.), 3) тепловсько-небилицинський (із 1956 р.), 4) сучасний (із 1972 р.)
(В.М. Русалов, 1989, с. 170).

Ще в глибокій давнині робилися спроби пояснити індивідуальні відмінності в поведінці людей за рахунок різного співвідношення частин рідин організму, наприклад, крові, жовчі, чорної жовчі і слизу. Гуморальна (рідинна) теорія індивідуальних відмінностей (або темпераменту як найвідомішого аспекту індивідуальної поведінки) з’явилася першою теоретичною основою допавловської диференціальної психофізіології (перший етап) і навіть у такому “зародковому варіанті” відображала деякі елементи істинного знання, будучи свого роду передднем, моделлю сучасних більш розвинених уявлень про природні передумови індивідуальних відмінностей.

І.П. Павлов (1849–1936)
Диференціально-психофізіологічний підхід до проблеми детермінації індивідуальних відмінностей - №1 - открытая онлайн библиотека Виходячи з уявлення про цілісність і єдність організму, дослідники геніально передбачали можливий зв’язок між властивостями організму і психіки. Довгий час, принаймні до кінця XIX ст., вважалося, що в детермінації індивідуально-психологічних властивостей, зокрема темпераменту, особливу роль відіграють властивості крові. І лише на початку нашого століття відбулися різкі зміни в інтерпретації біологічних основ індивідуально-психологічних відмінностей. У цьому величезну роль зіграли роботи Е. Кречмера, У. Шелдона та С. Стівена [35].

Другий етап у вивченні біологічних основ індивідуально-психологічних відмінностей був пов’язаний із дослідженнями Івана Петровича Павлова. Він уперше висловив думку про те, що в основі індивідуально-психологічних відмінностей лежать не властивості рідин або тілесних тканин, а особливості функціонування нервової системи – так звані основні властивості нервової системи. Павлов однозначно пов’язував властивості нервової системи – комбінацію сили, врівноваженості та рухливості – не тільки з тим або іншим типом темпераменту, але і зі схильністю людини до того або іншого психічного захворювання.

Таблиця 3.4