Список рекомендованої основної літератури 2 страница

2. Охарактеризуйте основні елементи соціальної структури суспільства.

3. Розкрийте сутність теорії соціальної стратифікації.

4. Розкрийте сутність процесу соціальної мобільності.

5. Які фактори впливають на сучасні процеси структуризації українського суспільства?

6. Розкрийте і порівняйте зміст понять «соціальний зв'язок», «соціальний контроль», «соціальні відносини».

7. Що таке соціальні рухи?

Тема:Соціальні інститути суспільства: функції та види, процеси інституціоналізації

План

1. Поняття соціального інституту, його функції.

2. Фактори, що визначають ефективне функціонування соціального інституту.

3. Види інститутів.

4. Соціальні організації: структура та види.

Основні поняття: соціальний інститут, соціальний інтерес, політичні інститути, соціальний контроль, соціальні організації.

Література

1. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: ВЦ «Академія», 2008.- С.187-197.

2. Соціологія. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації. Укладач Шупик І.І. – “Інтас”, 2002 р. – С.75-84.

3. Павліченко П.П., Литвиненко Д.Н. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2000 р. – С.54-60.

4. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.95-97.

5. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С.62-82.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

Зміст теми

1. Соціальні інституції (соціальні інститути) – це особливо важливі та глибинні, усталені та регулярні соціальні взаємовідносини, за допомогою яких організується суспільне життя.

2. Соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління і контролю. Що й дає власне можливість суспільству та його системам забезпечувати дотримання нормативних умов, порушення яких завдає шкоди соціальній системі. Соціальні інститути ркгулюють поведінку членів тієї чи іншої спільноти за допомогю системи санкцій і винагород.

3. Зовні соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, установ і організацій забезпечених певними матеріальними засобами і здійснюючих конкретну соціальну функйію. Із змістової сторони – соціальний інститут це визначена система цілеспрямованих, доцільно орієнтованих і стійких стандартів поведінки людей в конкремних ситуаціях у різних видах і сферах діяльності.

4. Види соціальних інститутів:

- економічні (власність, банки, гроші, трудові договори);

- політичні (держава, партія, суд, референдум);

- соціально-демографічні (шлюб, сім”я);

- інститути, які діють у духовній сфері (моральні норми, культура, релігія)

5. Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції. Основоположними і найбільш значущими серед них є:
- регулятивна функція - полягає у регулюванні за
допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);
- функція відтворення, безперервності суспільних відносин - завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;
- інтегративна функція - полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;
- комунікативна функція - спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

6. Основні риси соціальної організації
Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням - об'єднанням людей, закладам, установам тощо.
Соціальна організація - соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.
Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них риси:
1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) вирішення завдань. Переслідувана організацією мета не обов'язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.
2. Соціальна організація має чіткий загальнообов'язковий порядок, система її статусів і ролей - ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких - чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).
3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.

Контрольні запитання:

1. Що таке соціальні інститути? Які функції вони виконують у суспільстві?

2. Розкрийте значення терміна “соціальні цінності”.

3. Чому в діяльності соціальних інститутів виникають відхилення?

4. Розкрийте зміст поняття «соціальна організація»?

Тема:Прогнозування та попередження конфліктів. Стратегія виходу з конфлікту, медіація

План

1. Прогнозування та попередження конфліктів.

2. Стратегія виходу з конфлікту

3. Медіаторство: офіційне та неофіційне. Ролі медіаторів.

Основні поняття: конфлікт, медіація, сторони конфлікту.

Література

1. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: ВЦ «Академія», 2008.- С.156-161.

2. Соціологія. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації. Укладач Шупик І.І. – “Інтас”, 2002 р. – С.94-95.

3. Павліченко П.П., Литвиненко Д.Н. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2000 р. – С.105-116.

4. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.164-193.

5. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С.224-243.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

Зміст теми

1. Під соціальним конфліктом, як правило, розуміється зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій, цінностей або поглядів суб’єктів соціальної взаємодії (індивідів, класів тощо).

2. Серед основних методів розв’язання соціальних конфліктів виокремлюються такі: метод уникнення, метод переговорів, метод посередництва, метод відкладання, метод третейського розгляду. Також існує ще дві категорії методів управління конфліктом: структурні та між особистісні. Структурі включають: метод роз’яснення вимог, метод координації та інтеграції спільних дій, метод загальноорганізаційних та комплексних цілей, метод системи винагород. Між особистісні методи охоплюють такі, як метод відхилення, метод згладжування, метод примусу, метод компромісу, метод розв’язання проблем.

3. Особливості соціальних конфліктів у сучасній Україні зумовлені трансформаційними процесами, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя і пов’язані з переходом до демократичного ринково-підприємницького суспільства.

4. Попередження та розв'язання конфліктів.
Прогнозування та попередження конфліктів належать до головних завдань управлінської діяльності щодо регулювання соціальних протиріч.
Прогнозування конфліктів - доказове припущення можливості їх виникнення та розвитку.Здійснюється на наукових засадах з урахуванням практичного досвіду. Попередження конфліктів - організація життєдіяльності суспільства, соціальної спільноти, яка мінімізує вірогідність протиріч між його суб'єктами.
Зрозуміло, що набагато легше попередити конфлікт, ніж його розв'язати, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно вирішувати. Діяльність із профілактики конфлікту охоплює такі головні напрями:
- створення необхідних умов для мінімізації їх кількості та розв'язання неконфліктними засобами;
- оптимізація організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій;
- ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів;
- блокування особистісних чинників виникнення конфліктів.
Однак часто попереджувальні заходи бувають запізнілими або недостатньо ефективними, а інколи можуть навіть посилити дію чинників, що спричинили конфліктну ситуацію. За таких умов необхідно зробити все для його швидкого розв'язання, маючи на увазі, що це можливо за спільних зусиль його учасників, спрямованих на припинення протидій та вирішення проблеми, що призвела до зіткнення.
Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є:
- усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у конфліктуючих сторін;
- зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві сторони погоджуються на компроміс у зв'язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони;
- боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін;
- консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва. Часто конфліктуючі сторони різко обмежують можливості вирішення конфлікту шляхом консенсусу.
Вирішення конфлікту є однією з форм подолання конфліктної ситуації. З-поміж інших часто використовуються:
- урегулювання конфлікту - відрізняється відвирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона;
- затухання конфлікту - тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, заякого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі, переорієнтації мотивації конфліктантів, виснаження ресурсів;
- переростання в інший конфлікт - настає, коли у відносинах сторін виникає нове, більш значуще протиріччя;
- усунення конфлікту - полягає у ліквідації його структурних елементів за допомогою припинення на тривалий час взаємодії опонентів, усунення об'єкта конфлікту, подолання дефіциту об'єкта конфлікту, вилучення з конфліктної ситуації одного з конфліктантів.
На практиці все це виявляється як перемога однієї зі сторін, відмова їх від посягань на об'єкт, що спричинив конфлікт чи згода на спільне його використання. Інколи вдаються до компенсації опоненту за оволодіння об'єктом.
Соціологія конфлікту передбачає певні стратегії виходу із конфлікту як головну лінію поведінки опонента на його завершальному етапі. До різновидів стратегії виходу з конфлікту належать:
- суперництво - у нав'язуванні іншій стороні кращого для себе рішення; виправдане, якщо запропоноване рішення є конструктивним за відсутності часу для переконування опонента, в екстремальних ситуаціях;
- компроміс - полягає у бажанні конфлікт антів завершити конфлікт частковими поступками, відмовою від окремих вимог, що висувалися раніше, готовністю визнати претензії іншої сторони; ефективний, якщо учасники конфлікту усвідомлюють рівність своїх прав та обов'язків, відчувають загрозу позбутися всього в разі поразки; може бути досягнутий за допомогою техніки відкритої розмови;
- пристосування - є вимушеною або добровільною відмовою від боротьби; до такої стратегії спонукає усвідомлення неправоти, необхідність збереження добрих стосунків з опонентом, сильна залежність від нього, незначущість проблеми, великі збитки та загроза ще більших, тиск третьої сторони;
- уникнення вирішення проблеми - є спробою вийти з конфлікту за мінімальних втрат. Йдеться не про розв'язання, а про затухання конфлікту; застосовуєть ся за відсутності сил та часу для боротьби, небажання вирішувати проблему, прагнення виграти час, труднощів у формуванні лінії власної поведінки;
- співробітництво - передбачає спрямованість конфліктантів на конструктивне обговорення проблеми, ставлення до іншої сторони не як до противника, а союзника в її вирішенні; найефективнішим буває за сильної взаємозалежності сторін та важливості рішення для них обох; може бути досягнутим за допомогою переговорів.
Важливим чинником, що впливає на результативність завершення конфлікту, є участь у його регулюванні третьої сторони. Вона може діяти як сила, що підтримує одну із сторін, і як незалежний посередник. У першому випадку завершення конфлікту здійснюється за допомогою насильства та соціального тиску, у другому - суду, арбітражу, медіації.
Медіація - вид діяльності, що полягає в оптимізацїі за допомогою третьої сторони процесу пошуку вирішення проблеми задля припинення конфлікгу.
Найчастіше для цього влаштовують переговори за допомогою медіатора (третьої сторони). Ефективність медіації забезпечують добровільність, рівноправність сторін, відсутність у них процедурних переваг, незалежність та нейтральність медіатора, конфіденційність переговорів.
Медіаторство може бути офіційним (формальним) і неофіційним (неформальним). Офіційними медіаторами виступають міждержавні організації (ООН), окремі держави, державні правові інституції, державні комісії, представники правоохоронних органів, громадські організації тощо. Неофіційними медіаторами бувають відомі особи, представники релігійних організацій, професійні психологи, неформальні лідери, друзі, сусіди та ін.
Сторони здебільшого звертаються до медіаторів, безуспішно втративши всі аргументи, сили та засоби для розв'язання конфлікту, коли в позиціях, які вони відстоюють, не вдається знайти спільне, по-різному тлумачать головні для вирішення конфлікту критерії або вважають конче необхідним зовнішній контроль за дотриманням проміжних тимчасових угод. Буває, що сторони дорожать добрими відносинами, але за певних обставин не можуть порозумітися і тоді вдаються до послуг медіатора.
Медіатор може і самостійно ініціювати свою участь у розв'язанні конфлікту. Це відбувається за існування загрози застосування насильства сторонами чи реального його застосування, відсутності порозуміння між ними і перспектив на те, що вони його самотужки знайдуть. Залежно від впливу медіатора на рішення конфліктуючих сторін соціологія конфлікту визначає такі його ролі:
- третейський суддя (авторитарна роль, має найбільші можливості щодо визначення варіантів вирішення проблеми);
- арбітр (теж має значні повноваження, але сторони можуть не погодитися з його рішенням та опротестувати його);
- посередник (більш нейтральна роль; маючи певні знання, він забезпечує конструктивне обговорення проблеми, прийняття рішення залишається за конфліктантами);
- помічник (не втручається у полеміку щодо змісту проблеми та прийняття рішення, забезпечує організацію переговорів та зустрічей);
- спостерігач (своєю присутністю утримує сторони від порушень домовленостей, агресії).
Третя сторона може забезпечити вольове припинення конфлікту (третейський суддя, арбітр), розведення конфліктуючих сторін (третейський суддя, арбітр), блокування боротьби (третейський суддя, арбітр, спостерігач), застосування санкцій (третейський суддя, арбітр), визначення правомірності претензій (третейський суддя, арбітр), надання допомоги (помічник, посередник), сприяння нормалізації відносин (помічник, посередник), надання допомоги в організації спілкування (помічник, посередник), контроль за виконанням домовленостей (арбітр, спостерігач, посередник).
Як тактичні прийоми медіатор може застосовувати почергового вислуховування сторін у межах спільної зустрічі, човникову дипломатію (курсуючи між конфліктантами), тиск, акцентування на слабких моментах у позиціях опонентів. Він повинен володіти знаннями та професійними якостями для переговорів, мати досвід регулювання конфліктів, знання ситуації та особливостей конфлікту, необхідні особистісні якості тощо. Медіацію вважають досить ефективною формою розв'язання конфліктів.

Контрольні запитання:

1. Пригадайте останню конфліктну ситуацію, учасником якої ви були. Що, на вашу думку, можна було зробити, щоб її уникнути?

2. Медіаторство: офіційне і неофіційне.

3. Яких принципів мають дотримуватися у своїй поведінці конфліктуючі сторони?

Тема: Соціологічні концепції релігії. Функції релігії як соціального інституту суспільства

План

1. Соціологічні концепції релігії.

2. Функції релегії як соціального інституту.

3. Тенденції розвитку релігійних процесів в українському суспільстві.

Основні поняття: релігія, сакралізіція, секуляризація

Література

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.390-410.

2. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С. 165-185.

3. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

4. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. В.Г.Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – С. 212-227.

Зміст теми

Соціологія релігії – галузева соціологічна теорія, що вивчає релігію як соціальний фенемен у різноманітних його проявах, визначивши тим самим її за обєкт дослідження. Предметом соціології релігії є соціально-релігійні відносини і взаємозв’язки, що виникають між людьми на підставі їхнього місця та ролі в соціальній підсистемі “релігія”, структури та функцій цих зв’язків, взаємодії з іншими соціальними відносинами.

Релігія як соціальний феномен має свою структуру (релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні відносини, релігійні інститути та організації) і функції (світоглядна, компенсаційна, комунікативна, регулятивна, легітимізуюча, ідеологічна, інтегративна).

Основні соціальні процеси в релігійній сфері (сакралізація та секуляризація) взаємодіють з іншими соціальними процесами і залежно від наявності відповідних соціальних умов та під впливом соціальних чинників сприяють підвищенню чи зменшенню соціальної ролі релігії у функціонуванні конкретноотсуспільства.

Соціологія релігії - галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот.
Розглядаючи релігію як соціальний феномен, соціологія релігії спрямовує свій погляд на соціальні аспекти: як утворюються і функціонують релігійні групи та інститути, завдяки чому вони функціонують або припиняють існування; які стосунки між релігійними групами, чому між ними виникають конфлікти; що належить до ритуальних дій тощо. На відміну від філософії, соціологію цікавлять релігійні вірування не самі по собі, а те, що відбувається в суспільстві під впливом релігії. Але вірування не завжди впливають на поведінку: індивід може належати до релігійної групи, не усвідомлюючи суті вірувань, яких вона дотримується. Релігійні інститути, установи, організації можуть впливати на поведінку незалежно від вірувань і навіть всупереч їм, стимулюючи з певних причин дії, які суперечать офіційному вченню. Як спеціальна галузь знань, соціологія релігії є елементом концепції соціального і культурного життя багатьох соціологів класичної епохи. А такі видатні вчені, як Е. Дюркгейм, М. Вебер, Г. Зіммель, Б. Малиновський, були одночасно і засновниками соціології, і основоположниками соціології релігії.
Предмет соціології релігії - сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною поведінкою індивідів і груп. Об'єкт - релігія як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце у духовному житті суспільства. Одна з головних її проблем - з'ясування того, що належить до поняття « релігія ».
Релігія є комплексом вірувань та практичних дій, за допомогою яких люди спілкуються або намагаються спілкуватися з реальністю, яка перебуває за межами їх повсякденного досвіду. Вона складається з вірувань (міфів), ритуалів (культів), етосу (схильностей та моральних цінностей), світогляду, системи символів. Її тлумачать і як соціальний феномен, і як спільноту людей, поєднаних вірою. Оскільки релігія інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини, необхідні різні підходи і засоби її дослідження багатьма науками.
Однак найчастіше в соціології поняття «релігія» вживається в таких значеннях:
1. Сукупність поглядів на світ і людину в її ставленні до Бога; знання, що не потребують доведень, а приймаються на віру. Це - світоглядний компонент релігії.
2. Взаємозалежна щодо «священного» система емоційно забарвлених переконань і дій, що виражають ставлення до надприродних сил, які панують над людьми в їх повсякденному житті (релігійний культ), визначають позицію і вчинки в особистому та громадському житті. Таким є діяльний, культовий компоненти релігії.
3. Сукупність заповіданих Богом ідеалів, цінностей, норм, правил поведінки, які повинна сповідувати релігійна людина. У цьому виявляє себе нормативний компонент релігії.
4. Об'єднання релігійних людей у громади й організації (церква, секта, чернечий орден, особливі групи професійних служителів культу), їх адміністративно-територіальні одиниці (наприклад, єпархія в християнській церкві). Йдеться про організаційний компонент релігії.
З урахуванням цього було сформульовано тлумачення релігії як соціального феномену.
Релігія - система вірувань, ритуалів, дій окремих індивідів, груп, спільнот, зумовлених вірою в існування надприродного, священного і реалізованих у певних соціальних нормах, статусах, ролях, звичаях, розпорядженнях, стандартах поведінки, соціальних позиціях.
Таке тлумачення бере за основу специфічний для соціології аспект релігії, що є однією з істотних ланок культури, специфічний спосіб життєдіяльності людини, реалізований у системі духовних і матеріальних цінностей, соціальних норм і традицій, у сукупності ставлення людини до природи, суспільства і самої себе (і, можливо, - до Бога). Релігія в соціологічній інтерпретації - один з найважливіших соціальних інститутів, що відіграють істотну роль у конструюванні соціальної реальності, внаслідок чого вона є ефективним засобом легітимізації (пояснення, виправдання) і підтримання існуючого соціального порядку. У соціологічному тлумаченні вона є й особливою формою бо-гошанування і ритуалу, з якими зживаються індивіди та спільноти, вважаючи будь-яку іншу релігію марновірством.
Центральна тема соціології релігії - взаємодія релігії та суспільства. Соціологія концентрується на соціальному «вимірі» релігії, її впливі на соціальну поведінку. Її цікавлять загальні правила, стандарти поведінки, засоби релігійної мотивації, а не сутнісні особливості конкретної релігії. Вона залишає поза межами дослідження об'єкт, на який спрямована суб'єктивна релігійна поведінка - надприродне, Бог, трансцендентне.
Релігія за своєю сутністю є метасоціальною. Тому її не можна ідентифікувати з віруваннями, ритуалами та інститутами, що змінюються, будучи складовою соціальної реальності. Її слід усвідомлювати як «союз людини з Богом». Відповідно до цього соціологія релігії вивчає не релігію як таку, а лише її соціальні вияви. Соціологія релігії суттєво відрізняється від так званої «релігійної соціології». Наукове знання про релігію не є ні прорелігійним, ні антирелігійним. Серед вчених-релігієзнавців, соціологів релігії є віруючі й невіруючі. Однак професійна етика не дозволяє переступати межі, які відділяють ученого від релігійного проповідника або атеїста. М. Вебер вважав дотримання цих засад справою «інтелектуальної чесності». Соціологія керується принципом, сформулюваним Е.Дюркгеймом: соціальні феномени повинні бути поясненими завдяки соціальним категоріям.
Аналізуючи релігію, соціологія вдається до універсальних засобів, вироблених і застосовуваних нею в дослідженні різних соціальних явищ: опитування, статистичний аналіз, спостереження й експеримент, крос-культурний порівняльний аналіз, контент-ана-ліз, аналіз письмових джерел, історичних документів.
У дослідженні релігійної поведінки індивідів і груп соціологія релігії використовує різноманітні методологічні підходи: структурно-функціональний аналіз, соціокультурний, конфліктологічний, феноменологічний, історико-порівняльний тощо.

Контрольні запитання

1. У чому полягають особливості обє’кта і предмета соціології релігії?

2. Назвіть функції релігії.

3. Визначте роль релігії в соціалізації особистості.

4. Чим характеризується сучасна релігійна ситуація в Україні?

Тема: Застосування менеджерських методів і засобів праці

План

1. Менеджмент. Соціологія менеджменту.

2. Об’єкт і предмет соціології менеджменту.

3. Соціологічні дослідження менеджменту.

Основні поняття: менеджер, управлінська праця, організація управління, трудовий колектив, культура управління.

Література

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.326-347.

2. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С.137-145.

3. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

4. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. В.Г.Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – С. 242-255.

5. Павліченко П.П., Литвиненко Д.Н. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2000 р. – С.203-219.

Зміст теми

Менеджмент – термін американського походження і не перекладається іншими мовами дослівно. В англомовних країнах він вжиається досить вільно і в різних значеннях, але завжди щодо управління господарською діяльністю. У сучасій соціології на перший план виступає аспект соціального контролю, коли дослідників цікавить те, яким чином менеджери переконують чи примушують іеших виконквати свої накази.

Соціологія менеджменту – галузь соціології, яка вивчає соціальний чинник управління, що знаходить своє відображеня у соціальних відносинах, у системі взаємозв’язків і співпраці між людьми, які складають персонал того чи іншого підприємства.

Об’єктом соціології менеджменту є сам процес управління; трудосий колектив, в якому відбуається процес управління для здійснення виробничо-господарської діяльності у межах певного підприємства (організації); людина як первинний елемент трудового колективу, яка здійснює управлінський вплив або якою управляють. Предметом соціології менеджменту виступають потреби, інтереси, цінності, мотивація, соціально-психологічний клімат, ставлення працівників до інновацій, а також соціологічні аспектиуправлінського процесу і гормадська думка, що панує на тому чи інщому підприємстві.

Соціологічні дослідження менеджменту зосереджені: 1) на менеджерах як елітарній соціальніц групі; 2) на характері соціальних відносин в межах ієрархії менеджменту на підприємствах; 3) на менеджменті як на процесі, що виконує функції як технічного так і соціального контролю.

Контрольні питання

1. У чому суть соціології менеджменту?

2. Вкажіть аспекти процесу менеджменту.

3. Що таке “середній клас”?

4. Чому у нас на відміну від Заходу впровадження менеджменту як науки управління виробництвом тільки починається?

Тема: Предмет, проблематика, структура і функції соціології права. Соціальна природа правомірної та протиправної поведінки

План

1. Предмет, проблематика, структура і функції соціології права.

2. Соціальна природа правомірної та протиправної поведінки.

3. Механізми соціальної дії та реалізації права в процесі розбудови громадянського суспільства в Україні.

Основні поняття: право, громадянське суспільство, правомірна поведінка