Тема № 5: соціологія особистості

1. Сутність соціологічного підходу до поняття особистості.

2. Соціологічна структура особистості.

3. Соціалізація особистості.

1. Сьогодні, коли розвиток суспільства дедалі більше визначається неречовими чинниками (інколи їх називають нематеріальними, проте з точки зору науки цей вираз неадекватний в даному випадку), а серед існуючих видів капіталу одним з найважливіших називають людський, закономірним є зростання наукового інтересу до поняття людської особистості. Це поняття досліджується багатьма підгалузями науки.

Звичайно, не може пройти повз цю проблему й соціологія. Специфіка соціологічного підходу до поняття особистості полягає в тому, що воно досліджується крізь призму соціальних відносин, взаємозв’язку людини та суспільства. Адже саме людина є ключовим діяльнісним суб’єктом соціальних відносин. Ця діяльність носить цілепокладаючий характер, мотивується ціннісними орієнтирами особистості. Відтак соціологію особистості можна визначити як галузеву соціологічну теорію, що вивчає особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.

Оскільки людина включається в суспільне життя саме через соціальні спільноти, слід звернути увагу на те, що поняття особистості в соціології розкривається через логічне розгортання низки інших понять, зокрема людини, індивіду, індивідуальності. Поняття людини вказує на загальну родову ознаку. Людина є істотою водночас біологічною та соціальною. Це, на перший погляд, банальне визначення насправді не є безпроблемним. По-перше, в історії соціологічної думки наявна постійна боротьба між біологізаторськими та соціологізаторськими концепціями людини. По-друге, в сучасному суспільстві біосоціальна природи людини дедалі більше піддається сумніву завдяки успіхам науки, зокрема, в клонуванні людини, які дають змогу деяким дослідникам стверджувати про те, що в перспективі біологічна основа людини не відіграватиме суттєвої ролі. Слід зазначити, що, попри існуючі успіхи, сьогоднішня наука не здатна клонувати людину одразу, без того, щоб її виносила жінка. Крім того, англійські вчені дійшли висновку, що при клонуванні все одно мають місце відхилення, отже, клон не є точною копією людини. Так само критично можна оцінити й твердження, що проблема заміни фізичної оболонки людини вирішується, зокрема, шляхом пам’яті людини, зокрема й електронної. Але ж основою цього так само виступає біологічне існування людини. Отже, слід зробити висновок про те, що основою соціальної природи людини є її біологічна природа. Поняття індивіду віддзеркалює той факт, що кожна людина входить в різні соціальні спільноти. Таким чином, індивід є окремим представник певної соціальної спільності. Індивідуальність людини віддзеркалює сукупність відмінностей людини від інших індивідів. Вона виявляється через рівень здібностей індивіда, здатність освоювати світ і змінювати себе. Людина індивідуальна за сукупністю морфогенетичних, психофізіологічних та інших ознак. Важливо відзначити, що індивідуальність людини виявляє себе в процесі її спілкування з іншими людьми, а отже, в процесі соціальної комунікації. Поняття особи віддзеркалює людину, яка втілює суспільні відносини та намагається в міру своїх сил і здібностей впливати на них. Відтак, слід зробити висновок, що особистість – це конкретна людина як система стійких якостей, властивостей, що реалізуються в процесі становлення соціальних зв’язків, в соціальних інститутах, культурі, тобто в соціальному житті. Соціологічний підхід до поняття особистості розвивався протягом тисячоліть, зокрема й у соціальній філософії. Так, давньогрецькі мислителі називали світ людини мікрокосмом (Демокрит), відзначали єдиний характер людської душі, яка на рівні окремих явищ розпадається на індивідуальні душі (Платон). Остання ідея, яка характеризувала

цілісність людської особистості, отримала свій розвиток вже в епоху Відродження у концепції Декарта, який висловив ідею щодо мислячої та протяжної субстанції. В більш пізні часи Е.Дюркгейм твердив про перевагу колективних уявлень над світом індивідуального. Водночас подальший технологічний розвиток людської цивілізації значно впливнув не лише на умови розвитку особистості, а й на особливості її дослідження в науці. Вчені відзначали зростаючий конфлікт між суспільством та особистістю. З.Фрейд відзначав зростання психозу внаслідок того, що суспільство накладає всілякі табу на людину, яка постійне прагне задоволення. Вже згадуваний Е.Дюркгейм досліджував феномен самовбивства. Становлення невротизму як нормальної особистості сучасного суспільства вивчалося й неомарксистськими соціальними філософами та психологами. Проте слід звернути увагу на зворотній бік невротизму сучасної людини. В умовах швидкого зростання каналів комунікації у суспільствізростають й можливості щодо самореалізації особистості. Як пише Ю.Масієнко, «передозування спілкуванням веде до того, що на зміну стабільній особистості приходить особистість відносна, яка може гнучко змінювати ідентичності», а «особистість може спробувати себе в різних іпостасях». Ще у 1970-х рр. відомий австрійський соціопсихолог В.Франкл відзначав перетворення на хворобу такого явища як «недільний невроз», який полягає у неспроможности людини чимось зайняти себе у вихідні дні. Таким чином, консерватизм людської природи, відставання прогресу людської натури від прогресу технологічного часто ведуть до того, що людина не здатна пристосуватися до нових умов. Враховуючи особливості взаємовідносин особистості та суспільства в сучасну пору, можна дійти висновку, що в соціологічному підході до вивчення особистості слід виокремити статичні та динамічні аспекти. Відтак, предметом соціології особистості сьогодні виступають: а)соціальна сутність людини; б) становлення особистості у процесі соціального життя.

2. Будь-яка система характеризується, з одного боку, своїми внутрішніми зв’язками, тобто зв’язками між елементами, які її складають, з іншого – зв’язками з навколишнім середовищем, іншими системами. Не є виключенням і особистість як система стійких якостей та властивостей

людини. Відтак існуючі в соціології концепції особистості можна умовно поділити на дві групи, які характеризують особистість як рольову характеристику людини, а також як її сутнісну характеристику. Перша група концепцій, на перший погляд, фіксує виключно зовнішнє поводження людини, виходячи з того, що особистість є сукупністю соціальних ролей. Рольова концепція виникла в 1930-х рр. в американській соціопсихології. Одним з її фундаторів був Д.Мід. Вона була детально розроблена теоретиками структурного функціоналізму. Так, згідно з Т.Парсонсом, кожній соціальній ролі властиві такі ознаки: емоційність, спосіб одержання, масштаб, нормування, мотивація. Соціальну роль визначають як відносно постійну та внутрішньо пов’язану систему дій, які є реакціями на поведінку інших осіб, яка протікає згідно з більш або менш чітко встановленими зразками, наслідування яким група очікує від своїх членів. Якщо спростити це визначення, то можна сказати, що соціальна роль є фіксацією становища, яке займає людина в системі суспільних відносин. Вказуючи на соціальну роль, суспільство відносить людину до певної соціальної групи. Рольові особливості особи характеризують рівень її включеності в соціальне середовище.

Чим визначається соціальна роль особистості? Насамперед її соціальним статусом. Соціальний статус– це місце особи в суспільній ієрархії. Критеріями статусу виступають влада, фінансові ресурси, вік, освіта, професійна спеціалізація, знання, етносоціальне походження тощо. Статуси розрізняються й залежно від способу одержання. Вони бувають вродженими та набутими. В сталому суспільстві зростає роль вроджених статусів, натомість, коли суспільство проходить етап становлення, більш вагомими стають набуті статуси. Можливість змінити соціальний статус фіксується в понятті соціальної мобільності. Ієрархія соціальних статусів фіксується у понятті престижу, що відображає значущість особи у суспільстві. Кожний статус має свої символи. Символи можуть мати речовий та неречовий характер. Р.Мертон ввів поняття статусного набору, яке означає набір символів соціального статусу. Характеризуючи статусний набір представників великого бізнесу, В.Ульянченко зазначала, що ―у всьому цивілізованому

світі родини багатих людей вважають за честь займатися благодійництвом. Це правило гарного тону, це прояв відданості та патріотизму. «Я знаю багато наших великих підприємців, для яких модна марка машини або комфортний будинок вже перестали бути предметом гордості. Нові часи – нові методи самоствердження. Стає модним стояти поряд з усіма добрими справами в державі, вкладати в проекти, які працюють на майбутнє нації». Водночас слід звернути увагу на те, що символи статусу все ж віддзеркалюють переважно зовнішню ознаку статусу, а отже, й соціальної ролі, яку виконує індивід. Водночас соціальний статус відбивається як у зовнішньому поводженні і вигляді (одяг, мова, інші знаки), так і у внутрішній позиції (установки, цінності, мотивації). Поняття соціальної ролі характеризується також нормами, тобто вимогами, які ставляться до її носіїв. Поняття норм не обмежується виключно символами, хоча й включає їх. Соціальна спільнота очікує від носіїв соціальної ролі виконання цих норм. Відтак соціальну роль прийнято розглядати в аспектах рольового очікування та рольового виконання. Рольове виконання стимулюється спільнотою через систему санкцій. Слід звернути увагу студентів на те, що поняття санкцій більш детально розглядається в темі лекції, присвяченій соціальному контролю. Водночас в даній лекції можна зауважити, що санкції бувають, зокрема, не лише негативними, а й позитивними – якісне виконання соціальної

ролі заохочується. Враховуючи специфіку віку студентів та динамічні особливості розвитку сучасного суспільства, доцільно присвятити водночас увагу тому, що особистість, приймаючи певну соціальну роль, не стає пасивним об’єктом суспільного впливу, змушеним лише сприймати норми виконання соціальної ролі, які були регламентовані без її участі. Особистість здатна впливати на характеристику соціальної ролі, формувати нові норми, а також видозмінювати вже існуючі. Особливу увагу слід зосередити на понятті рольових конфліктів. При цьому, як вже відзначалося на занятті, яке було присвячене соціології конфліктів, конфлікт може бути не лише міжособистісним, тобто відбуватись між людьми, які виконують різні (наприклад, між роботодавцем та найманим працівником, викладачем та студентом) або однакові (наприклад, між студентами або між працівниками однієї компанії) соціальні ролі, а й внутрішньособистісним. В рамках рольової концепції особистості внутрішньособистісний конфлікт важливий з двох точок зору. По-перше, він може виникнути внаслідок неякісного виконання індивідом соціальної ролі, яку він перебрав на себе. По-друге, враховуючи сучасну динаміку соціальної комунікації, коли людина, як це зазначав Г.Зіммель, водночас належить до багатьох соціальних кіл, а отже, відіграє водночас різні соціальні ролі, внутрішньособистісний

конфлікт може відбуватися саме внаслідок необхідності виконання одним індивідом різних ролей, які можуть вступати у суперечність. Наведемо приклад. Людина водночас є студенткою та матір’ю дитини. Дитина захворіла. Вимоги, які ставляться до виконання соціальної ролі студентки, вимагають відвідування занять та сумлінного освоєння навчального матеріалу. Необхідність лікувати дитину може змусити студентку пропустити заняття та приділити меншу увагу навчанню. Тенденція приналежності індивіда до дедалі більшого числа соціальних груп в сучасному суспільстві можуть загострювати такі рольові конфлікти. Їх розв’язання значною мірою залежить не лише від інших людей, з якими спілкується індивід в процесі виконання соціальних ролей, а й від нього самого, його внутрішніх властивостей та якостей.

Отже, хоча рольова концепція формально віддзеркалює зовнішнє поводження людини, насправді вона водночас приділяє значну увагу внутрішньому світові людини. Адже виконання соціальних ролей вимагає від людини певних внутрішніх якостей та властивостей. Відтак ми логічно підійшли до розгляду наступної групи концепцій особистості. Вони акцентують увагу на внутрішньому світі людини. Важливо зауважити, що йдеться не про феномен, ізольований від соціальних відносин, в які включений індивід, а про психосоціальне ядро людини, яке безпосередньо взаємодіє з соціумом, формується під впливом останнього, водночас здійснюючи на нього свій вплив. Базовою основою поведінки людини служать її потреби. Окремі дослідники поділяють потреби на природні, до яких відносять потреби в їжі, сексуальному контакті тощо, та соціальні – насамперед потреби в спілкуванні, творчій самореалізації тощо. Таку класифікацію не можна визнати коректною. Адже параметри та характер й тих потреб, які

називають природними, формується в процесі спілкування людини з іншими індивідами. Американський соціолог А.Маслоу виокремив такі групи потреб: фізіологічні та сексуальні; екзистенційні (по’язані з відчуттям безпеки та стабільності); соціальні (виражаються у потребі в належності до колективу, в спільній діяльності з іншими людьми); престижності; духовні.

Цікавою є точка зору самого соціолога на ієрархію потреб. «Ранній» А.Маслоу вважав, що першочергова увага на потреби кожного наступного рівня звертається після того, як відбувається задоволення потреб попереднього рівня. Такої думки, до речі, дотримувалися багато інших вчених. Зокрема, вже згадуваний В.Франкл вважав, що людина починає турбуватися про якість свого життя, коли вона задоволена кількістю тих благ, які їй необхідні. Нарешті, коли вона задоволена якістю життя, вона починає замислюватися над його смислом. Проте такий погляд уявляється надто схематичним. Той самий А.Маслоу під час подальших досліджень дійшов висновку, що в різні моменти життя для людини на перший план можуть виходити потреби різних рівнів, причому часто це бувають якраз потреби нижчого рівня. Він відкрив закон, згідно з яким задоволення потреб різних рівнів відбувається по синосоїді. Жодна з людських потреб не є раз і назавжди даною. Її параметри пов’язані з характером діяльності людини в людській спільноті. Це стосується навіть фізіологічних чи сексуальних потреб. Наприклад, потреба людини в споживчих речовинах диктується тим, скільки енергії нею було витрачено в процесі її соціальної діяльності. Відтак, знаючи, що зміна соціальних умов впливає на зміну параметрів людських потреб, а також виходячи з того, що людські потреби утворюють певну підсистему, яка, як і кожна система, прагне водночас до розвитку і до відносної стабільності, ми можемо зробити висновок про те, що зміна в якомусь з елементів цієї підсистеми веде до зміни якості усієї підсистеми. Відтак в кожний момент стабільність цієї підсистеми залежить від того, наскільки задоволеними виявляються потреби кожного з рівнів. Засоби задоволення потреб різноманітні. Вони можуть носити як речовий, так і неречовий характер. Особливе ставлення, внаслідок чого потреби та інтереси людини або соціальної групи переносяться на речі, предмети, духовні явища, надаючи їм визначальні соціальні властивості, отримали назву цінності. Якщо взяти за точку відліку класифікацію потреб за А.Маслоу, то може здатися, що, чим нижче рівень потреб, тим більше засоби задоволення їх носять речовий характер, і навпаки. Проте, оскільки у розвинутому суспільстві не лише духовні явища є продуктом спілкування соціальних суб’єктів, а й речі як засоби задоволення людських потреб навіть найнижчого рівня є наслідком людської праці, тобто вибудовування певних суспільних відносин, в основі будь-якої суспільної цінності насправді знаходяться саме соціальні відносини, спілкування соціальних суб’єктів. Саме це є справжньою суспільною цінністю. Таким чином, в процесі задоволення своїх потреб, навіть найнижчого рівня, людина фактично формує своє ставлення до інших індивідів, соціальних груп, суспільства в цілому. Проте усвідомлюватися цей факт різними індивідами може неоднаково. Допомогти такому усвідомленню – одна з функцій соціології та інших суспільних наук. Отже, ціннісні орієнтації – це соціальні цінності, які поділяються особою, виступають метою життя і основними засобами їх досягнення і тому набувають функції найважливіших регуляторів соціальної поведінки індивідів. Оскільки соціальна діяльність є наслідком порушення рівноваги між зовнішнім середовищем і потребами людей, то відповідно збудник діяльності людини може знаходитися як поза нею, так і всередині неї самої. Адже соціальна діяльність є не проста реакція на зовнішні стимули, а являє собою сукупність усвідомлюваних дій, спрямованих на врахування інтересів та цінностей людини. Внутрішні збудники дії людини отримали назву мотивів її діяльності. Зовнішній стимул може перетворюватися на мотив, коли він стає суб’єктивно значущим, що відповідає потребам суб’єкта. Мотиви формують мету діяльності людини. Мотиви поділяють на релігійні, матеріальні, духовні, соціальні, економічні, естетичні. Зрозуміло, що для високорозвиненої людини потреба, мотив дії стають такими, коли вони усвідомлюються. Відтак формується певне психічне явище, в якому віддзеркалюються внутрішні потреби людини, які взаємодіють з соціальною дійсністю, сама ця дійсність, яка надає людині засоби для задоволення її потреб, уявлення про рівновагу між потребами та дійсністю та мету діяльності людини тощо. Це явище отримало назву настанови. Як вважав Д.Мід, настанови людини породжуються соціальними чинниками, оскільки вона розвиває їх шляхом сприйняття настанов інших індивідів. Соціальною якістю людини називають сукупність взаємопов’язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми: мета діяльності, статуси, соціальні ролі, норми і цінності, сукупність знань, рівень освіти, соціально-психологічні особливості тощо. Сукупність повторюваних якостей людини як соціальної істоти утворює певний соціальний тип. Початок дослідження поняття соціального характеру відноситься до часів напередодні другої світової війни. Сьогоднішні соціопсихологи серед найбільш поширених типів особистості називають такі: розчинена у суспільстві; відчужена від суспільства; амбівалентний тип; конформно-амбівалентний; нігілістично-амбівалентний. Інші виокремлюють традиційний, гармонічний, неадаптований типи тощо. Таким чином, слід зазначити, що поняття особистість індивідуально виражає значимі риси даного суспільства. Характеристиками особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації в соціальних відносинах, відносна самостійність стосовно суспільства та відповідальність за свої вчинки.

3. Динамічний аспект особистості розкривається в концепціях соціалізації людини. Одними з фундаторів поняття соціалізації були західні соціологи Бергер та Лукман. Під соціалізацією слід розуміти процес входження індивіда в соціум. Оскільки таке входження відбувається через соціальні спільноти, воно віддзеркалює відносини індивіда як з суспільством в цілому, так і з окремими соціальними групами.

Змістом процесу соціалізації виступає, зокрема, сприйняття та виконання особою норм, які регулюють життєдіяльність спільноти. Соціальні норми – це правила, що виражають вимогу суспільства, соціальної групи до поведінки особистості, групи в їх взаємовідносинах один з одним, соціальними інститутами, суспільством. Відтак під соціалізацією ми розуміємо, зокрема, процес засвоєння індивідом зазначених норм. Таке засвоєння, природньо, викликає зміни в соціальній структурі особистості, діяльності людини. Отже, соціалізація – це процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин. З іншого боку, входження нових індивідів в соціальні спільноти неминуче породжує зміни в структурі соціальної групи, суспільства загалом. Зокрема, включення нових членів групи змушує еволюціонувати групову свідомість, групові оцінки, доповнює образ групи новими уявленнями. Це зумовлено насамперед тим, що людині властива діяльність, що не обмежується пристосуванням до умов існування, а спрямована, зокрема, на перебудову їх в своїх інтересах. До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованих у неї раніше системи цінностей, і уже набуті соціальні якості виступають своєрідним ситом, через яке просіюються імпульси соціального середовища. Відтак новий член соціальної спільноти здатний активно впливати на соціальні норми, які регулюють діяльність спільноти в цілому, його самого, а також інших членів спільноти, а засвоєння норм індивідом слід охарактеризувати як творчий процес. Природньо, що в цьому процесі виникають суперечності між інтересами, цінностями, іншими елементами самосвідомості членів групи, групи та індивідів. Відтак процес соціалізації неминуче супроводжується подоланням цих суперечностей, яке інколи набирає вигляду розв’язання конфліктів, до рівня яких можуть загострюватися ці суперечності.

Особливості соціалізації залежить від багатьох параметрів. Зокрема, виокремлюють такі рівні інтеграції індивіда в суспільне життя: інтеграція в соціально-економічні відносини; функціональна інтеграція; нормативна інтеграція; міжособистісна. Те, що під соціалізацією ми розуміємо насамперед процес, означає, що жоден індивід не здатен одразу засвоїти та освоїти норми, які регулюють життєдіяльність спільнот. Це відбувається в ході навчання та практичної діяльності в рамках відповідної спільноти. Відтак виокремлюють форми процесу соціалізації. Умовно виокремлюють дві форми соціалізації – адаптацію та інтеріоризацію. Під адаптацією розуміють пристосування індивіда до існуючих в спільноті соціальних норм, так би мовити, зовнішнє їх сприйняття. Інтеріоризація (від interior – внутрішній) є більш складним процесом, який пов’язаний, зокрема, з тим, що практична діяльність людини у складі соціальної спільноти активно впливає на перетворення внутрішньої структури особистості, зокрема, цінностей, якими керується людина тощо. З іншого боку, саме в фазі інтеріоризації відбувається найбільш

активний вплив самого індивіда на діяльність спільноти, її структуру, групову самосвідомість. Адже групові норми в процесі того, що індивід «пропускає їх крізь себе», «проживає в собі», неминуче видозмінюються. Говорячи про етапи соціалізації, неможливо не сказати ще про одне, фундаментальне для соціології особистості, положення. В соціології виокремлюють два принципово різних етапи соціалізації людини – первинний та вторинний. Це розрізнення було детально розроблено вищезгадуваними Бергером та Лукманом. Під первинним етапом соціалізації, або первинною соціалізацію, розуміють перші кроки з засвоєння соціальних норм дитиною. Зв’язуючою ланкою між дитиною та іншими соціальними структурами виступає насамперед сім’я. Вторинна соціалізація характеризує той етап соціалізації людини, до якого вона підходить з уже сформованою самосвідомістю. Відтак якість вторинної соціалізації визначається як зовнішніми чинниками, так і особистісними характеристиками людини. В контексті вторинної соціалізації слід зазначити, що сучасні особливості суспільного життя зумовлюють те, що людина в процесі свого життя постійно змінює соціальні групи, членом яких вона є. Природно, що функціонування цих груп регулюється різними соціальними нормами, які інколи можуть суперечити одне одному. Відтак знання, цінності, орієнтації, настанови, набуті людиною в рамках попередніх етапів свого життя, істотно змінюються в процесі її діяльності в нових групах, в процесі зміни умов соціального життя. Причому зазначена зміна соціальних умов може бути наслідком не лише рішення самого індивіда, а й дії відносно не залежних від нього соціальних чинників. Процес, коли людина інтегрується, добровільно чи вимушено, в нові соціальні структури внаслідок істотної зміни соціальних умов отримав назву ресоціалізації. Соціологи зазначають, що саме на вторинному етапі соціалізації з’являється таке поняття як роздвоєння людської сутності. Невідповідність норм, які засвоюються індивідом на первинному і вторинному етапах соціалізації або під час ресоціалізації, може стати джерелом асоціальної поведінки. Таким чином, зміна соціальних умов може бути настільки разючою, що людина може виявитися нездатною інтегруватися в нові соціальні структури, що формуються. Тоді відбувається процес втрати людиною своєї соціальної якості, який отримав назву десоціалізації. Явище десоціалізації, як і ресоціалізації, особливо розповсюджене в періоди радикальних соціальних змін, коли відбувається перехід від однієї соціальної формації до іншої, в періоди технологічних переворотів. Десоціалізація часто призводить до депопуляції. Зокрема, за даними істориків, в період неолітичної революції населення Землі скоротилось в десять разів. Значною мірою аналогічний період людське суспільство переживає й сьогодні. Його відмінність від попередніх етапів полягає в тому, що в суспільстві існують потужні структури та технологічні можливості свідомого впливу на процеси ресоціалізації. Крім первинної та вторинної, існують й інші класифікації етапів соціалізації. Зокрема, окремі дослідники, відзначаючи важливу роль праці в процесі соціалізації, радикальну зміну соціальних умов життя людини залежно від її віку, виокремлюють такі стадії в процесі соціалізації, як дотрудову, трудову та післятрудову. Крім форм, соціалізація характеризується різними механізмами. Зокрема, З.Фрейд виокремлював такі механізми соціалізації, як імітація, ідентифікація, почуття сорому, почуття провини тощо. Фон Візе серед них називає пристосуванство, урівнювання, об’єднання, суперництво, конфлікт. В рамках культурологічного підходу виокремлюють підпорядкування, домінування тощо. Взагалі серед моделей соціалізації часто виокремлюють моделі підкорення та інтересу. Ми не можемо сказати, що ці моделі, протистоять одна одній, реалізуються окремо. Часто це відбувається водночас. Адже навіть модель підкорення ефективно діє, коли таке підкорення має свідомий характер. І навпаки, зацікавленість у входженні до соціальної групи не виключає необхідності поступового засвоєння норм, а до того – механічного їх дотримання. Врешті-решт під час соціалізації реалізується функція соціального контролю. Соціалізація індивіда відбувається завдяки соціальним структурам, які вводять людину в світ соціального, завдяки яким на індивіда транслюються соціальний досвід, соціальні норми. Такі структури отримали назву агентів соціалізації. В якості таких агентів виступають, зокрема, сім’я, телебачення, колективи друзів, школа, трудові колективи тощо. Залежно від етапів соціалізації виокремлюють агентів первинної та агентів вторинної соціалізації.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте особливості соціологічного підходу до вивчення поняття особистості.

2. В чому полягає сутність рольової концепції особистості?

3. Що означає поняття соціальної ролі?

4. Від чого залежить ефективність виконання соціальної ролі?

5. Наведіть типологію потреб людини.

6. Назвіть структурні елементи внутрішнього світу людини. Від чого залежить їх формування?

7. Від чого залежить задоволення потреб людини?

8. Що таке мотив діяльності людини? Від чого він залежить?

9. Що таке соціальний тип особистості? Наведіть його типологію.

10. В чому полягає сутність процесу соціалізації?

11. В чому полягає відмінність між первинним та вторинним етапами соціалізації?

12. Як відрізняються між собою такі форми соціалізації, як адаптація та інтеріоризація?

13. Що означає поняття агенту соціалізації?

14. Наведіть приклади структур, які здійснили найбільший вплив на ваше становлення як особистості.