Етапи розвитку соціології (за М. Елброу): основні напрямки та їх представники 2 страница

В соціології М. Вебера значне місце посідає проблема цінностей, зокрема, моральних, політичних, естетичних, релігійних. М. Вебер визначає цінність як "установку тієї чи іншої історичної епохи", як "властивий епосі напрямок інтересу". Така трактовка цінностей має велике значення для реалістичного пояснення свідомості людей, їх соціальної поведінки та діяльності. Вона відіграла важливу роль у розробленій М. Вебером теорії соціальної дії, про що йшлося вище.

Фахівці у галузі історії соціології вважають М. Вебера найвидатнішим ученим не тільки своєї епохи, адже його ідеї і сьогодні отримують свій подальший розвиток. Універсальна освіченість М. Вебера дозволила йому зробити великий внесок не тільки у розвиток соціології, але й у такі галузі знання, як політична економія, право, філософія, історія, релігієзнавство, сінологія, логіка та методологія науки тощо.

Головні праці М. Вебера: "Об’єктивність" (1904), "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905), "Про категорії розуміючої соціології" (1913), "Господарська етика світових релігій" (1913-1919), "Політика як покликання і професія" (1919), "Господарство і суспільство" (1921).

До найвідоміших персоналій другого (за М. Елброу) етапу розвитку соціології, безперечно, належить видатний італійський ученийВільфредо Федеріко Парето (1848-1923). В історію соціології він увійшов як представник так званого психологізму. Специфічною особливістю його соціологічної концепції є акцент на психологічних, перш за все ірраціональних, аспектах суспільного життя: інстинктах, почуттях, емоціях тощо.

Згідно В. Парето, соціальна дійсність повинна досліджуватись за зразком точних та природничих наук. Особливого значення він надавав емпіричній обґрунтованості соціологічного знання. Основна праця В. Парето "Трактат із загальної соціології" насичена алгебраїчними й геометричними ілюстраціями, формулами, графіками. Соціологія, вважав В. Парето, не може існувати поза досвідом. Головним методом цієї науки, на його думку, повинен бути логіко-експериментальний метод, який добре зарекомендував себе у природничих галузях знання. Визначальною рисою цього методу є те, що він виходить із фактів зовнішнього світу, а не із суб’єктивних ідей.

Визначаючи роль соціології у суспільстві, В. Парето виходить із ідей "чистої" науки, яка тільки вивчає суспільство, а не намагається його змінити, поліпшити. З точки зору італійського вченого, предметом соціології є нелогічні дії людей, тобто дії, якими керує не раціональне знання про факти та зв’язки між ними, а віра, що заснована на інстинктах та почуттях. Як вважав учений, у суспільстві домінують саме нелогічні дії. Водночас, підкреслював В. Парето, суспільство – це не хаос нелогічних дій, не просто їхня сума, а соціальна система, яка постійно прагне рівноваги. Важливими компонентами цієї системи є так звані резидуї та деривації. Назви цих компонентів суспільства вчений запозичує з хімії та лінгвістики. В хімії резидуї – це "залишки" або "осади" після фільтрування, випарювання тощо. За В. Парето, резидуї – це фундамент людських почуттів, інстинктів, психологічних станів. Проте він вважав, що їх треба вивчати не як психічні, а як культурні факти. Водночас резидуї створюють фундамент суспільства, його усталену сферу, забезпечують рівновагу в соціальній системі.

Вторинними, похідними від резидуїв, виступають, на думку італійського вченого, деривації, тобто ідеологічні доктрини, теорії, уявлення тощо (у лінгвістиці дериваціями позначають похідні слова). Деривації є складовою частиною усіх людських дій (за винятком логічних). Всі вони (міфи, легенди, гасла, соціальні, етичні, теологічні теорії, політичні програми, ідеологічні концепції), особливо ідеологічна сфера, призначені маскувати справжні мотиви людських дій. Хоча деривації похідні від резидуїв, залежні від них, В. Парето вважав, що у соціальному житті не тільки резидуї обумовлюють деривації, а й навпаки.

В цілому паретівська теорія резидуїв та деривацій стверджує незмінну природу людини, яка проявляється в суспільному житті. При цьому суспільне життя, суспільство В. Парето розглядає як соціальну систему. Сталі механізми взаємодії складових елементів цієї системи визначають її стан у кожний конкретний момент часу. Вчений не визнає соціальної еволюції, прогресу суспільства. На його думку, історія людства має хвилеподібний характер. Стан, до якого повертається соціальна система після чергових змін, В. Парето називає станом рівноваги. Її (соціальну рівновагу) забезпечують такі елементи суспільства, як людські почуття та інтереси. Причому для встановлення рівноваги у суспільстві потрібна не гармонія інтересів та спрямувань людей, а їх суперечливість та боротьба, які зумовлені соціальними розмежуваннями. На думку В. Парето, боротьба є всезагальним законом життя. У цьому контексті італійський вчений особливу увагу приділяє дослідженню еліти та мас.

В історії соціальної думки В. Парето називають одним із видатних теоретиків елітизму. Історія суспільства, на його думку, - це історія спадкоємності пануючих еліт. Соціальна динаміка, за В. Парето, визначається зміною двох типів еліт: "лисиць" та "львів". Перші тяжіють до хитрощів, намагаються керувати масою за допомогою запевнень, пропаганди, різноманітних комбінацій. "Леви" віддають перевагу силі, мають міцну волю, наполегливість, непримиренність.

Чергування, зміна еліт при владі – це, вважає В. Парето, універсальний закон історії. Він відображає циркуляцію або кругообіг еліт у суспільстві. Одна еліта, коли вичерпує свою енергію, неминуче змінюється іншою. Механізмом, завдяки якому набуває сили, оновлюється та чи інша еліта, є соціальна мобільність. Вона стосується не тільки керуючої еліти, але й керованої маси, найбільш обдаровані представники якої у процесі соціальної мобільності "піднімаються вгору", поповнюючи еліту. В той же час представники останньої, деградуючи, "спускаються долу", в масу. При цьому, чим більше "відкрита еліта", тим міцніше її "здоров’я", тим більше вона здатна втримати своє панування. І, навпаки, чим більше вона замкнена, тим сильніші тенденції до її занепаду. Значення революції, на думку італійського соціолога, полягає лише в оновленні пануючої еліти, поновленні необхідних для правління сил і, відтак, соціальної рівноваги.

Основні праці В. Парето: "Економіка і соціологія" (1907), "Трактат всезагальної соціології" (1916), "Перетворення демократії" (1921), "Розум і суспільство" (1936).

Серед представників третього(за М. Елброу) етапу розвитку соціології, мабуть, важко знайти вченого, який би справив більший вплив на розвиток соціологічної теорії ХХ століття, ніж Толкотт Парсонс (1902-1979). Його ідеї домінували у англомовній соціологічній теорії досить тривалий час: з кінця другої світової війни до середини 60-х років. Проте і після цього періоду аж до сьогодні вони продовжують здійснювати досить помітний вплив на соціологічну думку.

Вже з перших своїх праць Т. Парсонс (на противагу пануючому у американській соціології емпіризму) стверджував першочергову необхідність розвитку соціологічної теорії. При цьому вчений вважав, що теорія не виникає сама по собі завдяки узагальненню емпіричних даних, більш того, ці дані у певному розумінні самі є похідними від теорії.

Специфіка соціологічної концепції Т. Парсонса полягає в тому, що, по-перше, його теоретична система стосується не тільки соціології, а й усіх соціальних наук (кожна з них посідає в його теорії особливе місце та певним чином співвідноситься з соціологічною); по-друге, соціологічне теоретизування американського вченого відрізняється високим рівнем абстракції та спрямованістю на створення „загальної соціологічної теорії”; по-третє, наукові пошуки Т. Парсонса були орієнтовані на синтез усього цінного, що було накопичено в соціальних науках минулих часів, що спонукало його до нового прочитання соціологічної класики (творів Е. Дюркгейма, М. Вебера, В. Парето та інших).

Свою соціологічну теорію Т. Парсонс будував, виходячи з принципу "аналітичного реалізму". При цьому американський вчений додержувався точки зору, що розробка теорії повинна починатися з понятійного апарату, абстрагованого від емпіричної дійсності, але водночас здатного репрезентувати найістотніші риси "справжнього світу". Отже, побудова соціологічної теорії, за Т. Парсонсом, - це конструювання її з аналітичних елементів, так би мовити "очищених" від конкретної соціальної та історичної форми. Така стратегія розвитку теорії була викладена Т. Парсонсом у його праці "Структура соціальної дії" (1937 р.). В цій та інших роботах Т. Парсонс розглядає соціологію як науку, що спрямована на розробку аналітичної теорії систем соціальної дії. За Т. Парсонсом, соціальна дія містить множинність дійових осіб, взаємно орієнтованих на дії одна одної та інтегрованих на ґрунті загальних цінностей. Структуру соціальної дії американський соціолог описує у таких поняттях, як "дійова особам" ("актор"), "нормативні принципи орієнтації", "мета", "ситуація", "інша дійова особа", "взаємні орієнтації", "цінності".

Важливе місце у соціологічній теорії Т. Парсонса посідає концепція соціальної системи, під якою він розуміє певну диференціацію соціальних ролей та позицій, пов’язаних з ними прав і обов’язків, а також загальних цінностей і норм. Соціальну систему Т. Парсонс вважає складовою частиною більш загальної системи дії. При цьому він виділяє ще три складові останньої: систему культури, систему особистості та фізичне оточення, на яке суспільство повинне орієнтуватися. Виокремлення перелічених систем було здійснено американським вченим за характерними для них функціями. Для свого існування система дії повинна задовольняти чотири функціональні вимоги: здатність до адаптації, досягнення мети, інтеграції і збереження взірця.

Функцію інтеграції, за Т. Парсонсом, виконує соціальна система (завдяки організації соціальних відношень поміж „акторами” і колективами), функцію збереження взірця ‑ система культури, яка створює комплекси символічних значень, здійснює їх структурування, використання, збереження й зміну; функцію досягнення мети ‑ система особистості (як агент процесів дії, а звідси – реалізації культурних принципів і вимог); функцію адаптації –здатність адаптуватися до вимог фізичного та біологічного оточення.

Відповідаючи на питання про те, як виживають соціальні системи, Т. Парсонс виокремлює механізми, які допомагають інтеграції індивіда до соціальної системи – це механізми соціалізації та соціального контролю.

Соціалізація забезпечує інтериорізацію системою особистості культурних взірців (мови, цінностей, норм, ідей, символів тощо) та засвоєння нею тих чи тих соціальних ролей. Завдяки механізмам соціального контролю у соціальних системах зменшуються напруження та відхилення. За Т. Парсонсом, соціалізація та соціальний контроль вирішують інтегративні проблеми соціальних систем. Зосереджуючи увагу на соціальному порядку, рівновазі, цінностях і нормах, які закріплювали соціальні системи, американський соціолог надавав меншого значення аналізу соціальних змін. Тільки в останні роки своєї творчості Т. Парсонс звертається до проблеми соціальної еволюції, розглядаючи її в контексті теорії дії та системної теорії. Еволюція, згідно Т. Парсонсу, виявляється у збільшенні адаптаційної здатності суспільства, що досягається завдяки процесам диференціації та інтеграції. Диференціація обумовлена виникненням у суспільстві нових функцій та відповідних їм нових ролей і груп. У свою чергу, це створює проблеми координації, які вирішуються створенням нових систем цінностей, пристосованих до нових, більш складних відносин.

Т. Парсонс виділяє три етапи еволюції і, відповідно, три типи суспільства: примітивне, перехідне та сучасне. На кожному етапі еволюції, підкреслює вчений, виникають нові проблеми інтеграції між суспільством і культурою. У процесі еволюції, за Т. Парсонсом, підвищується роль та значення культури в збереженні та розвиткові різноманітних інституціональних взірців. Отже, соціальна еволюція, на думку американського соціолога, ‑ це прогресуюче утвердження культури в соціальному житті людини.

Структурно-функціональна теорія Т. Парсонса, безперечно, й сьогодні допомагає дослідникам у аналізі складних і суперечливих соціальних проблем.

Основні праці Т. Парсонса: "Структура соціальної дії" (1937), "Соціальна система" (1951), "До загальної теорії дії" (1951, у співавторстві з Е. Шиллзом), "Економіка і суспільство" (1956, у співавторстві з Н. Смелзером), "Соціальна структура і особистість" (1964), "Суспільство: еволюційні і порівняльні перспективи" (1966), "Система сучасних суспільств" (1971), "Соціальна система і еволюція теорії дії" (1977), "Теорія дії і людське існування" (1978).

Ще одним видатним представником структурно-функціонального напрямку у соціології третього періоду є Роберт Кінг Мертон (1910-2003). Учень П. Сорокіна та Т. Парсонса, він вважав, що функціоналізм є основним, якщо не єдиним способом мислення, який може бути застосованим у соціології як самостійній галузі знання.

Головною темою майже всіх робіт Р. Мертона є тема соціальної структури та її впливу на соціальну дію. На відміну від Т. Парсонса, він приділяв значно більше уваги емпіричному вивченню соціальної реальності. Лише після цього, вважав він, необхідно займатися теоретизуванням. Критикуючи Т. Парсонса за абстрактний характер його теорії, Р. Мертон наполягає на необхідності розробки так званих "теорій середнього рівня", які б відігравали роль своєрідного "з’єднувального мосту" між емпіричними дослідженнями та теоретичними абстракціями на зразок концепції його вчителя.

Р. Мертон піддавав критиці положення Р. Парсонса про функціональну єдність соціальної системи та запропонував ввести до наукового обігу поняття "дисфункції", яке відображує негативні наслідки впливу однієї частини системи на іншу, а також демонструє ступінь інтегрованості тієї чи тієї соціальної системи. Крім того, Р. Мертон вводить поняття "явної" та "прихованої" (латентної) функцій.

Проте критика Р. Мертоном попереднього функціонального аналізу не заважає йому поділяти основні положення класиків соціології, в тому числі Т. Парсонса, щодо, наприклад, сутності суспільства, яке він визначає як специфічний вид об’єктивної реальності.

Соціальні явища він розглядає перш за все як структури, які визначають поведінку людей, обмежують їх раціональний вибір. Доповненням Р. Мертона до функціонального аналізу парсонівського типу є його розуміння того, що соціальні структури, будучи диференційованими, можуть спричиняти соціальні конфлікти, водночас вони сприяють змінам як елементів структури, та й її самої. Дослідженню дисфункціональних явищ, які виникають внаслідок напруженості і протиріч у соціальній структурі, присвячена робота Р. Мертона "Соціальна структура і аномія", де він аналізує різні типи поведінкових реакцій на деформації соціальної структури: "конформізм", "інновація", "ритуалізм", "ретритизм", "заколот".

Заслугою Р. Мертона є розробка основ соціологічного аналізу науки як соціального інституту з притаманними йому ціннісно-нормативними регулятивами: "універсалізмом", "всезагальністю", "безкорисністю" та "організованим скептицизмом".

У 40-60 роки минулого сторіччя під керівництвом Р. Мертона були здійснені численні емпіричні дослідження в галузі соціології науки, соціології засобів масової комунікації, міжособистісних відносин, соціології медицини, соціальної стратифікації, бюрократії, соціології професій тощо.

Основні праці Р. Мертона: "Соціальна теорія та соціальна структура" (1957, 1968), "Про теоретичну соціологію" (1967), "Соціологія науки" (1973), "Структурний аналіз у соціології" (1975), "Підходи до вивчення соціальної структури" (1975).

Як вже підкреслювалось, третій етап розвитку соціології характеризувався жорстоким протистоянням структурного функціоналізму та марксизму. Принципові положення першого напрямку (структурно-функціонального аналізу) найбільш повною мірою представлені у творчості Т. Парсонса та Р. Мертона. Основні положення їх теоретичних розробок були викладенні нами вище.

Тепер з’ясуємо, які постаті визначали розвиток марксистської соціології у означений період (від закінчення Другої світової війни до 70-х років ХХ сторіччя).

Перш за все зазначимо, що вчення К. Маркса справило величезний вплив на соціальні науки минулого сторіччя. Саме соціологічна теорія К. Маркса протягом цього етапу в історії людства була джерелом численних концептуальних підходів у поясненні суспільних процесів. Одним із таких концептуальних напрямків був розвиток "критичної теорії".

Прибічники цієї традиції, виходячи з положень К. Маркса, піддавали критиці різні сторони соціального життя сучасного їм капіталістичного суспільства, перш за все таких його рис, як технократизм, раціоналізм, духовна маніпуляція людиною, дегуманізація суспільного буття тощо. До них належить відомий німецький соціолог та соціальний філософ Юрген Хабермас (1929). У 60 роки ХХ сторіччя Ю. Хабермас був одним із головних ідеологів західнонімецьких "нових лівих". Головною темою його оригінальної концепції, яку сам Ю. Хабермас називає "теорією комунікативної дії", є проблема активної "політично функціонуючої" громадськості.

Відповідаючи на питання, чи можливо вивести сучасну західноєвропейську "громадськість" із стану глибокої кризи, чи може вона виконувати роль носія структурних змін у "пізньокапіталістичному" суспільстві, Ю. Хабермас звертається до проблематики міжособистісної взаємодії – "інтеракції". При цьому особливу увагу він приділяє питанню про відмінність "істинної" комунікації від "помилкової" та фактори, що забезпечують "істинну" комунікацію. У цьому контексті Ю. Хабермас виокремлює три види інтересу, які обумовлюють комунікативну дію: "технічний" (пізнавальний) інтерес, який притаманний природничим та технічним наукам; "практичний" інтерес, сферою якого є міжособистісна інтеграція, де продукуються ідеали та цілі, які визначають загальний напрямок використання та розвитку науки та техніки; нарешті, "визвольний" ("емансипаційний") інтерес, який відображує прагнення людини до звільнення від всіляких форм "відчуження" і пригнічення, що виникають, за Ю. Хабермасом, у зв’язку з перенесенням технічних засобів і методів на сферу власно людських взаємин.

Ю. Хабермас доходить висновку, що для виявлення соціальних патологій, які існують у вигляді перекручених, помилкових комунікацій, соціолог перш за все повинен дослідити ґенезу та розвиток систем економічної та політичної дії, які є зовнішніми чинниками "життєвого світу" людини.

Основні праці Ю. Хабермаса: "Структура політично функціонуючої громадськості" (1962), "Пізнання та інтерес" (1968), "До логіки соціальних наук" (1970), "Теорія комунікативної дії" (1981).

Неомарксистських орієнтацій додержувались представники так званої радикальної соціології. Серед них такі відомі американські соціологи, як Ч. Міллс та Е. Гоулднер.

Американський соціолог і публіцист Чарльз Райт Міллс (1916-1962), як і Ю. Хабермас, був одним із ідеологів руху "нових лівих". Під впливом марксизму він закликав суспільні науки викривати капіталістичний лад. На думку Ч. Міллса, радикально орієнтовані представники соціогуманітарних наук, які відстоюють цінність свободи, творчість та здатні зрозуміти тенденції суспільного розвитку, можуть змінити антидемократичну соціальну структуру США. Особливу роль у цьому процесі він відводив інтелігенції як силі, що здатна протистояти "владній еліті". Ч. Міллс був прибічником ідеї мирного співіснування двох світових систем, гаряче висловлювався проти мілітаризації США.

Основні роботи Ч. Міллса: "Білі комірці" (1951), "Пануюча еліта" (1956), "Соціологічна уява" (1959).

Представник так званої альтернативної соціології американський соціолог Елвін Гоулднер (1920-1980) у 60-70 роки минулого сторіччя під впливом ідей К. Маркса розробив концепцію "критично-рефлексивної" соціології. На його думку, капіталістичне суспільство знаходиться у кризовому стані, тому головним завданням соціолога є виявлення за допомогою "критичної рефлексії" причин цієї кризи та пошук шляхів її подолання.

Важливе місце в теоретичній спадщині Е. Гоулднера займає його концепція інтелігенції як нового класу, до основних характеристик якого він відносить володіння культурним капіталом (для Е. Гоулднера культура є таким же капіталом, як власність на засоби виробництва або грошова власність) та культуру критичного дискурсу (специфічну мовну спільність). Новий клас американський соціолог поділяє на науково-технічну інтелігенцію та інтелектуалів (гуманітарну інтелігенцію). Саме на інтелектуалів Е. Гоулднер покладав надії, пов’язані з майбутнім суспільного розвитку. У новому класі він вбачав силу, яка здатна здійснити революційний переустрій суспільства.

Основні праці Е. Гоулднера: "Криза західної соціології, яка насувається" (1970), "Діалектика ідеології та технології" (1976), "Майбутнє інтелектуалів і виникнення нового класу" (1979), "Два марксизми" (1980), "Проти фрагментації" (1988).

Прибічниками марксистського підходу до аналізу суспільства були такі дослідники, як французький соціолог, засновник генетичного структуралізму Люсьєн Гольдман (1913-1970), французький соціальний філософ Луї Пьєр Альтюссер, (1918-1990), англійській соціолог Томас Бартон Боттомор (1920-1993), та інші. У своїх роботах вони акцентували увагу на об’єктивній структурі суспільства, точніше, на взаємозв’язку трьох структур: економічної, політичної та ідеологічної, на складній "тотальності" конкретної соціальної формації, якою є капіталістичне суспільство.

Звичайно, марксистської традиції у соціології додержувались радянські соціологи, як і соціологи всіх інших соціалістичних країн.

У 1960-1970 роках у світі спостерігалось активне відродження інтересу до марксистської теорії, зокрема в країнах "третього світу". Як уже зазначалось, саме з цими країнами М. Елброу пов’язує четвертий етап розвитку соціології. Найбільш активно соціологія розвивалась у країнах Латинської Америки, яка є батьківщиною концепцій залежного розвитку та периферійного капіталізму. Ця концепція була створена спочатку саме на матеріалах Латинської Америки і лише потім набула поширеності серед інших країн "третього світу". Після початку прогресивних змін у Чилі ця країна перетворилась на інтелектуальний центр Латинської Америки, де знайшли притул прогресивні дослідники з усього континенту (наприклад, бразильські науковці, що змушені були залишити країну після правого перевороту 1964 р., серед яких можна відзначити таких марксистських теоретиків залежності, як Р. Маріні, Т. Дуc Сантуш, Ф. Кардозо, В. Бамбірра, А.Г. Франк та інші).

Основи зазначених концепцій були закладені видатним латиноамериканським економістом Раулем Пребішем (1901-1986), який розробив теорію "периферійного капіталізму". Суть цієї концепції полягає в тому, що периферійні країни, як і країни, що складають центр, є капіталістичними, але їх капіталізм якісно відмінний від капіталізму "центру". Він функціонує і розвивається багато в чому за іншими законами. Саме тому неокласичні економічні теорії зовсім не придатні для його аналізу та розуміння. Специфіка периферійного капіталізму визначає особливий характер всього суспільства.

Основна праця Р. Пребіша: "Периферійний капіталізм: криза та трансформація" (1981).

Дещо пізніше, проте в тих самих умовах 60-х рр., такі дослідники, як Фернандо Энрике Кардозо (1931) (Президент Бразилії у 1995-2003 рр.) та Енцо Фалетто розробляють концепцію "залежного розвитку", що є прикладом теоретичної адаптації марксистської теорії залежності від неоліберального ідеологічного панування.

Особливість даної концепції полягає в тому, що в ній не розглядається залежність периферійних суспільств і "розвиток нерозвиненості" як необхідна передумова існування імперіалістичної системи. Основний акцент робиться на існуванні "ситуацій залежності" і можливості розвитку за її умов. Історико-структурний метод авторів дає можливість в інтегральному, синтетичному вигляді простежити динаміку економічного і соціально-політичного розвитку Латинської Америки в її конкретному прояві в специфічних ситуаціях окремих країн регіону.

Ф. Кардозо і Е. Фалетто сформулювали концепцію "залежно-асоційованого суспільства" як антитезу концепції "залежного капіталізму". Вони стверджують, що особливих "законів руху" залежної капіталістичної економіки не існує. Досліджувати потрібно специфіку дії загальних законів капіталізму в залежних країнах, а тому за краще говорити не про "категорії", або "теорії" залежності, а про "ситуацію залежності". На відміну від ряду прихильників теорій залежності, які вважали, що залежність виключає економічний прогрес периферійних країн, Ф. Кардозо не вважав залежність та економічний прогрес взаємовиключними явищами.

Основна праця Ф. Кардозо і Е. Фалетто "Залежність і розвиток Латинської Америки. Досвід соціологічної інтерпретації" (1971).

Такі досліднки, як Т. дус Сантуш і Р. Маріні пов’язують залежність із природою не лише правлячих класів периферійних країн, але й з їх соціально-класовою структурою як такою. На думку мексиканського соціолога Теотониу дус Сантуша (1936), залежність спричиняла надексплуатацію робочої сили периферійних країн, що зазнавали фактично подвійної експлуатації з боку власних правлячих класів та імперіалістичної системи. Досить схожою була позиція Руя Мауро Маріні (1932-1997) – бразильського економіста, соціолога і політолога, який у 1962 році в місті Бразилія (столиці Бразилії) організував вивчення основної праці Карла Маркса "Капітал", що, власне, було основою для розробки теорії залежного розвитку. Йому належить концепція "суперексплуатаціі" трудящих мас периферії в результаті залежності цих країн від "центру".

Великий внесок у розвиток соціології зробили такі латиноамериканські науковці, як Пабло Гонсалес Касанова(1922), який запропонував проект "соціології експлуатації" як необхідного напрямку розвитку критичної соціальної науки; бразильський політолог, соціолог і економіст Ваніа Бамбірра, яка в межах "нової теорії залежного розвитку", виходячи із марксистських позицій, розвинула типологію форм залежності; колумбійський соціолог Орландо Борда (1925-2008), який разом з Падре Каміло Торресом (1929-1966) він заснував у 1959 р. перший у Латинській Америці факультет соціології в Національному університеті Колумбії.

У другій половині 1960-х років у Мексиці виникла ще одна школа економістів і соціологів, яка розробляла проблеми залежності. Найбільша фігура серед цих учених ‑ Алонсо Агиляр Монтоверде. Він створив концепцію капіталізму суброзвитку. Проте, говорячи про "модифікації" законів капіталізму в латиноамериканському суспільстві, мексиканський науковець в той же час не приймає ідею особливого периферійно-капіталістичного способу виробництва.

Розробка концепцій залежного розвитку в інших, окрім Латинської Америки, країнах "третього світу" почалася дещо пізніше. Для вчених і практиків Азії та Африки не було потреби доводити існування залежності їхніх країн від центру, адже це вже продемонстрували латиноамериканці, розкривши детально механізми цієї залежності. Тож азіатські та африканські фахівці займалися переважно питанням про те, якими способами позбутися цієї залежності, яку політику потрібно проводити, щоб забезпечити прогрес своїх країн. Так, в Дакарі, що став центром африканської марксистської теорії, Самір Амін (1931) – директор організованого під егідою ООН Інституту планування розвитку, став одним із ключових авторів, які пропагували напрацювання латиноамериканських представників марксистської теорії залежності. Одним з таких напрацювань була концепція альтернативного розвитку, яку розробляли індієць Р. Котхарі, бангладешець А. Рахман, індонезієць Соеджатмоко, ланкіец П. Вігнараджа, єгиптянин І.С. Абдулла і багато інших дослідників, в тому числі із Латинської Америки (Е. Отейсу).